Маленька держава з великим серцем: як допомагають українцям у Молдові (фото)

Поспілкувалась з подружжям кореспондент Української Служби Інформації Катерина Галiбей.

Будь ласка, розкажіть про вашу діяльність: з чого почалася ваша допомога українцям?

Ми – Тудор та Віолетта Прокопчук з молдавського міста Унгени. Я, Тудор, голова благодійної організації «Надія життя», а також пастир церкви. З першого дня війни ми вирішили бути солідарними з українським народом та розділити їхній біль у цей важкий час. Ми змогли мобілізуватися разом з нашою командою та відкрити перший центр у місті Унгени по прийому біженців.

Ми зняли транзитний готель у місті, де люди з України могли би зупинитися та відпочити. Адже вони їхали у перші дні дуже налякані, були голодні та виснажені фізично і морально. Люди їхали з тим, що могли взяти у перші хвилини, тому іноді не мали найнеобхідніших речей. Кожного дня у готелі зупинялося приблизно 150 людей, які перебували у нас 4-5 днів, а потім їхали далі у Європу. За 2 місяці через наш центр пройшло 2 000 біженців. Ми налагоджували контакти з нашими партнерами із різних країн для того, щоб людям було куди далі їхати.

З 3 березня почав ходити поїзд з Паланки до Румунії, і ми зустрічали людей тут, в Унгенах, бо у нас тут прикордонний пункт та паспортний контроль, тому потяг стоїть довго. Ми кожного дня приносили людям гарячі напої, бутерброди, передавали деякі засоби гігієни, дитячі памперси, бо людям це було необхідно: поїсти та зігрітися. В основному, були жінки з дітьми. Наймолодшій дитинці у потягу було лише 2 дні.

Коли ми бачили цих людей, ми були ще більше за мотивовані допомагати. Ми спали по 2 години на день і самі були виснажені, але Господь давав сили. Кожного дня у поїзді було більше 1 000 людей і на їх обличчях читався страх, невідомість, біль.

Потім перша хвиля пройшла, і до нас уже приходили люди, які мали намір залишитися у Молдові або у нашому місті. Ми шукали їм квартири або сім’ї, які хотіли їх взяти.

Через 2 місяці війни ми вже відкрили другий наш центр і кожного тижня видавали людям продуктові пакети та одяг. Видавали подушки, матраци, ковдри, бо часто люди знаходили квартири навіть без ліжок. З травня місяця ми побачили, що необхідно вже їхати і в Україну з допомогою. Ми організовували гуманітарні конвої з допомогою та почали самі їздити на звільнені території Київської області. Ми зустрічались із людьми з Бучі, Бородянки, Гостомеля, чули їхні історії і плакали разом із ними.

Зараз наші пріоритетні напрямки – це Схід та Херсонщина. Я був тиждень тому дуже близько до лінії фронту і чув постріли та вибухи. Але страху немає, бо я знаю, що там на нас чекають люди. До Різдва ми плануємо іще поїздки, але нас не зупиняє зима та холод. Ми вдячні нашим партнерам, які підтримують нас вже 9 місяців. Це організація Логос. Ми отримували кошти з Америки, Бельгії, Норвегії, Німеччини, Нової Зеландії, від людей та організацій, які особисто знають та довіряють нам. Про всю нашу волонтерську роботу ми робимо відгуки на нашій сторінці у Facebook. На сьогоднішній день до 20 тис. українців отримали нашу допомогу. Якщо б у перший день війни мені про це сказали, я б може й не повірив, але крок за кроком, наша діяльність ставала більш масштабною, а людей коло нас ставало все більше. Але ми раді, що Бог довірив нам цю роботу, значить він вірив, що ми справимось.

Може якість особисті історії біженців запам’яталися вам найбільше?

У нас багато історій про те, як вдавалося майже неймовірними способами знаходити пристанок. Ось одна історія. До приїхав центр дітей з інклюзією з мамами, яких мали прийняти в Австрії. Але там щось пішло не так, і виявилось, що їхати нема куди більш ніж 20 діткам та батькам. Тому ми швиденько підняли усі свої контакти, зателефонували друзям до Швейцарії, де їх зголосилися радо прийняти. Вони пробули у нас в Унгенах 10 днів, потім ми орендували їм великий автобус, який з комфортом доставив їх до Швейцарії. І ми тепер спокійні, бо знаємо, що з березня вони живуть у гарних умовах, в діток є гарна швейцарська терапія.

Багато людей приїздили без документів. Також нам вдалося налагодити контакти з посольствами і допомогти. Одеса – місто студентське, до нас приходило багато студентів, які злякалися у перший день війни й просто виїхали одразу до Молдови. Студенти були різних національностей. Ми нарахували, що через нас центр пройшло 12 національностей.

Існує різниця між тим, які біженці приїздили на початку війни, або зараз?

Я помітила, що спершу люди були впевнені, що все буде коротко, і війна закінчиться за пару днів або максимум тижнів. А зараз вже розуміють, що все не швидко і, мені здається, кінця ще не видно. Але насправді я дивлюся на українців і дивуюся, та навіть захоплююся ними. Бо попри все горе, в них немає ненависті, у їхніх серцях не має зла. Вони просто приймають реальність, вірять у перемогу та хочуть зберегти життя своїх дітей. Можливо, зараз трошки спокійніше, бо українська армія неймовірно проявила себе, вона повертає території – є надія. Європа допомагає Україні та весь світ за Україну. Звісно, я тут маю на увазі адекватних людей та цивілізовані країни.

Чи потребують зараз люди більше духовної підтримки?

Так, звичайно. Людям вкрай необхідна підтримка. Звичайно, потрібна матеріальна підтримка, ми надаємо продуктові пакети, психологічну допомогу. Але людям необхідно якось позбутися болю. Бо багато людей приїздить тих, хто не просто хоче кращої долі, не тих, хто втратив дім, а тих, хто втратив назавжди близьку людину. Батька, брата, дитину… Тому людям необхідно навчитися якось далі жити з цим. Це не просто фізична, політична війна. Це емоційна війна. І іноді людині просто потрібно висказатися, зрозуміти, що вона має право злитися, проявляти емоції.

Багато людей до нас звертаються до нас з проханням молитви. І ми підтримуємо людей прямо тут, у нашому центрі і молимося усі разом. Ми молимося за Україну. Так як і люди на передовій, які дізнаються, що ми священнослужителі, то просять : «Помоліться за нас». Головне питання «Як знайти Бога у цій війні?»

Мені здається, що саме бадьорий дух, сила духа – це те, що рятує українців та мотивує армію.

Зараз через посилення масованих атак на енергоструктуру України декілька раз вибивало світло по всій Молдові та навіть залітали ракети. Як реагують жителі Молдови та такі наслідки російської агресії?

Ми б зробили акцент на освічених людях, що підходять до питання комплексно: вони отримують інформацію із різних джерел, роблять свої висновки, об’єктивно оцінюючи. Дійсно, є страх, ми розуміємо, що ми маленька країна та залежимо від наших сусідів. І те, що зараз коїться з енергосистемою України, має наслідки і для Молдови. Але ми ставимося до цього з терпінням та розумінням. Є маленька частина людей, які піддаються маніпуляціям та вважають, що це наші (молдавські) політики хочуть нас залякати. Ми розуміємо, що Румунія не може нас підтримувати на 100% енергетично. Тому ми відносимося з розумінням, тримаємося та молимося за Україну, щоб нам разом пережити цю зиму та наблизити перемогу.

Раніше на USIonline.com —

Усиновлення і війна: інтерв’ю з головою служби у справах дітей Юлією Нікандровою (відео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.