«Жодна дитина в Україні не жалілася»: в Європі презентували фільм про українських дітей

Режисерка та військова кореспондентка Шахіда Тулаганова розповіла подробиці зйомок фільму «Діти України» головній редакторці Української Служби Інформації Тетяні Милимко.

З чого почались зйомки?

Для цього фільму конкретно я приїхала в червні. Але я приїжджала до України, коли ця стадія війни розпочалась, – з кінця березня я вже їздила та знімала для іншого фільму. Це вже другий фільм про Україну, який виходить. Той фільм не зовсім мій, там інший режисер, а я одна з продюсерок, а цей вже мій, моя дитина. Це було важко. Я – військовий кореспондент, я не сильно люблю розмовляти з дітьми, тому що мені боляче. Завжди я намагаюсь розмовляти з військовими, парамедиками, з дорослими. Будь-яке інтерв’ю з дитиною мені важко дається, тому що я сильно емоційно переживаю. І коли мені запропонували зробили цей фільм, я подумала, що не погоджусь, бо в мене в самої двоє дітей. Я відчуваю батьків, звісно. А потім думаю: ну от, я не зроблю, комусь віддадуть, і цей хтось зробить погано.

Яка історія була першою? Яка історія була найважчою?

Спочатку були Тимофій з Денисом – справжні одесити з почуттям гумору, вони насправді у цей фільм дають стільки позитива, вони яскравий вибух, бо ситуація надто важка… показуємо човни російські та все інше, а вони продовжують посміхатись та жартувати. Усі говорили – так, справжні одесити.

Найважчою видалася історія Кіри з Харкова. Я її побачила на каналі Аль-Джазіра та попросила контакти. Це був район Ставрополя, де Кіра була з батьками у підвалі. Їй шість років. Коли вони взяли інтерв’ю у цієї дитини – маленька, худенька така, залякана… я попросила контакт мами. Поговорила з мамою, вона якраз сиділа у цьому жахливому підвалі два місяці. Я боялась, що їх завалять. Я постійно дзвонила мамі, у якийсь момент контакт зник, я злякалась, що їх вбили. Потім я потрапила в Харків, набрала, вона взяла слухавку, виявилось, що вони евакуювались. Кіра жива, але вона настільки налякана, вона навіть слово «Війна» не може сказати голосно. Щойно починаєш говорити з нею про те, що відбувалось, питаєш: «Кіра, чому ви у підвалі?», вона шепоче «Війна!», а хто на вас напав? Каже – «Русские». Це було важко.

Найтрагічніша історія – це історія В’ячеслава, у якого маму знаряддям на очах вбило, він з Донеччини. Їх обстрілювати почали ще до 24-го. Це село на лінії фронту знаходилось. Їх обстрілювали раніше. Вони вийшли з мамою з підвалу продуктів знайти, тому що їх було п’ятеро дітей. Вони йшли додому, розпочався обстріл та маму вбило. Мама загинула одразу, він дійшов додому, це дуже емоційний момент в фільмі… я запитала, що ти сказав дітям? Він сказав, що нічого, вони все зрозуміли. Я пішов з мамою, а повернувся без неї та був весь у крові. Село під обстрілами, треба було дітей вивозити, їхати, цьому хлопчику 18 років. Він знайшов десь машину, вони під обстрілами виїхали до Львівщини, вони навіть маму не встигли поховати. Зараз він став опікуном цих чотирьох дітей. Сам їх одягає, годує, вчить, сам пішов вчитись. Це був мій улюблений персонаж, бо було таке відчуття, що це мій син. Його мама була, ймовірно, такого ж віку, як і я. Неймовірний хлопчик. Це найстрашніша історія. Він дуже боявся, що їх розділять. Він сказав, що без них він жити не зможе. Дуже дружня родина.

Про мету стрічки

Зараз фільм вийшов, багато людей питають, як допомогти В’ячеславу. А допомогти йому можна тільки грошима. Тому що він вчиться та працювати намагається. Я сподіваюсь, що створю краундфандингову сторінку, тому що хочу приїхати в Україну у середині грудня, навідатись до дітей з фільму. Аби подарувати їм подарунки та хочу відвезти йому гроші.

Скільки історій у фільмі?

Десять.

Я провела з дітьми дуже багато часу. Розмовляла з мамами, бо хвилюєшся, що з ними відбувається. Є маріупольські діти, вони вже у Запоріжжі та відійшли трохи. Але у Маріуполі просиділи до кінця березня. Діти – дітьми. Вони бігають, пригають. Страшні історії розповіли, як вони виходили, що пережили. Коли я їх у вересні побачила, у Запоріжжі вже бахало добре так. Я подумала, що ні вони так довго не протримаються. Через два тижні у це місце, де вони жили, прилетіла ракета. Але вони всі поїхали, бо там вже не можна було залишатись. Я написала пост у Фейсбуці, так багато людей відповіли, захотіли допомогти, гроші якісь на картку перевести, аби вони змогли виїхати, якусь машину знайти.

В Ізюм я в’їхала через три дні після визволення, там побачила двох пацанів. Кажу, поїхали до ваших батьків. Тоді батько збирався кудись їхати. Його дружина каже «Ти їдеш?», а він відповідає «Дай хоч з людьми поговорити!» Вони півроку не виходили з дому. Вони голодні були, сиділи там півроку. Вони худі, очі сумні, бо теж під ударами були. Коли ти бачиш голодних людей… тобто, їм гуманітарку росіяни привозили один раз і все. Жах, що ці діти пережили.

Чи хотіли діти говорити?

Вони всі хотіли розповісти свою історію. У мене хлопчик є, Борис. Ще до того, як ми з ним познайомились особисто, він записав відео та дуже доросло сказав «Ніхто в дітей не питає, як дитина почуває себе під час війни. А от я вам скажу, що дуже погано. Що депресняк. Та це нікому не цікаво».

Як реагували на фільм після презентації у Лондоні?

Усі плакали. Закінчився показ, я встала, думаю, зараз питання будуть, але тиша була. Я не розуміла, що відбувається. Там була одна українська журналістка, моя колишня колега, вона каже «Я б хотіла запитати, але ком стоїть у горлі, не можу говорити»… діти… вони ж завжди кажуть правду. Вони пояснюють війну та від того стає ще важче. Жодна дитина в Україні, яку я зустрічала там, ніколи не жалілася. Ніхто не жалівся. Вони такі позитивні та гідні, що стає ще гірше. У мене хлопчик Андрюша з Харківщини, жив з бабусею. Він поставив пост на дорозі, стоїть. Я питаю «Ти боїшся росіян?», він каже «Ні, якщо вони прийдуть, вони поїдуть звідси на машині, на якій буде написано «Груз-200».

Якими виростуть ці діти?

Вони всі дуже добрі. У них не було злості. Пережити таке, не зненавидіти весь світ, дорослі б зненавиділи, а діти – ні. А до 24-го вони ходили в футбол ганяли, у мене ж двоє таких само.

Що об’єднало цих дітей з різних регіонів України?

В Україні завжди був цей розподіл – Захід та Схід. У цих дітей його не буде. Тому що війна об’єднала їх, вона стала одним спільним горем, діти всі україномовні, вони говорили зі мною російською тільки тому, що я з ними говорила російською. Хлопчик Андрій, наприклад, з Нікополя ніколи не був на західній Україні. Зараз маму з татом туди розподілили. Я питаю «Андрію, тобі подобається?», а він каже «Такий запах смачний!». Діти зі східної України поспілкувались з дітьми з західної України.

Багато хто втомився від того фронт-фронт, а тут у тебе зовсім інший підхід до цієї війни, дехто мені писав після перегляду фільму, що він розповідає про цю війну набагато більше, ніж усе інше, що було показано. Бо тут у тебе діти сидять. Я хотіла б поговорити з ними два роки потому.

Раніше на  USIonline.com —

Я хочу приносити людям гарний настрій і світлі емоції, – режисер Олександр Іваненко

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.