Чи можна робити зауваження чужій дитині?
Є тимчасова батьківська мода, а є дитяча психологія. Вони не завжди перетинаються. Наприклад, колись багато хто вірив (а хтось і досі вірить) у «дітей-індиго». Це не психологія, це міф, націлений на прагнення батьків визнати свою дитину особливою.
Теж саме і з нинішній модою на «монополію на виховання». Формулюється приблизно так: це моя дитина, і тільки я знаю, що і як їй казати. Тобто знову ж: моя дитина особлива і я також особливий, тому не лізьте до нас, ви, звичайні і примітивні.
Ну гаразд, бавити власне его – це приємно, але ж давайте розглянемо логіку цього підходу до виховання.
В будь-якому середовищі людина опиняється в тій чи іншій системі правил. Є створювачі цих правил, є контролери. В сім’ї може бути один система, і родичі вирішують, як можна і як неможна поводитись вдома.
Є система правил в дитячому садку, в школі. Вона не зʼявилася раптово, вона прописана в школьному уставі чи (що гірше) існує у вигляді «неписаних правил», про які викладачі розповідають учням. Це вже інша система, не та що у сім’ї.
І ось уявіть, що дитина починає кидатися папірцями, заважати вчителю. А вчитель такий: «Це не моя дитина, я не маю права робити їй зауваження». Абсурд? Звичайно, тому що вчитель в школі є контролером виконання системи правил і він має робити зауваження.
Виходимо зі школи до вулиці. Тут є система правил? Звісно! Вона як мінімум обумовлена адміністративним законодавством: не можна лаятися у публічних місцях чи пошкоджувати особисту чи суспільну власність. Це не забаганка якогось пересічного громадянина, це правила системи.
Кожен на вулиці має право контролювати систему: викликати поліцію, робити зауваження порушнику. Це не справа сімейної системи правил, це інша система, і батьки не мають можливості «узурпувати» контроль над нею. Бути єдиним контролером ти можеш тільки вдома, та й теж до певної межі. А на вулиці, в парку, в кафе, в школі, в аквапарку, за кордоном твоя дитина потрапляє у іншу систему. Батьки можуть чи мають представляти свою дитину в цих системах, будучи поруч. Але коли ми дозволяємо своїм дітям перебувати самостійно у суспільстві, то й представляють вони себе самостійно. Їм будуть робити зауваження, в деяких випадках можуть навіть викликати поліцію через їхні вчинки, і це цілком нормально.
Які тут є нюанси? По-перше, зауваження завжди мають бути коректними, бо це теж в системі суспільних правил. По-друге, якщо батьки знаходяться поруч, то й говорити треба з ними.
Для нормального психологічного розвитку дитина потребує адекватного зворотнього звʼязку на свої вчинки, саме так вона вчиться. Також для неї важливо перебувати в різних системах правил і адаптуватись до них. Ніякої шкоди чи там психологічної травми від коректного (!) зауваження від будь-якої людини отримати не можливо – тільки корисний досвід.
До речі це стосується не тільки дітей, а й дорослих. Хоча з цим у нас краще, вчити один одного жити ми полюбляємо. Ось я і тут тим самим займаюсь, проте сподіваюсь, що це комусь стане в нагоді 😊
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.
