Щодо 9 травня

Мого дідуся-фронтовика я пам’ятаю як спокійну, скромну людину зі спокійним негучним голосом. На тій війні він був артилеристом, воював в Україні, Польщі та Німеччині. Після війни по школах не ходив, пафосних промов не виголошував. Але День перемоги для нього був святом.

Це був єдиний день на рік, коли він одягав китель з орденами. Приходили фронтові товариші, накривали стіл — все, як вимагає традиція. Щось згадували — а більше раділи, що все це вже десь далеко позаду. Тому для мене День перемоги завжди був не про «великую страну», а чимось сімейним і людяним.

Дідуся не стало, коли я вчився у молодших класах. І чим менше ставало таких, як мій дідусь, тим більше День перемоги втрачав сенс і перетворювався просто на ритуальне «мєропріятіє» для галочки. Я дуже добре пам’ятаю, як це було, коли працював вчителем у школі. Коли розповідати дітям про війну приходив «голова ветеранської організації», якому, здається, і 60 не було.

Це в нас. В Росії, тим часом, День перемоги взагалі став чимось цілком протилежним тому, що я пам’ятаю з дитинства. Для мого дідуся й тих, хто щороку на 9 травня сидів з ним за столом, було важливо, аби діти й онуки ніколи не познайомилися з війною. Їм, мабуть, у страшному сні не привиділося б, що хтось буде волати «можем повторить». Свято перемоги життя над війною переробили на ритуал культу війни і смерті. Краще згинути на фронті, ніж від алкоголізму, каже Путін. Життя сильно переоцінене, каже Соловйов. Приблизно те ж саме казали ті, проти кого воював мій дідусь.

Чи треба нам сьогоднішнім пам’ятати про ту війну і про те, чому Гітлера треба було обов’язково зупинити? Безперечно треба.

Чи потрібне нам свято, яке — особисто мені це неприємно, але так вже є — перетворюється на порожню оболонку, позбавлену внутрішнього сенсу? Якщо чесно, не впевнений.