Жодних змін за майже два роки – як люди живуть в зруйнованому селі на Миколаївщині (фото)

Як живуть селяни в таких нелюдських умовах дізнавалися кореспонденти Української Служби Інформації Ганна Бодрова та Ніна Ляшонок.

Востаннє ми були у Благодатному рік тому. За цей час в селищі майже нічого не змінилося. Розбиті хати по обидва боки дороги, заржавілі нерозірвані снаряди, що лежать у траві під понівеченими заборами та де-не-де спокійно крокують серед цього хаосу качки та кури. Єдине, що таки зазнало позитивних змін – це будівля місцевої церкви. Її власними силами ремонтує подружжя з Великобританії, яке разом з дітьми оселилося тут у модульному будиночку.

В першій хаті, яка подає ознаки життя, проживає пенсіонерка Тетяна. До неї «прибилося» зимувати 17 безпритульних котів, так тварини живуть з жінкою і понині. Їжу для пухнастих привозять волонтери, якщо ж корм закінчується, «вибагливі гурмани» замість запропонованих Тетяною макаронів обирають голодування. Також перед будинком жінки розкидані дитячі іграшки – до бабусі інколи приїжджає маленький онук.

Ми повернулися минулого серпня. Згоріли хата, сараї. Збереглася тільки «коробка» літньої кухні, але через деформацію стін та нерівності покрівлі дощі заливають приміщення всередині. Ми знали, що будинки такі. Але на власні очі коли побачили – це страх. Хто в село не заїжджає – всі плачуть. Як ви в таких руїнах живете? А я кажу, я вже не помічаю. І я вже дійсно не помічаю. Тут все рідне, – розказує Тетяна.

Тетяна

Держава , за словами жінки, взагалі не допомагає. Лише місцева влада дала шифер на ремонт дахів. Все інше в село привозять волонтери.

Якби не вони, ми б не вижили. І дрова, і воду, і їжу, і хліб, і гігієну   – все привозять. Стала інколи приїжджати мобільна аптека – продають ліки. А так – ні магазину, ні амбулаторії – нічого. У сусідньому Партизанському є фельдшер, так хоч можна тиск виміряти, – скаржиться пенсіонерка.

До Партизанського люди з Благодатного, які мають машину,  їздять і в магазин. У кого ж автівки немає – просять сусідів придбати необхідне й їм.  Також в Благодатному немає води. Щоправда, нещодавно в село привезли нову водонапірну вежу, її найближчим часом обіцяють встановити на свердловину. Світло ж в селі є вже більше року, також від волонтерів люди отримали Старлінка, але для доброї роботи інтернету його замало.

Сусідка Тетяни Люся розказує, що зараз в селі є одна дитина – її 14-річний син. Але саме через поганий інтернет він здебільшого живе з бабусею в Миколаєві, адже навчання у хлопчика дистанційне. Жінка розказує, що разом з родиною вона евакуювалася з села 29 березня 2022 року, до того вони жили в підвалі. За її словами, напередодні евакуації росіяни заходили до їх хати та «шукали нациків».

В ту ніч був страшний бій, на ранок ми вирішили тікати. Виходили групами. Я з невісткою та дітьми – рік та 6 – йшли пішки 13 км до Первомайського. Тільки вийшли на дорогу, почали гатити, йду і кажу, куди ми, дівчата, йдемо? Ми на смерть ідемо. І позаду – смерть. Так і йшли, вже як до ставка дійшли, зустріли наших солдат, вони танками їхали давати відсіч росіянам, це нас і врятувало. Ми встигли перейти річку. Там нас на машині вивіз наш солдат. Сусіди з хворою донькою теж 13 км йшла пішки, – розказує Люся.

Люся

Найстрашніше, каже Люся, було те, що в перший день війни з міста до Благодатного приїхало багато людей. Вважалося, що «пересидіти» в селі буде безпечніше.

Приїхали й мої старші діти з родинами. Мого сина схопили росіяни та пішли з ним по селу, щоб показав, де переховуються наші військові. Я ненавиділа себе в той день, адже вважала, що він не повернеться вже живим. А в село його змусила приїхати саме я. Проте нам пощастило, сина відпустили, – каже Люся.

Також вона з жахом згадує, як її молодший син кидався до росіян та у сльозах благав не стріляти в його собак – хлопчик опікувався двома вівчарками. Окупанти не чіпали тварин, але ж і евакуюватися разом з тваринами родині не вдалося. Що сталося з вівчарками після виїзду сім’ї з села ніхто не знає.

Зараз Люся з чоловіком також відбудовують свій будинок. Відновити літню кухню їм допомогли волонтери – в ній люди зараз і живуть. Потрохи заводять господарство, тримають птицю, теля та свинку.

Також, за словами Люсі, їй з чоловіком доводилося самотужки гасити пожежу на полі за селом.

Пожежники до нас не приїжджають. Довго. Якщо й доїдуть, то вже вогонь на будинки перейде. У нас тут є бочка з водою, якщо бачу дим – кличу чоловіка, він з іншими селянами набирає воду та заливаємо вогонь, – розказує Люся.

Попри всі труднощі люди не збираються залишати Благодатне. Кажуть, що вони тут народилися, тут виросли, тут і помруть. Адже краще рідного дому нічого немає.

Раніше на  USIonline.com —

Відбудова за стандартами ЄС чи повне зникнення: що чекає на зруйноване селище Благодатне (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.