“Про те, що в черзі в поліклініку сидять особистості, в радянській медицині не йшлося”, – заступник міністра охорони здоров’я Олександр Лінчевський про трансформацію української медицини «фото»

“Про те, що в черзі в поліклініку сидять особистості, в радянській медицині не йшлося”, – заступник міністра охорони здоров’я Олександр Лінчевський про трансформацію української медицини

Цього року буде 28 років, як Україна здобула незалежність. За цей період в країні змінилося вже 5 президентів, політичний устрій, економічна модель, відбулося 2 революції. Єдина галузь, яка лишалась незмінною, була медицина. Українська медична модель впродовж 25 років наслідувала принципи радянської семашківської медицини. Як і в СРСР, конституція України гарантувала безкоштовну і якісну медичну допомогу громадянам. Але в житті медицина завжди лишалась платною. І це, не дивлячись на те, що ми вже сплатили за неї своїми податками. Майже усі ліки, діагностику і лікування пацієнти були змушені купувати зі своєї кишені. Лікарі продовжували отримувати зарплатню, нижчою від середньої по країні. Пострадянська модель не змогла підняти рівень здоров»я українців чи повернути довіру до медицини. Тривалість життя українців продовжує відставати, подекуди на 10 років від середньоєвропейської.

Три роки тому міністерство охорони здоров’я очолила доктор Уляна Супрун. Разом із собою вона привела молоду команду. Заступником міністра став Олександр Лінчевський. Раніше він пораював торакальним хірургом у 17 київській лікарні. Згодом – навчав тактичній медицині солдатів i працював хiрургом АТО.

У великому інтерв’ю Олександр Лінчевський розказав про проблеми української медицини, досягнення за три роки та майбутні плани реформи.

фото: accemedin.com

Трансформація охорони здоров’я в Україні вже триває більше 2 років. Які найбільші досягнення Ви бачите?

Можемо говорити про дві групи досягнень чи два погляди на досягнення. Досягнення перші, тобто ті, які є на поверхні, ті, котрі є очевидними. Ми маємо абсолютно конкретні результати реформи первинки.

Ми маємо початок формування здорових стосунків між пацієнтом лікарем і державою. Коли спрощеним мірилом для оплати праці лікаря є задоволеність пацієнта. Не ліжко-дні і не людино-години, а задоволеність пацієнта. Лікар подобається пацієнтам – він отримує більший дохід. Це правильні стосунки. Держава платить тому, хто задовольняє потреби і надає якісні медичні послуги громадянам.

Нормальні стосунки між державою і лікарями – це нормальні стосунки між лікарем і державою, бо якщо він більше працює, він більше заробляє, і це логічно, це справедливий підхід. Це нормальні стосунки між лікарем і пацієнтом, тому що лікар нарешті зацікавлений самостійно, в тому числі фінансово, зацікавлений допомогти. Це стає для нього природнім, пацієнт більше не є якоюсь обузою, зайвим навантаженням, він хоче подобатись. Ну і с точки зору пацієнта – він отримує лікаря, котрий на нього чекає, який йому радий допомогти. Це чудовий кейс.

Можна говорити про програму “Доступні ліки”. Спрощено, про що йдеться. Кожен громадянин України за рецептом сімейного лікаря може отримати абсолютно безоплатно або з невеликою доплатою, але все ж впринципі безоплатно доступну допомогу або медичне забезпечення від найбільш поширених і найбільш соціально значимих захворювань. Це супер.

Досягнення в принципах міжнародних закупівель – вони не очевидні для пацієнта, бо пацієнт не відчуває власне, яка колосальна економія бюджетних коштів і наскільки більше медикаментів закуповується. Насправді, ми це знаємо, ми це рахуємо, ми це бачимо, але пацієнт може цього не відчувати.

Ну і врешті-решт, науково-освітня сфера. На рівні держави ми вперше визнали доказову медицину як абсолютний пріоритет. Є впровадження доказових протоколів. Відтепер держава стимулює використання найкращих ефективних практик обстеження і лікування. Це безпрецедентна ситуація. Це глобальний, це засадничий крок – визнання медицини, визнання науки і визнання правильного напрямку – далі буде тільки краще.

Далі. Щодо освіти. Ми знаємо, що врешті-решт освіта є визначальною. Немає сценарію розвитку ані медичної галузі, ані суспільства в цілому без вдосконалення, без розвитку, без перезавантаження освітньої складової. І на сьогодні на перший курс вже набрана абсолютно нова когорта студентів нової якості. Впроваджений єдиний державний кваліфікаційний іспит. Впроваджуються нові освітні стандарти. Обличчя лікарське, а згодом і медсестринське обличчя системи охорони здоров’я буде змінюватися з освіти. І тут мова йде і про до дипломну, і про безперервний професійний розвиток лікарів, що практикують.

Електронне врядування чи електронний документообіг – це неймовірна штука. Впровадження класифікації ICPC для сімейних лікарів, тобто на первинній ланці. Закупівля, переклад, ліцензія на використання протоколів фінських чи європейських доказових протоколів.

Це ось цей знаєте, отой погляд на реформи, які відбулися і які можна відчути. Але є один інший погляд, давайте поглянемо на реформу інакше. Найбільшим досягненням за ці три роки команди  МОЗ є наочна демонстрація того, що ми, українці здатні побудувати абсолютно нову країну, яка нас задовольнятиме. Це ж не лише чотири заступники працюють і Уляна. Залучається уряд, залучаються інші міністерства, департаменти, медичні університети, заклади охорони здоров’я залучається первинка і колосальне залучення пацієнтів – тобто все суспільство втягнуте в ці зміни. Якісь речі можна робити інакше можна вдосконалювати кардіологічну допомогу, можна вдосконалювати забезпечення фармпрепаратами – це зараз нюанси. Принципово що українське суспільство зробило якісний стрибок. Зараз таке втягнення в зміни, активне залучення співгромадян, органів влади, лікарень, лікарів і медсестер – це саме те, що потрібно зараз державі в цілому. Це успішний і це дуже правильний приклад того, як треба будувати ту нову державу, в якій хочеться жити.

Медична галузь дуже довгий час не задовольняла ні пацієнтів, ні лікарів. Що було найбільш проблемним в радянській медицині авторства Семашко за ті 70 років, протягом яких вона формувалася й існувала в Україні?

Якщо говорити про систему Семашка – вона перевернута догори ногами, вона є абсолютно протиприродньою. Я завжди порівнюю те, що було з колгоспом і колгоспними стосунками і колгоспною ефективністю. Воно ж все йде від тієї жахливої радянщини, коли мова йшла про позбавлення права власності на засоби виробництва. Коли лікар є просто одиниця, а його особистість, його підготовка, врешті його характер, його ініціатива повністю нівіліювалася. Лікар запихувався в поліклініку, як в колгосп або ферму і одиницею дії була ось ця ферма, ось цей колгосп, оця поліклініка. Лікар як особистість не грав ролі. Лікар  втратив право роботи за межами цієї поліклініки. Суб’єктом одиниці лікувального процесу була оця ферма. Колективна відповідальність, колективна оплата, колективне прийняття рішень. Не було особи, не було людини в цьому. Ні з лікарського боку, ні з боку пацієнта.

Ви ж подивіться – зарплата, була виключно за тарифною сіткою – одна на всіх – ти краще працюєш, ти гірше працюєш, ти сумлінний, ти бездарний і лінивий – у всіх є тарифна сітка і мова йде не тільки про оплату праці. За межами поліклініки чи лікарні лікаря нема, він прив’язаний до цього місця. Він загнаний, це його єдиний спосіб, він повинен працювати в поліклініці. Це бачення як система семашківська бачила лікарів. Це є такі гвинтики ось в одній такій фермі.

Щодо пацієнта. Вся статистика, вся звітність – вона була знеособлена. Систему ніколи не цікавив результат і фідбек, задоволеність пацієнтом процесу лікування. Системі треба було завжди бути в курсі, скільки захворіло, скільки померло, скільки лікується, яка середня температура по відділенню. Завжди ці усереднені бездумні абсолютно показники, які спрямовані були на підтримку цієї системи, які захищали функціонування системи – держава-поліклініка чи держава-лікарня які допомагали фінансувати оцей “колгосп”, але ні в якому разі статистика не сприяла лікуванню одиниці. Одиниці не було для попередньої системи. І ми бачимо з вами це відображення в системі звітності.  Пацієнти зараз бачать ось це пострадянське ставлення до кожного з них. Пострадянське ставлення до жінки, до приватності. Оці довгі коридори черг, ці потоки людей будь-де в закладах охорони здоров’я. Вони всі спрямовувались на те, щоби забезпечити функціонування системи ось цієї маси, а про те, що в цій черзі в поліклініку сидять особистості, що їм дискомфортно, боляче, неприйнятно і т.д. – про це взагалі не йшлося ніколи.

Отже, Семашко – це є такий собі колгосп, де колектив з колективною відповідальністю, колективною оплатою праці, колективним прийняттям рішень і є якась популяція, є якесь таке узагальнення “пацієнт”, є “ми”, а є “вони”. І жодного індивідуального бачення ані лікаря, ані пацієнта.

В Україні досі існує бачення особливості вітчизняної медицини, особливого шляху розвитку. В нас є особисті школи дуже відомих професорів, якім пам’ятники стоять, і навіть в рамках однієї країни погляди цих шкіл можуть суттєво відрізнятись. Особливо сильно вони можуть відрізнятись від міжнародних поглядів. Чи можуть такі погляди і неузгодження бути небезпечними для пацієнтів або розвитку всієї медичної галузі загалом?

Приписують Чехову фразу, що жодної національної науки не існує, так само як і не існує національної таблиці множення. Ми повинні чесно сказати це пацієнтам, лікарям, студентам, і раз, і назавжди закрити це питання – людина,  медицина загалом – це не є юриспруденція, де є певна традиція, певні звичаї, певні відмінності, тобто якщо принципи схожі кругом, але певні традиції відмінності там у документообізі прийняття рішень там судовою системою і т. д., які справді принципово відрізняються. Людина ж всюди однакова.

Об’єкт нашого наукового дослідження – є людина. Ми досліджуємо людину і люди всі однакові. Людина складається з рук, ніг, кишок, інших органів. Отже людина є в Європі людина, в Кореї людина і в Антарктиді – теж людина. Принципи функціонування людського організму анатомія, фізіологія, патологія  – вони є абсолютно ідентичні.  Не може бути жодної української школи. Медицина або спирається на докази і науковий метод, на здоровий глузд, або не спирається. І це є тільки одне якісне розрізнення- чи це працює, чи це не працює. Чи це доводиться наукою, чи це з науки випливає те чи інше медичне рішення, чи воно спирається на здогадки та шаманство, на інтуїцію, на будь що інше. Не існує жодних національних шкіл. На превеликий жаль, якщо вертатися до системи Семашка, то ця залізна завіса, яка була між Радянським союзом і цивілізованим світом, саме вона виростила цілі покоління лікарів, які жили ось в тій парадигмі, жили у тому світогляді своїх наукових здобутків, які ось тут через кордон вже були або такі самі, або інші, або й забуті вже давним давно. Але ось ця наукова ізоляція перетворила українську медичну науку і власне українську медицину в те, чим вона є зараз.

Друга річ – це звичайно ось ця абсолютно нездорова і патологічна звичка чинопочитання. Це ще з якогось царату йде, з якогось імперського такого минулого, коли дискусія відбувається не між ідеями, відбувається не боротьба ідей, не боротьба шляхом власне аргументації, а боротьба авторитетів. Війни авторитетів, війни накрохмалених шапочок, посилання власне на авторитет дуже вжилося, тобто воно і є цей культурний феномен. Він є жахливий. Ми намагаємося власне і доволі успішно з цим боремося. Ми повинні казати, що академік може говорити абсолютні дурниці, і самий слабенький студент медуніверситету може говорити істину – треба дивитися власне на предмет дискусії, дивитися на аргументацію і виробляти в собі ось цю звичку аналізувати зміст, а не аналізувати особу.

На фото: Олександр Лінчевський, фото: zik.ua

Щодо теми безперервного розвитку лікарів. Зрозуміло, що дуже багато лікарів, які довго працюють, саме вони є вихідцями з тієї системи – з під тої залізної завіси, і їхні знання можуть відставати від сучасних. Зрозуміло, що молодь зараз може отримувати більш сучасні та прогресивні знання. Але як оновити знання лікарів з великим стажем роботи? Що змінюється для освіти лікарів, які вже працюють? Що буде змінено, як планується покращити їхні знання?

Я не буду приховувати – мені дуже подобається цей наказ щодо безперервного професійного розвитку. З точки зору навіть управлінця, з точки зору заступника міністра, з точки зору прийнятого рішення і власне шляхів досягнення мети – це красива історія.

Ми маємо з всього пострадянського минулого, з того деперсоналізованого підходу, з тієї системи, ми маємо півтори сотні тисяч лікарів, які були виховані тією системою. Виходячи з системи Семашка, виходячи з медицини авторитету, з недоказової медицини, ми ставимо перед собою задачу зробити їх кращими. Ми розуміємо абсолютно чітко – задача зробити так, щоб власне лікарі ставали кращими, щоби якість медичних послуг, якість медичної допомоги також зростала і наближалася до омріяного європейського та американського рівня.

І замість радянського контролю, комісій, перевірок та покарань ми цим наказом стимулюємо, хоч і в непрямий спосіб, але ми даємо лікарям розкрити себе.  Розкрити внутрішнє ось те добро, яке безперечно є у кожного. Розкрити отой потяг доброго, отой потяг до медицини, ось той романтичний, той юнацький потяг до професії. Дивіться в який спосіб – ми створюємо абсолютно пермісивний, дозвільний наказ, який дозволяє лікарю вчитися більше, вчитися за кордоном, дозволяє обирати місце навчання, дозволяє лікарю обирати спеціальність навчання, форму навчання. Лікар тепер може вчитися за кордоном і держава визнає це. Лікар може вчитися в Україні будь-де на свій вибір. Він більше не є колгоспником. Він є лікар. Він є особа. Він – той, хто приймає рішення про здоров’я пацієнта і ми довіряємо йому. Ми довірили йому раніше здоров’я пацієнта і ми йому зараз довіряємо його безперервний професійний розвиток.

Ми знаємо, що лікар – це є та професія, це той фах, де вчаться все своє життя. Ніхто з лікарями не може рівнятися в цьому. І ми кажемо відтепер: «Ти можеш обирати, де навчатися, ти можеш обирати форми навчання, ти можеш приїжджати на майстер-класи або на школи, на курси. Можеш навчатися онлайн, можеш їхати в університет або їхати на окремі якісь курси, які створюються лікарськими асоціаціями». Повністю створюються умови для безперервного професійного розвитку. Замість отого радянського колгоспного підходу, коли треба було вчитися один раз на 5 років, на 2 місяці у визначеному місці і проходити визначені курси – зараз ми вислювлюємо довіру до лікаря – довіру безпосередньо з боку пацієнта. Ми кажемо: “Ви нас лікуєте – ви краще знаєте, що вам потрібно”. Ось цей дух передається цим наказом в непрямій формі, тобто жахливою канцелярською мовою.

З цим наказом ми починаємо без перебільшення – титанічну зміну в лікарському цеху, зміну нашої медичної внутрішньої культури. З чого вона починається, в чому вона проявляється? Найхарактерніша риса – ми починаємо працювати і жити чесно. Лікарі перестають імітувати навчання. Ми їм створюємо умови поїхати і вчитися там, де вони справді хочуть. Ми не змушуємо їх піти туди, де вони вже були сто разів, ми кажемо: “Вибери, де ти хочешь і де ти справді будеш вчитися”. Викладачі з цього моменту і будь-які організатори, власне “провайдери” так би мовити медичної освіти безперервного професійного розвитку, перестають імітувати навчання, вони зацікавлені віддавати знання і робити свою роботу – власне ділитися знаннями якнайкраще. Це маленький, непомітний здавалося би наказ, але він принципово змінює стосунки всередині нашого медичного лікарсько-сестринського, фельдшерського колективу. Тобто ми починаємо замість імітації працювати – вчитися вдосконалюватися по-справжньому щиро і робити це чесно.

Ви торакальний хірург, ви тривалий час працювали в клініці. З початком АТО рятували військових. Як взагалі ваша історія, як від клініки і торакальної хірургії ви стали заступником міністра і чому?

У 2014 році так склалися обставини, що 18-20 лютого я був у лікарні в Києві. Сімнадцята київська лікарня взяла на себе левову частку всіх поранених з Майдану. І з боку майданівців, і з боку Беркуту. Це все були наші пацієнти. Я там працював.

Після Іловайська я долучався до створення мобільного добровольчого шпиталю. І працював там начмедом, чи я не знаю, як там правильно його назвати можна було. Був такий етап, і викладав там, проводив підготовку особового складу і виїжджав з ним до госпіталю. З якогось моменту я був паралельно інструктором з тактичної медицини. Я пройшов навчання з тактичної медицини рівня бійця і рівня хірурга в Україні у іноземних інструкторів та вчився за кордоном на базах підготовки армії Альянсу. Тобто я мав спеціальну військово-медичну підготовку на відповідних тренувальних базах країн натівського блоку. І паралельно з цим я був інструктором з тактичної медицини і медичним директором ГО “Захист патріотів”. Ця організація, в тому числі на донорські внески, вона забезпечувала і навчання інструкторів, і моє навчання. Захист патріотів долучився до  формування всього пулу інструкторів і мене в тому числі. З якогось часу я працював хірургом в складі СБУ, і це певно все, що я можу сказати про цю сторінку моєї участі в АТО.

фото: МОЗ України

А як формувалася команда Міністерства охорони здоров’я, як ви стали заступником міністра?

В 2016 році ГО “Захист патріотів” провело понад 20000 тренінгів курсу бійця-рятувальника для особового складу всіх силових відомств ЗСУ, СБУ, Нацгвардії, добровольчих батальйонів. І 20000 аптечок натівського зразка абсолютно ідентичних, так званих “натівських аптечок” було видано після проходження тренінгу. Я дуже спрощую, але станом на 2016 рік кожен 10-й боєць українського війська мав тренування і аптечку від ГО “Захист патріотів” . Мені здається в тій ситуації вибір Уляни, як кандидата на пост міністра охорони здоров’я був з точки зору прем’єр-міністра і президента абсолютно логічним. ГО, котра в 2016 році долучилася до створення абсолютно нової системи власне медичної допомоги та тактичної медицини. Вона по суті почала цей процес і була чи не найбільшим гравцем. Уляна запросила мене бути її заступником.

Нещодавно студенти-медики 6 курсу складали ліцензійне тестування КРОК2. В перші декілька діб було обурення щодо складності тестів та їх об’єму. Врешті тестування здали більш, ніж середньостатистично. Попереду у 3 курсу міжнародний іспит з основ медицини IFOM. Цей здають лікарі по всьому світу. Вітчизняні студенти побоюються що не зможуть скласти цей тест, мотивуючи невідповідністю навчальних програм до міжнародних стандартів. Чи планує міністерство адаптувати навчальні програми медичних вишів до міжнародних програм, або може відмінити міжнародні тести?

Я буду говорити жорсткі і можливо не найприємніші речі. Студенти вступають до медичного університету. Через 6 років випускаються. І існує проблема з якістю їхньої підготовки – вони то КРОК не здають, то бояться іншого екзамену, є якась незадоволеність практичних лікарів рівнем підготовки студентів. У мене є запитання. А чому так стається? В чому проблема? І треба відверто сказати, в освітньому процесі є дві сторони – сторона університету (викладачів, адміністрації) і є сторона студентів. І якщо після 6 років результат навчання є далекий від бажаного, якість підготовки є неоптимальною, то винні обидві сторони.

Не існує інших гравців – ані пацієнти,  ані міністерство не впливають на плани навчальні програми, на сумлінність, на старанність, на успішність, на мотивацію. Треба розставити нарешті крапки, пора студентам стати дорослішими і розуміти, що якість їхньої підготовки залежить від їхнього сумління і від якості викладання. І якщо вони є сумлінні і якість викладання не задовольняє студента – він має право, він змушений, він повинен вимагати цієї якості від університету. Жодні заклики знизити вимоги до студента, до майбутнього лікаря не прийматимуться ніколи. Задача студента – вчитися, задача університету – навчати. Якщо кінцевий результат є незадовільним – є дві причини цього – або студент не вчиться, або університет не навчає, або поєднання і того, й того.

Пора бути дорослішими і розуміти власне, що життя, медицина, хвороба не прийматимуть відповіді «нам це не задавали». Такого аргументу, такої відповіді, такого захисту у майбутньому лікар не матиме. Якщо студенту не подобається якість викладання – він має право її вимагати саме в університеті. А не в міністерства знизити вимоги до стандарту підготовки чи піти на поступки, відмінити результати, скасувати екзамен, знизити поріг чи там будь що. Його задача вимагати від університету якісної освіти. Задача університету – забезпечити цю якість. І тут університет має повну автономію, йому ніхто не заважає.

Більше того – університет зобов’язаний самостійно складати плани, програми, підбирати персональний склад викладачів, контролювати якість засвоєння, відраховувати студентів, набирати студентів вмотивованих – це є повністю парафія університету. В цій ситуації міністерство послідовно захищатиме пацієнта. І стандарти підготовки, тобто якихось компромісів з якістю підготовки якихось поступок, щодо стандартів підготовки студентів бути не може.

Автор: Святослав Линников, врач, куратор проекта “Медицина разборчивым почерком”.

Как сообщала USIonline.comочередной этап реформ медучреждений Одессы и области: плюсы и минусы.

Читайте нас в Telegram.