Код нації

Ми сиділи у арт кафе, у центрі Ґ’юстона, та пили майже італійську каву.
Я та мій дуже хороший знайомий, американець і українець, який був народжений тут, у Америці. Його батьки були вимушені покинути рідні землі через радянську владу. І довгими та важкими шляхами вони доїхали до Америки.

Розмовляли ми з ним про різне – про життя, про зміни, про бізнес, про перспективи, про арт, про молодь, про плани на майбутнє, але все одно все про Україну. На диво, він ідеально володіє мовою, бо батьки усе життя розмовляли вдома співучою.

Код нації відчувається у кожному реченні цього чоловіка, у кожній ідеї.
Він на 100% є українець, мабуть навіть більше ніж ті, хто зараз знаходиться у країні. Все життя він та його родина допомагає, донатить, підтримує проекти, збирає гроші для України, і це ще до початку повномасштабної, багато десятиліть до початку.

Коли я його питаю чому? – він каже що не може інакше, бо цей голос крові, честі, совісті – він такий гучний, що неможливо його не почути. А коли вже почув – то неможливо не робити.

І знаєте, я дуже часто замислююсь – що бути українцями більшість з нас почала зараз саме «по совісті», бо неможна дивлячись на все, що робить скажений сусід цього не відчути.

І мені дуже хочеться вірити, що де б ми не були, у якій би країні не жили, чим би не займались, яким би світ не ставав міжнародним, ми зможемо з гордістю та повагою передати «українськість» нашим дітям.

А потім до нас підійшли дві красиві жінки, також відвідувачки цього кафе. Привітались та спитали – на якій мові ми розмовляємо? Бо їм здалось, що це якась дуже мелодійна та надзвичайна, вони таку не чули. Навіть подумали, що це схоже на французьку.

Ми переглянулися з моїм знайомим, посміхнулись, та з гордістю відповіли – це українська!