Ексклюзив

Сексуальне насильство під час війни (СНПК) є дуже складною темою. Ця тема замовчування з почуттям сорому, провини та страху, але наша спільна мета – покарати всіх винних злочинців. Тому що повідомлення про сексуальне насильство під час війни можуть стати основою або частиною справ про воєнні злочини у Міжнародному кримінальному суді та Спеціалізованому міжнародному трибуналі російської агресії. Історії постраждалих від СНПК – це їхня зброя у боротьбі з окупантом.

Україна програла російській пропаганді у Польщі. Наративам країни-агресора в європейській державі майже ніщо не протистоїть, тому звичайні поляки сприймають саме російську версію подій в Україні – цю версію здебільшого прописують просто в польській Вікіпедії. Звичайний поляк впевнений, що 2 травня 2014 року була «одеська Хатинь» - і навіть не замислюється, що це може бути неправдою чи просто вивернутою навиворіт версією правди. Про це нам розповідає «польський одесит» Борис Тинка – письменник, краєзнавець, дослідник та великий друг нашої Одеси. «У Польщі немає книг про Одесу, хоча я це вже трохи змінив» – з самоіронією каже він, але це більше ніж жарт.

Лікарі обіцяють, що чоловік буде таки ходити з часом.

В Україні гострим залишається питання криміналізації сексуалізованого насильства під час війни. За останніми даними Офісу Генерального прокурора України зафіксовано 252 випадки фактів СНПК. Проте ця цифра є значно вищою, адже ще й досі залишаються окупованими значні території нашої країни. Крім того, не всі постраждалі жінки, з різних причин, готові звернутися по допомогу до правоохоронних органів. Який процес відкриття кримінальних проваджень щодо фактів СНПК, куди звертатися жінкам, які пережили сексуальне насильство з боку російських військових та як правильно обрати адвоката, який захищатиме права постраждалої?

Євген Шевальов лишається загадковим персонажем в історії нашого міста. Краєзнавці розкажуть вам детективну історію про те, як «Одеський Шиндлер» у 1941-1944 роках переховував євреїв в очолюваній ним психіатричній лікарні. Психіатри доповнять, що Шевальов - видатний психопатолог, знаний у науковому світі. А ще він філософ та знавець мистецтва, але про це знають хіба працівники архівів. Тепер спадщина Євгена Шевальова викладена у вільний доступ. 

«Кожна дитина має жити в сім'ї», – вважає патронатний вихователь Роман Федорченко. Знає це з власного досвіду, бо дев'ятирічним хлопцем потрапив в інтернат і провів там рік: мати померла, а батько пішов в іншу сім'ю. Пригадує, що деякі вихователі були грубими, били дітей гімнастичними палицями. І що найголовніше – в інтернаті не навчали дітей допомагати одне одному, бути добрими й чуйними. Кожна дитина – сама по собі, а її завдання – вижити. Вже ставши батьком, Роман лишився сам із п'ятьма дітьми після смерті дружини. Молодшому було вісім місяців. Каже, що без родичів чи іншої підтримки було важко. Ба більше – місцева соціальна служба, здавалося, хотіла не допомогти, а підловити його на помилках, не вірила в нього й пропонувала забрати дітей в інтернат. Та він просто робив своє і ні секунди не сумнівався, що має піклуватися про дітей та не допустити, щоб їх забрали. Відтоді минуло 10 років. За цей час Роман переїхав із Сумської області в село Піщана на Одещині й познайомився в інтернеті з Іриною. Вона з трьома дітьми переїхала до нього з Естонії. Разом із нею вони стали патронатними вихователями – приймають дітей, які або чиї батьки опинилися в складних обставинах. Від прийомної сім'ї це відрізняється тим, що дитина може перебувати на патронаті від трьох до шести місяців (під час воєнного стану строк перебування необмежений). У цей час їхні батьки мають змогу привести своє життя до ладу, або ж для дітей шукають прийомні сім'ї, якщо повернення додому неможливе. «Наше завдання – забезпечити для дитини сімейне вогнище, затишок, тепло та любов», – каже Роман.