«Місто пусте, наче привид», — волонтерка про побачене у прифронтовому Херсоні (фото, відео)

Волонтерка із Миколаєва Ганна Бутенко розповіла кореспондентці Української Служби Інформації Тетяні Горбонос про те, як живуть прифронтові міста та наскільки зараз важлива згуртованість у боротьбі із ворогом.

Коли ви почали займатися волонтерством?

Майже з перших днів війни, десь з 25-26 лютого. Коли люди в паніці скупляли ліки, і в Миколаєві був дефіцит всього, від військових потреб до ліків для цивільних. До того ж почали звертатися люди за допомогою з евакуацією, – до мене як до активної людини в соцмережах.

Яким для вас було 24 лютого? Що відбувалось у Миколаєві у перші дні повномасштабного вторгнення?

У той день, 24 лютого, прокинулася від дзвінка «війна». Позбирала якісь речі, бігала, комусь дзвонила. До обіду вийшла на вулиці, – якісь літаки, техніка, військові. Щось не зрозуміле коїлося. Навкруги черги, паніка. Люди скуповували крупи, ліки, дріжджі, сірники, воду і свічки.

Моніторила новини, бігала в підвал, почалася якась перша незрозуміла стрілянина. Все було як в тумані. Я була розгубленою, мені не вірилося, що таке відбувається. Наступний тиждень я ночувала в підвалі.

Кому допомагаєте? Люди, військові самі звертаються до вас?

З початку ми почали допомагати військовим: ліки, перев’язка, аптечки, спальники, облаштування блок постів, матраци, кава. Все, що попадалося, то й передавали.

Цивільним – лише ліками. Я зв’язалася з волонтерами Одеси, і командою (хтось купляв, хтось перевозив, хтось роздавав) ми почали по трохи допомагати. Згодом, за місяць близько, завдяки моїм соцмережам люди почали пропонувати допомогу, а інші – надавати запити як військові так і цивільні.

З квітня людям розвозили воду та продуктові набори (води не було в Миколаєві) а самі люди вимушені були не виходити з будинків через постійні обстріли.

Як волонтер ви їздите у прифронтові міста, у гарячі точки?

Так, спочатку Миколаїв і був самим прифронтовим містом, то роботи вистачало, пізніше з просуванням військових та після звільнення Херсону, почали їздити в Херсон, область Миколаївську та Херсонську до військових. Та дивлячись на руйнування та біду людей почали допомагати цивільним. Шукали донорів та возили харчові продукти, будівельні матеріали, речі, побутові речі, гігієну та інше. Та висвітлювати це все і соцмережах, щоб було розуміння в людей, що накоїла росармія, що це справді геноцид, смерті, та руйнування.

Що до допомоги військовим, то майже кожен запит виставляємо в соціальні мережі (від консерви до автівки), збираємо по іншім волонтерам, або дивимося свої можливості та веземо. Це або Херсонський напрямок, або Донецький, і там дивимося, що хлопці, наприклад, дійсно мерзнуть на передовій і їм треба буржуйка, або генератор, то збираємо й купуємо. Або електрична станція, щоб покращити умови, заряджати пристрої, дрони, рації… це постійна щоденна робота.

Якщо не великі запити, наприклад на ліки на 20 людей, то збираємо та відправляємо поштою.

Що зараз коїться у в Херсонській області? Та чи є у вас зв’язок з окупованою територією?

Вчора їздила в Херсон, лунають вибухи, місто пусте, наче привид. Всі, з ким мала зв’язок, давно вже виїхали. Або до, або після окупації.

В самій Херсонській області відновлюється життя, люди повертаються, щоби відбудовувати будинки. Кількість людей, що повернулися, значно зросла.

Моя особиста думка, хай там як – людям було б важко без допомоги держави та волонтерів. Залишитись без даху, без засобів існування, без роботи на полях дуже важко.

Зруйнований будинок у Чорнобаївці

Найбільш мені запам’яталася перша поїздка на Схід: все як в тумані, страшно, не знаєш, що тебе очікує та відчуття невідомого попереду.

Ми їздили до дівчат і хлопців, які боронили Миколаїв, ми не бачилися декілька місяців, то коли приїхали – довго сиділи, пили чай, та ніяк не могли наговоритися, але часу обмаль, бо темніло, а ми туди й назад без ночівель. Це були найщиріші відчуття радості, що всі живі. Багато хто стали друзями.

Більш детально про це дивіться на нашому каналі Youtube.

Розкажіть, будь ласка, про прапор із підписами. Бачила і Інстаграмі серію публікацій про нього. Наш символ України, на якому ви закарбовуєте підписи воїнів, побував вже в багатьох містах України та гарячих точках?

Прапор зі мною з 17 березня 2022 року, мені його подарував місцевий волонтер. Забігу наперед – частина підписів військових, які вже лишилися на щиті. Які віддали своє життя.

Прапор я ношу завжди з собою, в дівочій сумочці, разом з пастором та гаманцем, він завжди зі мною.

На ньому розписуються військові хлопці або дівчата з гарячих напрямків, куди ми їздимо особисто.

Або знакові люди в моєму житті, з яких я беру приклад (добровольці з інших країн, бойові медики, партизани).

І його я кожного разу підіймаю, де б я не була, бо саме завдяки таким людям, військовим хто його підписав – ми маємо звільнені території. Я дуже пишаюся знайомству з кожним, вони справді воїни, бійці, герої нашого часу.

Мені запропонували його колись продати, я відмовила. Хоча за ті гроші можна було б щось купити для ЗСУ, але підписи полеглих воїнів ти вже не купиш…

Розкажіть, будь ласка, про фото, яке опублікував наш президент Володимир Зеленський? Воно вже стало історичним.

Для мене це було несподівано, зранку мені подзвонив знайомий зі словами «радий, що колись познайомився з тобою» в розмові він мені скинув скріншот і потім я зрозуміла, що відбувається. У пана президента підпис під серією фотографій (до Дня єднання здається) «Сила в нашій єдності», коли один за одного, та в серії фотографій, як приклад об’єднання – військові, ДСНС, волонтери, медики. Ми всі як один великий механізм, який працює на перемогу.

Саму світлину зробив в мене на складі фотограф Саша Маслов, для статті, точно вже не пам’ятаю, і запостив собі в Instagram мою цю фотографію, можливо саме звідти вона і попала на сторінку до Володимира Зеленського.

Ця фотографія – це моє відображення, змінити звичайне життя – на допомогу.

Фото зі сторінки Володимира Зеленського

Що після цього вам казали люди? Чи стало більше звертатися по допомогу людей після публікації світлини?

Загалом, більшість людей мене просто привітали з досягненням, як звичайна дівчина опинилася на сторінці президента. Ні, запитів більше не стало, і менше не стало. Все залишилося стабільно.

Ви пишете вірші, дуже гарні. Це відчувається, особливо після того, коли розумієш, що автор знає, що таке втрата та справжня боротьба. Як до вас приходять рядки?

Інколи, я знаю як буває важко, з перших вуст, то рядок за рядком я записую в нотатки в телефон, а рима сама приходить.

Вірші це гучно сказано, але в кожному рядку щось особливе, і прожите мною особисто, ненависть до москалів, біль за втрачених друзів, очі жінок, що чекають своїх чоловіків з війни, слова вдячності, сумую за рідними та інше.

Взагалі, все що відбувається, всі втрати я сприймаю близько до душі, у мене ком у горлі стоїть після останніх подій у Грозі та Харкові. Люди не мають страждати.

Ваш батько та брат зараз на передовій. Як часто ви спілкуєтесь?

Так, батько і брат пішли 25 лютого на війну. До війни батько був підприємцем, брат також. Ніхто ніколи не воював. Пам’ятаю ранок 25 лютого, мені до дому батько привіз мішок картоплі, мішок моркви і сказав: “Ми – воювати”. Я так плакала.

Бачимося дуже рідко. Якщо в когось з них є відпустка, або я їду з гуманітарною допомогою в Херсон, тоді можемо зустрітися на 10 хвилин.

Які збори зараз відкриті?

В нас завжди відкрита монобанка, де кожен охочий може закинути копійочку на потреби ЗСУ.

Запити змінюються по сезону, наразі – це термобілизна, джгути, турнікети, ліки для військових від застуди та грипу та термогрілки, бо готуємося до важкої зими.

Частіше за все відкриваємо швидкі збори на генератори, електричні станції та техніку для військових.

Що хочете сказати українцям, які зараз живуть відносно нормальним життям та чого б ви побажали тим, кому зараз вкрай важко?

Хочу нагадати всім, що війна триває постійно. Ті, хто живуть відносно нормально – їм хочу сказати, що нормальне життя може скінчитися в один день, як скінчилося в мене 24 лютого 2022 року. Я розумію, що таке не на часі, не зараз, як жити для когось, а не своє життя. Треба допомагати, всіма можливими способами. Ворог не зупиниться, якщо ми розслабимося – ми можемо втратити країну.

Тим, кому вкрай важко, я хочу побажати триматися, вірити в краще, та нагадати що все погане колись закінчується. Ці люди не мають залишатися сам на сам зі своїми проблемами. Якщо щось в моїх силах, я завжди буду шукати можливість допомогти. Інколи достатньо слова, щоб людина повірила у краще.

Задонатити на ЗСУ та допомогти тим, хто потребує термінової підтримки, можна за реквізитами Ганни Бутенко:

у Монобанк:

5375411204519503

Картка Приват Банка:

5168 7456 0501 8958

PayPal: vikkud@gmail.com

IBAN UA983052990000026202690424671

Тетяна Горбонос

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Раніше на USIonline.com —

Антонівка: як живуть люди, які у вікно бачать тимчасово окупований берег Дніпра (фото, відео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.