За шість днів 25 блок-постів рашистів: дорога із окупованого Херсона до вільної України

Яким був переїзд до вільної території України та які перевірки влаштовують рашисти на блок-постах, у Олександра Меньшова дізнавалася кореспондентка Української Служби Інформації Тетяна Горбонос.

Олександр Меньшов – письменник, автор українських історичних та детективних романів «Верифікація вічності», «Формікаріум», «Третя терція» та «Репринти незакінчених чернеток».

Олександр Меньшов

Як ви виїжджали?

Виїхали ми вранці 18 серпня на початку сьомої. Завантажилися по самі вінця. Вирішили їхати через ГЕС, яка тоді ще була проїзною. Дуже стресували та нервували, бо ще жодного разу за час окупації не виїжджали з Херсону. Кота вирішили теж брати з собою, не стали залишати на когось, бо це, як-ніяк, теж член родини. Посадили його до переноски та рушили. Він у нас теж ніколи не мандрував, тож, м’яко кажучи, нервував та противився. Перши дні навіть не їв, але згодом звикся. Навіть просився погуляти під час вимушених стоянок.

Поки їхали, ми нарахували десь близько 25 постів. Здебільшого нас просто попускали. Лише на деяких дивилися документи та заглядали у багажник. На ГЕС стали у чергу. Тут у мене вперше зазирнули у телефон, а потім запитали, куди їдемо. Перевіряючий – невисокий худий молодик з противним голосом – поводився зверхньо та нахабно, як хазяїн перед нерадивими слугами.
Ще на одному передостанньому посту один з перевіряючих діловито нам сказав, що нас «там… не чекають». Таке було відчуття, наче я виїжджаю з раю, а він наче ангел – охоронець брами до нього, який поважно повчає дурненьку людину, що до чого. Я не став сперечатися. Сказав, мовляв, раз не чекають, то хай так і буде.

Чи великі черги на виїзд?

Приїхали ми під Василівку та стали в чергу, від розміру якої ми просто отетеревіли. Були десь тисячні, мабуть. Стали аж-но у четвертій посадці від головного посту. Записались у чергу і чекали до вечора. Потім крейдою помітили на дорозі своє місце та рушили ночувати у село Скельки. Треба відмітити, що на трасі ночувати не можна. Орки людей виганяють з неї. І, як натяк для неслухняних, – на узбіччі спалене розстріляне авто.

Поки стояли всі ці дні (а це 6 діб) машини орків проносились повз на великій швидкості. Зазіваєшся – і можеш опинитися під колесами. Їм явно було байдуже щодо нас.

Ночували у Скельках у дитячому садочку. Завідуюча, дай їй Бог здоров’я, жінка добра та чуйна, давала змогу всім бажаючим ночувати в будівлі. Правда, людей було багато, тож тулилися, як могли. Я з котом ночував у машині. Вигулювали його у місцевому парку на ніч, а потім ми укладалися спати. Вранці пили чай та каву, благо, давали можливість закип’ятити воду, та рушали в чергу на трасу.

Як взагалі люди реагують на черги та самі умови виїзду?

Яку тільки погоду не довелось пережити: пекельне сонце, ярий вітер (такий, що аж-но небо було сірим від пилу), не менш ярий дощ з градом. Навколо зарості амброзії та лободи. Алергіки ледь не плачуть. Важко і фізично, і морально. Особливо неприємно було, коли орки у “день раїсі” ганяли на авто вздовж колони зі своїми аквафрешами. Наче дражнилися, що вони тут хазяєва, що тут вже рашка. Один з чоловіків крізь зуби, пам’ятаю, сказав, що жалкує, що у нього немає гранатомету.
Черга рухалася не дуже швидко. 24 серпня ми були десь 70-ті. Думали, що цього дня нікого пропускати не будуть, але рух трохи прискорився. І десь о 16-30 наша десятка зайшла на перевірку.

Розкажіть, будь ласка, про свій досвід спілкування з окупантами? Взагалі, як перевіряють на блок-постах?

Я віз с собою комп’ютер. Хтось ноутбуки та планшети. Тож нас таких відправили на перевірку у палатку. Мене відразу відпустили. Сказали, що таку древність і дивитися не будуть. Хоча, думаю, їм було просто ліньки, адже з комп’ютером довелось би возитися довше – під’єднувати до монітору, налагоджувати. Інша справа – ноути. Тут їм простіше.

Я повернувся до машини, де родина вже розстилила на землі простирадло, та почала викладати речі з сумок та чемоданів.

Перевіряли усі речі. Змушували витрушувати усе. Тицяли дулом у сумки, перекидали ним одяг. Потім спитали, чи багато грошей веземо. Нам у черзі розповідали випадок, мовляв, спитали у чоловіка так само, він сказав, що у нього близько 10 тис. Виявилось близько 12. Надлишок забрали, сказавши, що ти ж суму назвав, тож сам нарікай. У сусідки полізли до гаманця, перерахували гроші. У нас, слава Богу, так не зробили.

Після перевірки речей ми швидко почали все спаковувати назад. Вклалися у п’ять хвилин, як спрінтери. Поки нас перевіряли, з сусідньої посадки почулися гучні вибухи. То були залпи “градів” у бік Запоріжжя. Дружина злякалася, а перевіряючий зробив такий вигляд, наче казав – та це пусте, це наші бавляться. Добре, що нам вистачило розуму промовчати, а не за звичкою обматюкати орків, інакше б не випустили.

Після завантаження нашу колону відправили ще на один пост – Тарілку. Тут була перевірка документів. Одного хлопця з колони не пропустили, бо у нього було доручення на автівку. Щось оркам у ній не сподобалось. Потім машини спроводили до останнього граничного блок-посту, і ми рушили на свободу.

Познайомилися з кимось? Як люди реагують не те, що відбувається?

На одній з ділянок, де зруйнований міст, ми об’їжджали грунтовою дорогою. Оце цілий квест. Стан цієї дороги просто жахливий. Я кілька разів чиркався дном. А на крутому підйомі ми заглухли та ледь не покотилися назад. Слава Богу, на першій вдалось витягти авто на гору. Десь півгодини кружляли, поки нарешті дісталися наших блок-постів. Ото була радість. І якось символічно, до речі, вибратися на День Незалежності.

Дуже дивує, у позитивному ключі, поведінка наших українців, які демонстрували згуртованість та йшли на допомогу один одному. В колоні у однієї з автівок зламався двигун. Його і ремонтували гуртом, а як не вдалося, хлопець-водій вантажівки «Газелі» взявся тягнути ту автівку на канаті. Але потім виявилось, що вантажівки не пропускають. Газелиста, у якого були маленька донька та бабуся, взяли до себе на мікроавтобус, щоб допомогти виїхати. А зламану автівку взявся тягнути водій “Опелю”. На посту, пам’ятаю, орки питають, що це таке? Навіщо тягнете? Тож відповили, а хіба треба кидати своїх на призволяще?

Дорога важка, тут не додати, не відняти. Наскільки знаю, за весь час проїзду через Василівку тут померло близько 10 людей. Були такі, що і народжували. А оркам взагалі байдуже щодо нас.

Про що думали у дорозі?

Жалкую, що не все взяв із собою. Знав би, що перевірка буде не така ретельна, як описувалось, то ми б захопили б і однострій доньки. Вона у нас членкиня Пласту. А ще б прихопив би і примірники своїх книжок… Але чого вже жалітися? Вирвалися на волю – і те добре. Загорілі, наче з моря. Люди, певно, дивляться на нас, думають з Туреччини приїхали. “Відпочинок” такий, що і не позаздриш. Та і побажати подібного іншим – язик не повернеться.

Ми, звичайно, мріяли свого часу мандрувати Україною, але ж не таким чином. То, видно, правду кажуть, мовляв, бійтеся своїх бажань, вони можуть здійснитися… І як бачимо – не завжди так, як нам уявляється.

Дуже сподіваємось тепер, що ми повернемося до свого дому – українського Херсону.

Раніше на  USIonline.com —

«Окупанти палять трупи на свалці», — що відбувається в окупованому Херсоні (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.