«Я думала, ми вмерли»: про розтрощений росіянами будинок сімейного типу на Одещині (фото)

Про неймовірну родину, яка через російських окупантів, втратила житло, а також про силу підтримки – у матеріалі головного редактора Української Служби Інформації Тетяни Милимко.

Історія родини Стеценків

Про таких матусь, як Аліна Стеценко, кажуть – у неї серце розміром з океан. Тендітна жінка, яка має двох біологічних дочок, вирішила сім років тому, що має сили, фінанси та достатньо любові, аби ділитися цим всім із дітьми всиновленими. Так один за одним у родині з’явилися ще троє дітей. Згодом старший син одружився та переїхав. Під час пандемії Аліна вирішила, що готова надати дах над головою й нормальне життя ще двом дітям. На той час уже дорослі біологічні доньки мали по троє власних дітей, тобто в Аліни ще шестеро внуків. Важко не заплутатись.

Великій родині потрібно було житло. Вони знайшли його у селищі Дачне, що на Одещині. Дорослі доньки жили в окремому будинку, а сама Аліна разом з чотирма прийомними дітьми оселилися поряд. Там вони облаштували невеличку студію звукозапису, де самі складали пісні та виконували їх. В Аліни був ресторанний бізнес, це допомагало самотужки забезпечувати всю родину.

Коли були живі моя мама та брат, вони допомагали. Чоловік також допомагав. Але один рік мого життя був найважчим, я так думала принаймні. Померла мама, брат, пішов чоловік від мене до іншої, я залишилась сама, але поралась із усім. Але прийшла війна,.. – розповідає Аліна Стеценко.

Усі діти Аліни неймовірно талановиті. Вони мають хист до навчання та музики.

Я усе роблю для дітей. Я ними живу. І завжди та в усьому допомагаю. Як біологічним своїм дітям, так і всиновленим. Усі вчителі тільки гарно відгукуються про моїх дітей. Для мене це важливо, мені вдалося виховати дітей гідними, – додає жінка.

Як родина зустріла війну

Селище Дачне, у якому живе родина, вперше було атаковане російськими ракетами у квітні. Будинок не зачепило, але заради безпеки мати вирішила вивезти дітей у сусідню Молдову.

Нас було чотирнадцятеро. Волонтери, як би не хотіли заселити нас разом, не змогли знайти жодне приміщення, аби це вдалось. Старші доньки поїхали під Кишинів, а я залишилась майже на кордоні коло Паланки. Жили три тижня у бабусі, яка надала прихисток. Нас ніхто не ображав. Ми їй допомагали: носили сіно, пасли худобу, били горіхи. За це вона нас пригощала свіжим молоком. Але все одно дуже хотілося додому, – ділиться спогадами Аліна.

Родина повернулася. Обстріли не припинялись. Але згодом якось усі звикли.

Спокійно не було, коли ми повернулись. Були прильоти по нашому селищу. Ми бігали у сусідній будинок, ховались там, бо там є підвал. А коли не встигали, ховались у невеличкій гардеробній, де є дві стіни, – розповідає жінка.

Вночі з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте липня російські окупанти завдали масованого удару по Одещині. У селище Дачне потрапило сім ракет. Аліна займалась закрутками за зиму, а дівчата спали. Перші два вибухи сталися у трьохстах метрах від їх будинку сімейного типу.

Це було потрапляння в школу та у Будинок культури. Ми всі лежали вже в укритті. Діти кричали, я намагалась їх заспокоїти, але ракети летіли одна за іншою. Й остання впала у кількох метрах від нас. Я думала, що вона потрапила в будинок. На якийсь момент усе змовкло, та я вирішила, що ми вже всі померли. Я прийшла до тями, коли моя донька Саша почала задихатися. Через розтрощені вікна ми побачили, що все горить. Я не могла зрозуміти, куди потрапила ракета, – може, у будинок моїх старших дочок. Я була дуже налякана, бо там маленькі діти теж. Усі кричать, тхне газом, хтось кричав, що зараз буде вибух вже від газу.

Ми просто почали бігти подалі, старшу доньку із дітьми витягли через вікно. Усі зібралися разом та все, що я кричала, це «Діти, ми всі живі!»… Старша донька Христина була вся у крові, їй скло майже в око потрапило. Це навіть зараз страшно згадувати. Найменша Ніколь боїться тепер усього, ми водили її до психолога. Нас відвезли тоді до рідних, – розповідає крізь сльози подробиці тієї ночі Аліна.

«Діти, ми з вами живі!»

Цю фразу Аліна повторювала раз за разом. Але коли повернулися до свого дому, ошаленіли. Три сусідні будинки згоріли вщент. Без даху, вікон та дверей залишились будинки старших доньок.

Те саме було й з моїм житлом. Ще гірше. Другого поверху просто не було, там були три дитячі кімнати, які обернулись на руїни. Згоріло кафе поряд із будинком. Розтрощило мою машину, усе в склі. Приїхали співробітники правоохоронних органів, сфотографували, але виплати обіцяли згодом. Місцевий депутат обіцяв поставити вікна та пропав, соціальна служба запропонувала дітей повернути тимчасово до притулку. Я на це не погодилась. Ми залишились жити у будинку старшої доньки, бо після прибирання там можливо було жити. Тим часом поралися у себе на подвір’ї. Приходили друзі та допомагали, – розповідає Аліна.

Одного разу під час такого прибирання на подвір’я завітав незнайомець. Виявилось, що то був американець, супроводжував його перекладач. Незнайомець попросив номер картки Аліни та сказав, що готовий відбудувати другий поверх. Жінка зраділа, хоча й не вірила до кінця.

Маленька Катюша підійшла до нього та обійняла. Я розтанула. Думала, що це волонтери, організація яка, але через два тижні на картку прийшла велика сума, я з початку не зрозуміла навіть від кого. А потім зателефонували й сказали найняти будівельників. Тепер він оплачує відбудову нашого дому, – додала Аліна.

Для життя будинок ще не придатний, але робота вже йде. Про свого благодійника жінка знає лише, що він живе у Нью-Йорку, допомагає захисникам та обіцяв навідатись до дітей, коли закінчиться будівництво.

Чесно кажучи, я занепала духом. А тепер, завдяки чужим людям, я продовжую жити, – додала жінка.

Старші всиновлені дівчата Саша та Катя допомагають у ремонті. Саша пише пісні, у тому числі й захисникам. Так проживає трагедію їх родини. Дві молодших дівчинки Василіса та Саша ще й досі адаптуються та намагаються заспокоїтись. Родина сподівається, що зустріне зиму у теплі.

Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю Української Служби Інформації і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.

Раніше на USIonline.com —

Головне, що живі: після удару по Дачному потрібна допомога багатодітній родині (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.