«Я тільки пам’ятаю, що відчув: ноги вже немає, але живий» – інтерв’ю з прикордонником про травму та реабілітацію (фото)

Кореспондентка Діана Георгієва ексклюзивно для Української Служби Інформації взяла інтерв’ю в офіцера  запасу Державної прикордонної служби України – Богдана Мазненко, який унаслідок бойових дій втратив кінцівку і його дивовижний шлях до повного відновлення його рідної ноги.

Де і за яких обставин ви отримали поранення?

На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році ворог наближався до Києва, і основним завданням було не допустити прориву противника в місто та, відповідно, захистити його від окупації.

Приблизно на початку березня ми висунулися до села Лукаші Баришівського району та там стримували наступ ворога. Через деякий час, коли противник виснажився, ми пішли в наступ і зайняли село Лук’янівку,  також Баришівського району, з цього села почалось визволення Київської області.

Протягом доби, 24 березня, ми взяли цей населений пункт штурмом. А 25 березня, внаслідок атаки ворога на нашу позицію, виїхав танк, і пострілом з нього я, на жаль, отримав важке поранення. Разом зі мною був поранений і мій побратим. Один, на жаль, загинув. Лише нещодавно ми увічнили пам’ять про нього – встановили обеліск у Лук’янівці, щоб вшанувати його подвиг.

Яке саме поранення ви отримали?

Моя ліва нога була сильно пошкоджена, а права — повністю відірвана.

Після завершення бою мене транспортували до Бориспільської районної лікарні, де надали першу медичну допомогу. Потім мене перевели до військово-польового  Ірпінського шпиталю. Через те, що Ірпінський шпиталь був розбомблений, він працював на базі Інституту Богомольця. Я перебував там приблизно місяць.

Згодом до нас приїхав відомий латвійський професор Мартінш Малзубріс. Він прибув не лише як волонтер, а й з метою допомогти та лікувати, і робить він це дуже добре. Пізніше він зізнався мені, що мав значний досвід лікування побутових травм, але не мав досвіду роботи з вогнепальними пораненнями.

Він попросив показати найважчих поранених. І, як виявилося, найважчим пацієнтом на той момент був я. Лікарі прогнозували, що я буду повністю лежачим і залишуся без ноги. Але так сталося, що Мартіньш забрав мене до своєї клініки в Латвії.

Міністерство охорони здоров’я Латвії оплатило моє транспортування каретою швидкої допомоги аж до Латвії, до міста Риги. Там я лікувався півтора року.

Як лікарям вдалося зберегти ногу? Це ж ваша рідна нога, не протез? Вона зберігалася не окремо, кровотік був відновлений?

Так, це моя рідна нога.

Перша операція була проведена у Бориспільській районній лікарні. Я не хочу прикрашати події — на той момент я перебував майже без свідомості. Пам’ятаю лише, що бачив купу металу на нозі…

Що ви відчули, коли усвідомили, що втратили ногу?

На той момент я нічого особливого не відчув, бо коли стався вибух, нас накривало всім, що тільки можна було уявити – «Гради», фосфорні бомби, «Урагани», артилерія працювала безперервно протягом доби. І тоді мені здалося, що це міг бути або «Град», або «Сонцепік», тому що я побачив дуже потужне світло.

Я не втратив свідомість, але відчув, як мене відкинуло. Я спробував відповзти під хату та там сховатися, бо розумів, що є якийсь шанс вижити.

Нещодавно я їздив на те місце, де отримав поранення. Виявилося, що від того будинку я відповз метрів на сім-вісім. Якщо чесно, болю я тоді не відчував. Можливо, через шок або через важку контузію. Я не можу сказати, що це було страшно або боляче. Просто так склалося.

Коли вам сказали, що ногу можна відновити, яка була ваша реакція?

Звісно, я був дуже щасливий.

До цього лікарі казали мені, що невідомо, що буде далі. Радили подумати про ампутацію та протезування, бо сумнівалися, чи можна її врятувати.

Коли в Бориспільській лікарні її тільки «прикрутили», я пам’ятаю багато металевих конструкцій. А наступного дня, коли я вже прийшов до тями, підійшла медсестра і сказала:

— Я вас вітаю, у вас є ноги. І навіть дві. І ще й свої!

Оскільки я тоді не міг рухатися, я відповів:

— Але я їх не відчуваю.

Вона сказала:

— Ваша нога була відірвана, вас оперували найкращі хірурги Бориспільської обласної лікарні. Вони зробили все, що могли.

Як проходило ваше лікування, і які етапи були найскладнішими?

Кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло.

За ті два роки, що я був у Латвії, парадоксально, але це був один із найкращих періодів мого життя. У мене з’явилося дуже багато друзів. Ставлення до мене було просто чудове. Іноді мені здається, що громадяни Латвії переживають за нас навіть більше, ніж ми самі.

З боку медперсоналу, лікарів, адміністрації лікарні я отримував величезну підтримку. А безпосередньо з самим професором у нас склалися майже родинні стосунки.

Коли він приїжджає в Україну, ми обов’язково зустрічаємося. Він навіть у мене зупиняється.

Чи знаєте ви, хто забрав вашу ногу з поля бою? Чи вона залишилася у штанині?

На жаль, я цього не пам’ятаю.

Я тільки пам’ятаю, що усвідомив — ноги вже немає. Але я не засмутився, я подумав: «Ну, я ж живий. Нічого, буду ходити на протезі».

Дуже добре пам’ятаю ці думки. А далі пам’ятаю, що хтось підповз, наклав мені турнікет.

Я пам’ятаю, як мене тягнули з поля бою. І тоді мені згадалися шкільні твори про війну, де солдатів виносили на плечах. Ця думка дуже яскраво закарбувалася в пам’яті.

Той, хто мене тягнув, кричав:

— Тільки не засинай! Тільки не засинай!

Скільки часу тривала ваша реабілітація і що в ній було найважчим?

Найскладніше було знову навчитися ходити. Коли я тільки починав пробувати, почувався, як трирічна дитина. Це було неймовірно важко — і фізично, і морально.

Медсестри мене підіймали, фізіотерапевт приходив і займався зі мною, як з малюком. Мало того, що потрібно було просто встати після довгого періоду, коли я був лежачим, так ще й доводилося заново вчитися ходити. Період повної безпорадності — ось що було найважчим у моєму житті.

Які маніпуляції вам зробили в Латвії?

Усього я переніс 38 операцій. Більше 8 місяців ходив у апараті Ілізарова.

Мені не вистачало кістки, і її довелося витягувати. Також пересаджували шкіру. Коли я спілкувався з професором, інколи почувався, як конструктор LEGO. Він приходив, дивився і казав:

— Дивись, Богдане, ось тут у тебе не вистачає кістки, але є інша кістка, яка ні за що не відповідає. Ми її відріжемо і пересадимо сюди.

— Тут бракує нерва, але не хвилюйся, є нерв, який теж ні за що не відповідає, ми його візьмемо.

— Тут немає шкіри, але не переживай, візьмемо з ноги, пересадимо туди.

І так по колу…

Як змінилося ваше ставлення до життя після всього пережитого?

Знаєте, я почав цінувати кожен день, який прожив. Я дуже ціную те, що сплю в будинку з дахом і вікнами. Що вранці можу спуститися з другого поверху, піти на кухню і зварити собі каву. Я навіть ціную те, що можу просто ходити, рухатися, спілкуватися.

Я бачив хлопця, який лежав зі мною в палаті. У нього були цілі руки й ноги, але рухалася лише одна ліва рука. На голові у нього був лише маленький шрам, але він сказав мені слова, які я запам’ятав на все життя:

— Цікаво, а чи варто мені далі жити? Так, сім’я, дружина, діти будуть про мене дбати… Але ж я навіть не зможу відвезти дітей до школи або допомогти дружині по господарству. Я мислю реально.

Ми намагалися його заспокоїти, але в душі всі розуміли, що він має рацію.

Хто вас найбільше підтримував під час лікування?

Я хочу подякувати всім — починаючи від моїх донечок і закінчуючи друзями, лікарями, медсестрами. Усі телефонували, цікавилися моїм станом. Професор заходив щодня, хоча він дуже зайнята людина. Можна цілу книгу написати про всіх, хто мене підтримував.

Чи вважає ваш професор ваш випадок особливим?

Як він мені сказав, я у нього перший такий пацієнт. Я позитивна людина, не капризна, тому він приводив до мене інтернів, щоб вони дивилися, вчилися, тренувалися.Тож мій випадок пішов їм на користь.

Які були ваші відчуття, коли ви знову почали рухатися та ходити?

Коли я вперше встав, спочатку мені не дозволяли ставати на ногу.

Потім мені одягли фіксуючий черевик, і професор дозволив спробувати піти.

Мені так хотілося пройти три-п’ять кілометрів – у мене було таке відчуття. І коли він дозволив мені сісти, це було таке щастя – що я можу сісти й просто дивитися у вікно, просто неймовірне. Що я можу читати книгу не лежачи, а сидячи. Що я можу їсти не з тарілкою на животі, а сидячи. Як нормальна людина. Ніби я народився заново.

Що особисто вам дало це випробування? Можливо, з’явилися нові цілі або хобі?

Хобі точно ні, а от нові цілі з’явилися. Я хочу, щоб наша країна була вільною, незалежною і процвітаючою. Оскільки я офіцер запасу Державної прикордонної служби України, я давав присягу нашій країні, і навіть попри моє становище, я робитиму все, щоб Україна процвітала.

Яку пораду ви б дали людям, які опинилися в подібній ситуації?

Не опускати руки. Я бачив дуже багато людей, які, наприклад, не могли ходити, але навіть не хотіли тренуватися – їх доводилося буквально змушувати. А був випадок, коли хлопець відмовлявся їсти й таким чином хотів покінчити життя. Ми його змушували їсти, лікарі годували його через крапельницю, але він категорично відмовлявся. Він сказав мені: «Я не бачу сенсу жити далі».

І він помер?

Ні, слава Богу, не помер. І на сьогодні, наскільки мені відомо, його також забрав цей професор, і він уже ходить на милицях. Я не знаю його подальшої долі, але мені сказали, що у вересні 2024 року він поїхав додому на милицях. А він теж був лежачий.

Чим ви займаєтеся зараз?

Я є головою громадської організації «Прикордонний загін Борисфен». У нас підписаний меморандум про співпрацю з Німеччиною, Нідерландами та Латвією. Ми допомагаємо нашим Збройним силам, Прикордонній службі, Національній гвардії України, забезпечуємо наших військових усім необхідним на фронті.

Раніше на  USIonline.com —

Невидимі герої фронту: лікарі, які рятують не лише життя, а й повертають віру в себе (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.