Як українське кіно мандрує селами, а музеї переносять свої скарби у цифровий вимір (фото)

Кіномісія: як одеські ентузіасти везуть кіно туди, де його давно не було

Коли в Україні зруйнували систему державного кінопрокату, десятки кінотеатрів у селах і маленьких містечках зачинилися. Багато з них перетворилися на склади, магазини або просто руїни. Фільми сюди більше не приїжджали. Старі плівкові апарати в сільських клубах досі значаться «робочими» у документах, але фактично стоять як музейні експонати. Так ціле покоління виросло без досвіду великого екрана: діти бачили кіно лише по телевізору чи на телефонах.

Концерти, ярмарки й цирк у селах лишилися, а от кіно зникло. Водночас попит нікуди не подівся. Саме це надихнуло одеську організацію «Культпросвіт», що складається всього з двох людей – Анни Шестакової та Євгена Дворського, діяти!

Анна Шестакова та Євген Дворський. Культпросвіт

Так народилася «Кіномісія» – проєкт, який привозить сучасні фільми туди, де немає кінотеатрів. Їхній підхід можна назвати соціальною інновацією: поєднання культурного волонтерства, локальних досліджень і спроби створити модель «мобільного кінотеатру». Перша «кінохвиля» стала випробуванням. Техніку пообіцяли, але в останній момент вона зникла. Довелося їхати без нічого і шукати рішення на місцях. У результаті — маленькі екрани, компроміси з якістю, але кіно відбулося.

Це був абсолютно волонтерський проєкт. Ми їздили у відрядження без жодних гонорарів і компенсацій, усе трималося на ентузіазмі та бажанні ділитися. Інколи ночували у дивних місцях – від кабінетів фізіотерапії до маленьких кімнаток у дитсадках. Бувало, що харчувалися тим, що пропонували місцеві – пам’ятаю борщ на дощовій воді в Бессарабії. Але ці труднощі лише додавали відчуття пригоди, і вони нас зовсім не зупиняли, – ділиться спогадами Євген Дворський.

Згодом команда мала вже великі екрани й запасні варіанти техніки. Хоча технічні проблеми лишалися. В одному з будинків культури їм відмовилися підіймати екран на сцену, бо може завалитися стеля.  Для когось їхні покази стали першою нагодою побачити українське кіно — сучасне, а не старі касети індійських стрічок, якими досі жили спогади старшого покоління.

Найбільше мене вразив хлопчик років десяти. Після показу він підійшов і сказав: «Я ніколи не був у кінотеатрі». У той момент я зрозуміла, наскільки важливим є те, що ми робимо. Для дитини це був перший досвід великого екрану, перший контакт із культурою, яка для міських дітей здається звичною. І саме в таких митях усвідомлюєш: кожна наша поїздка недаремна, – розповіла Анна Шестакова.

Показ кіно у селах

«Кіномісія» везе різні жанри: від української анімації до фестивальних документалок. Але досвід показує: поза Одесою людям більше заходять комедії, мелодрами чи бойовики. «Антарктида» збирає менші зали, ніж «Конотопська відьма», на яку був аншлаг. Підлітки просять «страшилки». Тож програма завжди комбінована: дитячі покази зранку, сімейні — удень, вечірні для дорослих. І все це зі звуком, великим екраном і навіть попкорном, щоб село бодай на день відчуло себе кінотеатром.

Ключ у тому, що люди дивляться кіно разом. Це не просто перегляд фільму, який кожен може увімкнути вдома на телефоні чи ноутбуці. Це спільний досвід, атмосфера, коли вся громада збирається в клубі, у залі, і вони сміються чи плачуть одночасно. Це формує відчуття єдності, і навіть ті, хто спершу скептично ставився до українського кіно, починають цікавитися ним більше. Для нас це доказ: культура може бути відновлена, якщо дати людям простір і можливість переживати її разом, – розповідає подружжя.

Водночас найбільший бар’єр – права на показ. Дистриб’ютори не розуміють «кіно по селах». Для них це не формат. Часто гарний фільм просто неможливо показати, бо для нього потрібні «кінотеатральні права» і обладнання на мільйони євро. Тому «Кіномісія» йде іншим шляхом: отримує дозволи на «приватні покази» і намагається стати повноцінним дистриб’ютором, щоб розширювати географію.

З роками «Кіномісія» зростала. Окрім пересувного кіно, ми проводимо спецпокази в Одесі, фестивалі (Children’s Cinefest, Linoleum, Око, Докудейс) і адмініструємо один з кінотеатрів у області. З початком повномасштабного вторгнення з’явилася можливість представляти українське кіно за кордоном — у Франції на кількох фестивалях показували короткий метр і документальні стрічки, – додає Євген Дворський.

Фото обговорення з одеських показів ОКО

За роки роботи «Кіномісія» бачила все: порожні зали, бо «українське кіно нецікаве», і переповнені будинки культури, де не вистачало місць. Але найважливіше, що інтерес до українського кіно зростає. Сьогодні «Кіномісія» шукає шляхи вийти за межі Одещини. Вони хочуть везти кіно по всій Україні – туди, де діти ще ніколи не бачили фільм на великому екрані. Це не лише культурна розвага, а спосіб відновлювати зв’язок між людьми і сучасною українською культурою.

Херсон: втрати, які не можна забути

Величезні полотна, яскраві фарби й різноманіття жанрів – за 45 років у Херсонському художньому музеї імені Олексія Шовкуненка зібрали майже 14 тисяч експонатів. Це була одна з найцінніших колекцій в Україні: живопис, скульптура й декоративно-прикладне мистецтво від XVIII до XXI століття. Для багатьох відвідувачів музей був не просто виставковою залою, а справжнім «вікном» у світове мистецтво – місцем, де можна було побачити класичні полотна поруч із роботами сучасних українських авторів.

Порожні рами від картин, викрадених росіянами. Джерело: архів музею

Восени 2022 року росіяни під виглядом «евакуації» вивезли з музею більшість експонатів – серед яких майже всі картини Тетяни Яблонської, Івана Айвазовського, Августа фон Баєра, Михайла Врубеля, Миколи Пимоненка. Забрали не лише живопис, а й усі скульптури Врубеля. Нині відомо про понад 10 тисяч викрадених полотен, що формували культурну пам’ять, історію та ідентичність українців.

Частина колекції, яку вдалося вивезти росіянами до Сімферополя. Джерело: tverezo.info

Та навіть після визволення Херсона росіяни продовжують знищувати українську культуру, обстрілюючи приміщення музею. Ці втрати стали поштовхом для культурних рішень та просвітницьких ініціатив, які рятують пам’ять і розповідають світові про злочини росії.

У музеї розбиті вікна, понівечені стіни – це все наслідки російських обстрілів. Джерело: архів закладу

«MiniMisto»: Херсонський музей у світі LEGO

Одним із прикладів того, як технології та креатив допомагають зберегти пам’ять про українську архітектуру й мистецтво, є проєкт «MiniMisto» миколаївського 3D-дизайнера Олександра Єрмолаєва. За допомогою спеціальної програми він створює у віртуальному конструкторі LEGO детальні моделі будівель.

Олександр Єрмолаєв за роботою: хобі з LEGO почалося з доньчиного конструктора і перетворилося на масштабний мистецький проєкт під час карантину. Джерело: архів автора проєкту 

Спочатку проєкт розповідав про визначні споруди, а з початком повномасштабного вторгнення з’явився новий напрям – відтворення зруйнованої чи пошкодженої росіянами архітектури, серед якої і Херсонський художній музей імені Олексія Шовкуненка.

До війни я ніколи не бував у музеї Шовкуненка і навіть не звертав на нього уваги. Коли почали шукати, яку будівлю можна відтворити для проєкту, я був здивований – у центрі міста стоїть така вражаюча споруда: красива, яскрава, естетично приваблива, з помітною баштою, – розповідає Олександр Єрмолаєв. – Зараз для мене важливо привертати увагу суспільства до злочинів росіян проти української культурної спадщини. Чому саме херсонські об’єкти? Тому що Херсон досі регулярно зазнає обстрілів і постійно переживає трагічні події. Ми просто не могли оминути це місто.

Ось такий вигляд має художній музей імені Шовкуненка в LEGO-візуалізації, майже не відрізнити від справжнього. Джерело: архів автора проєкту

З часу старту ініціативи вже створено понад 200 моделей – як у віртуальному форматі, так і з реальних деталей LEGO. Загалом колекція Олександра охоплює десятки об’єктів з різних регіонів України. Для Херсонщини відтворено не лише музей, а й Новокаховський палац культури, Будинок товариства взаємного кредиту, в’їзну стелу «Ворота Херсона». Першою херсонською спорудою у проєкті стала будівля СБУ, яку російські військові обстріляли з танка в перші дні окупації.

Кожен макет створюється на основі реальних фото – архівних, з Google-карт та будь-яких відкритих джерел, щоб максимально детально відтворити будівлю з усіх боків.

У будь-якому випадку щось доводиться спрощувати або змінювати пропорції, адже точно відтворити оригінал неможливо. Головне – передати форму та впізнаваність споруди. Копія зазвичай не збігається з оригіналом пропорціями, а декоративні елементи подаються у спрощеному вигляді. Теоретично, якби моделі були більшими, можна було б відтворити більше деталей, але тоді це були б великі конструкції, які складно виготовити вдома власним коштом, – пояснює автор.

А це Будинок товариства взаємного кредиту, який розташований у центрі Херсона. Джерело: архів автора проєкту

Олександр додає, що зазвичай роблять не повні копії, а лише фасад, головний вхід і трохи глибини будівлі. Це пояснюється тим, що більшість споруд упізнавані саме з фасаду, а фото з інших ракурсів часто немає.

Зазвичай починаємо з вікон, адже у LEGO є готові деталі для них. Від них візуально визначаємо пропорції, відстані між вікнами, розміри, підбираємо деталі, які за формою можуть відповідати вигинам будівлі чи іншим елементам. Розробка моделі Херсонського художнього музею тривала близько тижня, враховуючи, що я не присвячую цьому весь свій час. Проєкт волонтерський, на рівні хобі. Орієнтовно витратив близько 10 тисяч деталей. Вартість однієї деталі LEGO – приблизно п’ять гривень, тому це дорого. Тож робити моделі у віртуальному конструкторі простіше й дешевше, – каже пан Олександр.

Моделювання з LEGO давно вийшло за межі дитячої забавки і перетворилося на серйозні благодійні проєкти. Наприклад, команда United24 та LEGO-креатори зібрали понад 500 тисяч доларів у межах ініціативи Ukraine in Lego Bricks. Кошти від першого дропу спрямували на відбудову України. Було представлено вісім моделей, створених митцями з різних країн: Ерік Лоу, Марк Сегеді та Євген Тонєв зі США, Максим Мітякін та Олександр Єрмолаєв з України, Даніель Зайдль з Німеччини, Мацей Коцот і Артур Самков із Польщі.

 «Ворота Херсона» стали одним із символів звільнення міста та улюбленим місцем для фото херсонців, військових і волонтерів. Джерело: архів автора проєкту

Нині у рамках «MiniMisto» розробляють модель біосферного заповідника «Асканія-Нова». Для ознайомлення з проєктом створено спеціальний сайт, де до кожної моделі додають історичну довідку. Поки що через технічні роботи ознайомитися з повним переліком можна на Instagram-сторінці.

«Викрадене мистецтво»: коли картини оживають вдруге

Навіть найстарішу картину можна оживити, додавши до неї трохи сучасного бачення та героїв. Так народився проєкт «Викрадене мистецтво» фольклористки Ярини Сізик і режисерки Марії Озірної у співпраці з Херсонським художнім музеєм. Його ідея символічна: авторки відтворюють полотна, які зникли під час окупації. Це не копії, а нові художні версії, де важливим є сам акт відродження.

Марія та Ярина наголошують: віртуальні копії, що водночас зберігають відчуття живого, нагадують: мистецтво може бути втраченим, але не забутим.  Джерело: особисті сторінки в Інстаграм Марії та Ярини 

Першою відтворено картину «Портрет дівчини у вишиваній сукні» Михайла Брянського. Моделлю стала співачка Даша Астаф’єва у вишитій сорочці, створеній під час окупації гідом Інною Микуцькою. Режисерка Марія Озірна застосовує техніку стоп-моушн: робить сотні фотографій, які потім монтує у відео і все ніби «оживає».

Було і стало: Даша Астаф’єва відтворила портрет дівчини

Друга відроджена робота в проєкті – «Щедрість» Миколи Писанка стала особливо символічною. Кавуни, які у цій акварелі зображені, не просто соковиті фрукти, а символ Херсонщини і щедрої землі півдня України. Писанко, який другу половину життя прожив у Генічеську, часто звертався у своїх творах до народної культури, її кольорів, образів, традицій.

Коли ми з Марією почали роботу над оживленням «Щедрості», до нас долучився кулінар Євген Клопотенко. Ми запросили його не випадково, йому довірили символіку кавунів. Адже культура, смак і образ завжди переплетені: коли їжа стає культурним знаком, вона промовляє не лише до піднебіння, а й до пам’яті та душі. Тож Євген, як кухар, допоміг із кольором і текстурою, зробив так, щоб усе виглядало не просто як декорація, а як відгук на херсонську землю, її сонце й її смак. Ця відтворена сцена стала символічним нагадуванням про скарби українського мистецтва, викрадені росіянами, особливо з південних регіонів України, — розповідає Ярина Сізик.

Було і стало: завдяки кухарю Євгену Клопотенку вдалося оживити картину «Щедрість»

Картини для відтворення дівчата обирають самі, а далі підшуковують відповідні реквізити та одяг. Серед останніх робіт, яку вже презентували публіці, – «Козаки в степу» Сергія Васильківського. У новій версії – два сучасні воїни: Роман Колесник з позивним «Добряк», боєць «Азову», а нині Третьої штурмової бригади, а також Станіслав Зоря з позивним «Рефа», боєць Сил спеціальних операцій ЗСУ.

У одного з військових була мрія – прокататися верхи. Попри складну реабілітацію, саме завдяки проєкту він наважився й нарешті спробував. Це стало поштовхом для подальшого навчання верховій їзді, – додає пані Ярина. – Презентували роботу у день захисників і захисниць України та свята Покрови Пресвятої Богородиці. Козаки шанували Богородицю як свою покровительку й оберігали її ікони в Січових церквах. Сьогодні Покрова зберігає своє значення і для сучасних захисників. Для усіх тих, хто захищав і захищає Україну, це не просто день, а нагадування про те, що захист Батьківщини – це обов’язок, який українці виконують століттями, незалежно від епохи чи обставин.

Для анімації обрали народну пісню «Ой там за морями». Джерело: архів Ярини та Марії 

«Викрадене мистецтво» стане серією – у перспективі планують запрошувати різних героїв. Уже вели перемовини з Надею Дорофєєвою і з Джамалою. У соціальних мережах люди активно обговорюють відтворені роботи і наголошують, що це дуже реалістичне відображення витворів мистецтва. Також пропонують у подальшому зробити виставку не лише в Україні, а й Європі, щоб більше людей знали про багаторічне знищення української культури росією.

«Не/вкрадене. Штудії та омажі»: мистецтво як акт спротиву

А ось для одеської поетеси Олени Балаби вивезення росіянами багатотисячної колекції мистецьких шедеврів стало поштовхом до створення проєкту «Не/вкрадене. Штудії та омажі». Вона попросила адміністрацію Херсонського художнього музею надати каталог із 20 найкращими витворами мистецтва, які були викрадені. Полотна Айвазовського, Брянського, Бурлюка, Крижицького, Пимоненка — лише мала частина скарбів, які забрав ворог.

Частина моїх друзів зі Львова, Києва, Харкова та й навіть не всі херсонці здогадувалися, яка неймовірна колекція зберігалася в Херсонському художньому музеї. Дехто вважав, що це звичайний обласний музей – нічого особливого. Та коли я побачила каталог викрадених робіт, зрозуміла: це справжня перлина. Люди мають знати, які шедеври зберігалися в музеї до окупації та що саме було викрадено. Поки триває слідство, а музейники знаходять роботи на фото й відео в російських медіа, ми вирішили нагадати, якою насправді була колекція в Херсоні, – розповідає Олена Балаба.

Олена Балаба наголошує: всі омажі відправлять до музею як документ нашої жорсткої сучасності. Джерело: архів авторки проєкту

Цей проєкт став діалогом між минулим і сучасним, між знищеним і відродженим. Це спосіб показати сучасних українських художників, наскільки попри війну вони продовжують розвиватися та підтримувати українське мистецтво.

Я не хотіла, щоб це були копії. Це омажі – роботи, які віддають шану попередникам і водночас додають щось своє, особисте. Це діалог із картиною, яка зникла. Це спосіб подякувати майстрам і нагадати, що така колекція існувала, навіть якщо нині її забрали окупанти. Для сучасних митців це ще й нагода ближче познайомитися з цими скарбами. Коли я поділилася ідеєю, друзі-художники одразу погодилися. Ми працюємо на волонтерських засадах, без грантів і фінансування, аби вкотре підкреслити значення Херсонського музею та його спадщини, – говорить пані Олена.

У Дениса Недолуженка вийшла не одна робота, а диптих на картину 1899 року українського художника Костянтина Крижицького «Дорога».  Джерело: Олена Балаба

Проєкт стартував на початку березня 2025 року. Нині вдалося об’єднати 15 митців з різних міст України: Києва, Львова, Харкова, Одеси та інших. Для Олени Балаби було принципово, аби художники залишалися вдома й проживали цю війну разом з усіма.

Наприклад, Денис Недолуженко мобілізувався, служить бойовим медиком на Запорізькому напрямку, але все одно намалював омаж Костянтину Крижицькому. Анна Дідора переосмислила роботу Володимира Гончаренка «Санаторний провулок» – з мирного краєвиду створила картину про Херсон під обстрілами. А Олександр Живатков, який ніколи не був у Херсоні, попросив привезти щось із міста. Йому передали обгорілі дощечки, якими закривали вибиті вікна, і шматок дюралевого пробитого паркану. З цієї залізяки він вирізьбив ікону. Символічно, адже з музею росіяни викрали старовинну ікону XIX століття. Так народилася його Богородиця з дитям, – додає засновниця проєкту.

Старовинна українська ікона «Вгамуй мої печалі»: матуся бережно обіймає свою дитину. Робота Олександра Живаткова створена з уламка паркану. Джерело: Олена Балаба

Вже створено омажі на 15 картин, деякі з них мають кілька варіацій. Загалом планують зробити 25–30 робіт. Після цього відкриють виставку, але й надалі залучатимуть нових митців.

До кожної картини ми готуємо текст із цікавими фактами про роботу та її автора, а також додаємо інформацію про сучасного митця, який створив омаж. Це своєрідне літературне поєднання допомагає відвідувачам виставки усвідомити велич і значущість представленої роботи та заявити про сучасне мистецтво і його творців, – додає Олена Балаба.

Олена Балаба наголошує: перший етап проєкту планують завершити масштабною виставкою в Україні та Європі. Її мета показати світові, яку красу багато років зберігав у собі Херсонський художній музей і що саме було викрадено росіянами.

Про це варто говорити, адже культура важлива навіть під час війни. І водночас ми звертаємо увагу на сучасних митців, які попри обстріли й окупації продовжують творити й прославляти українську культуру. Це доводить, що попри всі труднощі вона жива, — підсумовує Олена Балаба.

Ярина Кобилінська створила акварельні омажі до двох робіт Георгія Петрова «Дощ. Вулиця в Херсоні», які вже знайдено вкраденими у Центральному музеї Тавриди. Джерело: Олена Балаба

Найсильніше, найемоційніше на проєкт реагують херсонці. Вони розглядають роботи довго і уважно, коментують, часто плачуть. Для них це не лише мистецтво, а нагадування про втрати, біль і водночас  про стійкість.

Проєкт Балаби показує: навіть коли ворог намагається стерти культурну пам’ять, мистецтво знаходить спосіб говорити через нові образи, нових авторів і нові сенси. І ця розмова об’єднує українців навіть у найважчі часи.

Археологія у цифрі: як Одеський археологічний музей захищає спадщину від війни

У 2022 році, коли війна змусила більшість українських музеїв згорнути звичну роботу та сховати найцінніші експонати у фонди, в Одеському археологічному музеї почали активніше розвивати інший напрямок — цифровий. Оцифрування стало не просто технічним процесом, а інструментом захисту культурної спадщини, доказом її української приналежності та способом «відкрити двері» музею навіть тоді, коли він фізично зачинений.

Оцифрування артефактів у музеї – це комплекс робіт, що включає цифрове фотографування, сканування архівних документів і створення 3D-моделей. З початку війни ця робота стала особливо актуальною: фото й копії допомагають у судах довести право власності музею на речі, – розповідає завідувачка відділу експонування Археологічного музею Оксана Грицюта.

Російські окупанти неодноразово викрадали артефакти з українських музеїв і видавали їх за «знахідки російської науки». Тому фіксація інвентарних номерів і створення точних цифрових копій стали справжньою зброєю у боротьбі за культурну ідентичність.

Ми працюємо за спеціальною системою, розробленою ЮНЕСКО. Звичайних зображень часто недостатньо, бо номери на предметах знищуються викрадачами. А 3D-копії з інвентарними номерами дають юридично вагомі докази приналежності артефактів Україні, – наголошує музейниця.

На фото Оксана Грицюта

Оцифруванню підлягають практично всі об’єкти – від крихітних прикрас до архітектурних споруд. У портфоліо музею: 3D-моделі катакомб, будівлі самого музею та десятки артефактів із різних періодів.

Процес вимагає технічної майстерності й креативності. Блискучі предмети дають відблиски, тому використовують спеціальні поляризатори. Важкі чи нестандартні за формою речі доводиться кріпити так, щоб опори не потрапили у кадр. Іноді навіть військові обмеження стають викликом — так було під час зйомки даху музею, коли дрон могли прийняти за ворожий.

Оцифровування має ще одну важливу функцію – рятує пам’ятки від знищення. Прикладом є Кам’яна Могила на Запоріжжі. Сьогодні ця територія окупована, унікальні артефакти викрадені, а сам комплекс замінований.

Ми маємо цифрові моделі цієї пам’ятки й артефактів. Якщо оригінали знищать, залишиться принаймні повна копія. Крім того, докладні 3D-моделі історичних будівель можуть допомогти у відбудові у випадку пошкодження, — розповідає Оксана Грицюта.

Для відвідувачів, які не можуть потрапити в Одесу, археологи відкрили онлайн-доступ. На платформі Sketchfab вже доступні десятки моделей, а у перспективі – створення повноцінного віртуального музею з інтерактивними виставками.

Наші моделі відкриті для всіх. Ми публікуємо їх у Facebook та на Sketchfab. Часто відвідувачі запитують про золоту колекцію чи єгипетські мумії, і ми пропонуємо їм подивитися цифрові копії. У майбутньому хочемо створити сайт із можливістю віртуальних виставок, але для цього потрібно фінансування, – каже музейниця.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Українська служба інформації (@usionline)

Одеський археологічний музей співпрацює з іншими музеями, створюючи спільні експозиції на міжнародних платформах. До цифрового проєкту вже долучилися колеги з Києва, Дніпра та Одеси. Паралельно музейники постійно вчаться. Минулого року команда пройшла тренінг від американської організації CyArk і української лабораторії «Архаїка». Завдяки цьому отримали професійне обладнання та освоїли новітні технології фотограмметрії та лазерного сканування.

Цифровий напрямок дуже перспективний, бо він знімає всі кордони. Можна буде відвідувати наш музей із будь-якої точки світу. Ми хочемо створювати на основі моделей віртуальні виставки і відкривати фонди, які роками залишалися закритими для відвідувачів, – підсумовує Оксана Грицюта.

Процес оцифрування

Оцифрування археологічних експонатів — це не тільки про збереження минулого. Це про майбутнє, у якому українська спадщина не може бути викрадена чи знищена, бо вона існує і в цифровому вимірі. Це про доступність науки для студентів, викладачів, дослідників і звичайних відвідувачів. І це про те, що навіть під час війни українські музеї здатні не лише виживати, а й творити нові формати культури.

Від фотографій до віртуальної присутності: 3Д-тури в Одеському художньому музеї

Мета оцифрування в Одеському художньому музеї не лише у «модному тренді». Це насамперед документування. Музейники наголошують: переглядаючи архівні фото старих експозицій, дослідники відчувають справжнє полегшення – адже зберігся не лише факт виставки, а й візуальна пам’ять про простір, роботи, контекст. 3D-тури стали наступним кроком: тепер можна «поблукати» залами минулих експозицій у цифровому форматі.

Ми розуміємо, що це теж на майбутнє дуже потрібно і класно, коли це не просто фотографії, а навіть от такий 3D-тур, – пояснює Олексій Воронко, співробітник Одеського художнього музею.

Друга мета – доступність. Онлайн-відвідувачі отримують можливість зазирнути до зали, навіть перебуваючи за тисячі кілометрів. Це підхід, який давно застосовують великі західні музеї. І що важливо: на відміну від побоювань, цифровізація не зменшує кількість реальних відвідувачів. Навпаки, побачивши виставку онлайн, люди ще більше хочуть прийти та відчути її наживо.

Є певний острах: якщо опублікувати свої експонати, то навіщо люди будуть ходити. Але досвід показує, що навпаки – це заохочує відвідувачів прийти й побачити наживо, – додає музейник.

3D-тури робили методом фотограметрії – технологією, яка «склеює» модель із сотень фотографій. Результат зберігається на платформі Matterport. Виглядає сучасно, але є одна проблема: платформа платна. Річна підписка — близько 150 доларів. На перший погляд – небагато. Але в умовах музейного бюджету, де рахують кожну гривню, це стає серйозним тягарем.

На фото: наукові співробітники Олександра Шевцова, Олексій Воронко та Ольга Дзерик за роботою. Фото — Іван Страхов

Рішення шукають у грантах. Наприклад, завдяки Українському культурному фонду вдалося реалізувати проєкт «Доступний музей» із сурдоперекладом. А хмарні сервіси Microsoft надали безкоштовний пакет послуг на 2000 доларів на рік, бо музей має статус неприбуткової організації. Але навіть це лише частково знімає проблему, адже обсяг даних постійно зростає.

У штатному розписі українських музеїв немає посад «спеціалістів з оцифрування». Це означає, що 3D-моделі, архівні сканування чи онлайн-колекції роблять або науковці «паралельно зі своєю роботою», або запрошені фахівці.

Спеціалістів потрібно наймати за грантовими проєктами. А на мінімальну ставку, яку пропонує музей, ніхто з 3D-фахівців не прийде, – каже Олексій Воронко.

Часом допомагають колеги. Наприклад, Одеський археологічний музей, у якого більший досвід роботи з об’ємними експонатами. Але системно вирішити питання кадрів поки не вдалося.

Олексій Воронко – співробітник Одеського національного художнього музею

Сьогодні в музеї доступні 3D-тури минулих виставок, зокрема циклу «Умови війни». Вони документують важливий культурний досвід перших років повномасштабного вторгнення. Для відвідувачів це радше «трейлер», що мотивує прийти, ніж повноцінна заміна фізичної присутності.

Але в майбутньому музейники мріють про VR-виставку. Ідея відтворити простір музею та «повісити» у віртуальні зали оцифровані роботи, які неможливо виставити фізично через війну. Це дозволило б зберігати й показувати колекцію, навіть якщо вона лишається в сховищах.

У час війни, коли музейні стіни можуть залишитися порожніми, а колекції — захованими в сховищах, цифровізація стає гарантією, що мистецтво не зникне. Воно залишається доступним і дослідникам, і майбутнім відвідувачам.

Матеріал підготовлено у співавторстві редакціями «Херсон плюс» та «Українська служба інформації» (Одеса).

Автори: Ірина Мєзєнцева, Поліна Дайнега, Тетяна Милимко,  Тетяна Горбонос

Раніше на  USIonline.com —

«Поцілунок Юди» Караваджо вивезуть за кордон, – директор музею західного і східного мистецтва Поронік (відео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.