> Всі новини > Новини > «Заснував простір «На часі», аби дати ветеранам відповідь на те, що їм робити далі», – депутат Одеської міськради Олександр Славський (фото) 
«Заснував простір «На часі», аби дати ветеранам відповідь на те, що їм робити далі», – депутат Одеської міськради Олександр Славський (фото)
У самому центрі Одеси, біля легендарної «Книжки» громадський діяч та ексголова регіонального Фонду держмайна, а нині міський депутат започаткував великий центр для ветеранів. Місце зустрічей, розмов, проєктів та мрій, де чи не щогодини з'являються гості-воїни. Бо адреса простору вже стала відомою серед ветеранів.
Чому в Одесі досі не існує великого реабілітаційного центру, чи включиться нарешті у цю роботу міська влада та чи можна змінити ставлення цивільних до військових кореспондентка Української Служби Інформації Ольга Гвоздецька розпитала засновника простору Олександра Славського.
Олександр Славський
Ви довго шукали назву. Навіть робили опитування у соцмережах. Як саме назва простору висвітлює концепцію проєкту? І чим він відрізняється від тих, що вже існують?
Простір називається «На часі». Чому? Тому що те, що ми робимо, власне, на часі. Концепція переросла виключно ветеранський простір. Бо у процесі підбору приміщення виявилося, що інші спільноти, громадські організації та активісти також потребують такого простору. Є кав’ярня, яка вже працює. Вона також повністю ветеранська, там працюють ветерани й заснована вона ветераном. Моєю метою було створити місце для зустрічей, для демонстрації прикладів успішних ветеранів для військової спільноти та цивільних. Окрім того, мене цікавила координація ветеранських організацій, аби вони не дублювали одна одну та здійснювали спільні адвокаційні кампанії. Простір вже вміщує декілька інших спільнот. Відбувається робота з ВПО, громадськими активістами, різні зустрічі та координація з мас-медіа. Невдовзі з’являться проєкти для дітей.
Хто фінансує «На часі»?
Наразі простір фінансується повністю з моїх власних грошей. Потрохи ми починаємо отримувати від нього прибуток шляхом організації подій і роботи кав’ярні. Сподіваюся, що до кінця цього року ми вийдемо на операційну самоокупність. Надалі плануємо запускати більше комерційних подій, що посилить фінансову сталість цього проєкту. Окрім того, ми будемо працювати з бізнесом, який зможе фінансувати соціальний проєкт у цілому, і донорами, які б брали на себе окремі програми. З кількома європейськими та американськими організаціями ми вже ведемо перемовини.
Чому в Одесі досі немає великого реабілітаційного центру? Ви працювали у Superhumans Center (Львів) і добре знаєте, що потрібно для запуску такого масштабного проєкту.
На Одещині існує декілька не настільки публічних центрів протезування, непогані програми фізичної реабілітації. Не буду їх називати, але загалом їхній рівень насправді трохи вищий за середній по Україні. З іншого боку, яскравих проєктів, на кшталт Superhumans, дійсно немає. Наскільки мені відомо, наразі ведеться робота щодо відкриття в Одесі Superhumans.center та Лісової поляни, це державний центр з психологічного відновлення. Сподіваюся, він запрацює в Одесі й це суттєво посилить роботу з ветеранами у місті. Однак, мені шкода, що Одеська міська рада не долучилася до цієї діяльності повноцінно, аби спродукувати, наприклад, такий проєкт, як Unbroken у Львові. Він є повністю міським і об’єднує кілька лікарень. В Одесі такими проєктами чомусь не мислять. Одна з причин у тому, що ми ближче до обстрілів та небезпеки. Тож є побоювання, що ворог попросту зруйнує такий центр.
Хто має бути в авангарді ветеранської політики в Одесі: міська чи обласна влада або громадські організації?
У це мають включитися профільні чиновники й у міській, й в обласній раді, й у військово-цивільній адміністрації. З усім тим, очевидно, що цим займаються громадські діячі та активні ветерани. Таку ж роль буде виконувати і бізнес. Як й у більшості міст України, одеські чиновники запізнюються з реакціями на потреби суспільства, тож ветеранську політику буде формувати саме суспільство.
Що б ви хотіли змінити у ставленні одеситів до ветеранів?
Формувати ставлення до ветеранів мають політики, публічні бізнесмени, громадські активісти. Словом, вони, або ми, я себе теж до цих людей зараховую, маємо постійно турбуватися про шанобливе ставлення до ветеранів. Особливо, коли йдеться про людей, що втратили здоров’я, кінцівки або мають значні поранення. Тож ми, як суспільство, маємо докласти зусиль, аби забезпечити цих людей всім необхідним. Причому це не складно, це не супердорого! Я впевнений, якби у публічних одеситів було бажання це робити, воно так би й було. Тим більш, якби таке бажання виходило від міської та обласної рад. Я б хотів, щоб Алея пам’яті складалася не з маленьких розтяжок, а щоб це були повноцінні великі символи, які б показували жертву людей і викликали до них повагу. Я б хотів, аби коли ми бачили людину, яка втратила кінцівку, особливо молодого чоловіка чи жінку, ми розуміли, що це ветеран, і були готові йому допомогти. Я б хотів, аби коли чиновники і бізнес зустрічаються обговорювати ветеранську політику, вони запрошували до діалогу самих ветеранів. Бо зараз часто стається навпаки. Я б хотів, аби ветеран був першим у всіх чергах. Ти роботодавець і бачиш у черзі ветерана: будь ласка, запроси його першим і розпитай, чи потрібна йому ця робота. Якщо ти бачиш в аптеці чи магазині ветерана або військового, то пропусти його, або подякуй за службу, просто подивися йому у вічі та посміхнись. Я б хотів такого ставлення.
