«З нашого взводу залишилося шестеро», – інтерв’ю з добровольцем з Одеси про найважчі бої під Бахмутом (фото, відео)

Наприкінці лютого 2022 року мешканець Одеси Валерій працював шеф-кухарем у місцевому закладі. З коханою дружиною вони планували майбутнє та чекали на первістка, але зранку 24 лютого життя сім'ї, як і багатьох українських родин, кардинально змінилося. Після перших вибухів у Валерія не було сумнівів у тому, що відбувається, оскільки ще в 2014 році Росія розпочала вторгнення на сході та окупувала Луганську область, де він народився. Пройшовши кілька разів до укриття разом із дружиною, де у страху перечікували обстріли жінки та літні люди, він вирішив піти добровольцем.

Про мотивацію бійців та про те, як працюють штурмові бригади на «нулі», кореспондентці Української Служби Інформації Тетяні Горбонос розповів військовий з позивним Марк.

Також дивиться відео на нашому каналі Youtube.

Під час служби Валерій обрав собі позивний «Марк» на честь свого майбутнього сина. Виконував завдання на найгарячіших напрямках поблизу Бахмуту, діючи у складі 81-ї аеромобільної десантно-штурмової бригади. Тримав позиції у Білогорівці та захищав «дорогу життя» на Бахмут, яка є життєво важливою для українських захисників. В інтерв’ю боєць розповів УСІ про найважчі бої з початку повномасштабної війни.

Розкажіть, будь ласка, яким для вас був день 24 лютого?

Коли почалася повномасштабна війна, я перебував в Одесі. Для нас з дружиною, яка була на п’ятому місяці вагітності, це стало несподіванкою. Тоді ми винаймали квартиру в провулку Чайковського. Пам’ятаю: коли прокинувся, спостерігав, як перекрили центр, завезли техніку, вимкнули всі відеокамери і встала робота. Перше відчуття, ніби мені це сниться, що відбувається щось подібне.

Чим займалися до служби та чому пішли добровольцем?

Я все життя пропрацював кухарем, а коли почалася війна, я працював шеф-кухарем. Пам’ятаю, був момент, коли довелося спуститися з літніми людьми в підвал, адже дружина була вагітна. Це було відправною точкою моєї служби. Я прийшов до військкомату, але там мені одразу ж відмовили, сказали, що є резерви резервів. Пізніше я дізнався, що у нас в одній із закинутих в’язниць, де немає робітників, були військові наші, 800 осіб – і я пішов туди добровольцем, готувати їм.

Потім я вивіз дружину в Болградський район, і знову пішов до військкомату. Мені сказали, що теж не можуть взяти на службу, оскільки я родом з Луганської області й тимчасово переміщена особа з пропискою в київському ВПО. Мені сказали, що вас можуть забрати тільки в Києві або прописуйтеся тимчасово десь тут в області. Я прописався й мене взяли.

Що було далі?

У травні минулого року мене викликали до військкомату з речами вже. Провів ніч там, після чого мене доставили до Одеси. На одній з вулиць чекав автобус, який відправив нас, 35 осіб, в інше місто, до центру десантно-штурмових військ. Коли ми приїхали – здавали нормативи з фізичної підготовки, проходили медкомісію. З 35 осіб за нормативами пройшов я і ще шестеро, решту відправили назад в Одесу. Там ми перебували трошки більше 20 днів, після чого нас привезли до Дружківки Донецької області. Обрав собі позивний «Марк» на честь сина, якого ми чекали разом із дружиною, і якого планували так назвати.

Де ви виконували завдання по службі і в чому полягала специфіка ваших операцій?

У Дружківці нам повідомили, що у долині, яка простягалася вздовж Бахмутської траси – це життєво важлива дорога між Бахмутом і Часовим Яром – є заповідник та там стоять дві наших роти. Я був призначений до 90-го батальйону 81-ї бригади. Сказали, що між двома позиціями пройшла група з 50-ти осіб окупантів – і наше завдання їх знайти й ліквідувати. Сказали, що ми вирушаємо на день-півтора і з собою беремо тільки боєкомплекти й воду. Ми пішли туди, там не знайшли ДРГ та стали окопуватися, та за підсумком ми там пробули 23 дні. Росіяни стріляли по нас артилерією та з танків.

Ігор Ткачов\LETA ілюстративне фото

У нас у перший день було відразу ж три трьохсотих, включаючи командира відділення, і 21 день ми тримали дорогу, якою нам та іншим ротам привозили провізію та боєкомплекти. Після цього нас замінили та поповнили, привезли нам ще з Житомира людей. Ми пройшли новий вишкіл і вирушили в ту ж долину, яка знаходиться подалі.

Там ми були 33 дні. За цей час з 46 осіб нас вийшло 14, решта були або поранені, або вбиті.

Втрати були великі – загинуло багато моїх побратимів – і з Одеси мій друг, який був зі мною від самого початку, його снайпер убив. Під час другого заходу я потрапив до шпиталю з контузією, ми з моїм кумом пройшли реабілітацію та відновлення, він отримав осколкове поранення п’яти і також контузію.

Потім я не пройшов ВЛК, мені сказали, що я вже не можу служити в десантно-штурмових, зокрема й через те, що я був 11 місяців у піхоті. Тоді я написав заяву, що відмовляюся від рішення ВЛК і хочу далі проходити службу в десантно-штурмових.

Що вирішив військкомат?

Після заяви до ВЛК мені запропонували перейти зі служби в піхоті, з 90-го батальйону, саме до 81-ї бригади, до якої ми були прикомандировані. Відучитись на оператора дрона, здобути освіту та продовжувати в цьому напрямі: працювати у розвідці, коригуванні та виявленні противника. Пройшов курси і перед цим ми ще раз вийшли та я отримав другу серйозну контузію.

Тоді відновлювався майже два місяці. Через те, що не надходив кисень у голову і це пізно виявили, утворилася міома у шії. Не міг нормально говорити, сильно заїкався, трясло, і потім знайшли причину і мене підлікували.

Після відновлення ми вийшли в Білогорівку – на один із найгарячіших напрямків у жовтні минулого року, у Бахмутському районі на перетині Донецька і Луганська.

Спалена російська техніка в згорілій лісосмузі, фото Михайло Палінчак\ Vida Press

Нам сказали, коли зайдемо, наша мета – порушити логістику ворога, і нас розділили на взводи, сповіщаючи, що ще буде п’ять бригад, але їх так і не було. Запустили два взводи, я був у першому. Однак наш взвод був розбитий, з 23-х залишилося лише шестеро, які змогли вийти. Троє трьохсоті, решта загиблих залишилися на полі бою, кого змогли – вивезли.

Після цього вас перевели у розвідку?

Так, після закінчення навчання я знову опинився у Білогорівці. Ми йшли на завдання втрьох, потрібно було знайти СПГ, наші танки і коробки. Знайшли, вийшли, навели артилерію, удар був чітким. Гарно відпрацювали і, коли виходили, нас почали крити мінометами (в цей час на мені було повне екіпірування й генератор, бо працювали з дронами) у мене вилетіли два диски і відмовила права нога. Тоді ледве вийшов, мене рятували побратими та після цього сказали переводитися в іншу частину, бо повністю не зможу воювати в цих навантаженнях.

Які настрої у руських?

Протягом майже двох років моєї служби ми не раз брали руських у полон. Вони були максимально сильно «промиті» пропагандою, зомбовані, щиро вірять у те, що їм не один рік доносилося. Вважають, що вони роблять добру справу для своєї країни і допомагають, нібито Луганську і Донецьку.

Чи брали ви когось у полон?

90% руських думають, що в разі потрапляння до нас у полон їх одразу ж заріжуть, уб’ють або ще щось. Хоча, насправді елементарно подивимося – коли йдуть обміни, міняють наших військових і ми віддаємо. Наші скидають під 30 кілограмів, а тут… При мені жодного разу не було такого, щоб наші калічили полонених. У нас військові не отримують від цього задоволення. Ось, наприклад, коли я йшов на службу, у нас 95% людей – це добровольці, у яких по п’ять-троє дітей. Це кухарі, водії, далеко не військові. І вони не йшли, щоб когось убити, просто ми розуміли, що вороги прийшли до нас додому.

Яка у вас була мотивація, коли йшли на війну?

Я сам з окупованої території, від Луганська сім’я живе за 73 кілометри, місто з трьох боків межує з Росією. У мене там мама, батько, п’ять сестер і вісім племінників. Я хотів хоч щось зробити, щоб швидше їх побачити, я з 2012 року не бачив свою сім’ю. Вони чекають на Україну. Знаю ситуацію з Луганською областю від самого початку – моя сім’я дізналася, що щось не так, через місяць, коли прийшла платіжка за світло від ростовських комунальників. У нас місто не маленьке, сто тисяч, зібрали людей на площі і просто перед фактом поставили – ось новий комендант міста, козаки міста, ополчення.

Мотивація громити ворога у нас – залізобетонна, бо позаду лінії нашої оборони – наші сім’ї.

Чи змінилася якість техніки, професіоналізм людей за понад півтора року війни?

Щодо Донецького та Луганського напрямків, на яких я перебував, лише три місяці тому почалося постачання техніки та допомоги від наших партнерів. Не знаю, куди вона, ця техніка, доїжджала раніше. Щоб не дали, ми з усім розбиралися та багатьох здивували. На прикладі поясню: є ручний протитанковий гранатомет, який стріляє по легкій броні. Та наші хлопці розбирали РПГ, налагоджували та модифікували їх: заливали туди селітру, щоб краще горіла, та канатом примотували цвяхи – загалом люди просто адаптуються та працюють з тим, що мають. І роблять це максимально круто.

Ви зараз знаходитесь в Одесі. На ваш погляд, чи є взаєморозуміння зараз між військовими і цивільними? Чи розуміють люди, що зараз потрібна підтримка військовим?

Я тут знаходжусь декілька тижнів, на мій погляд, кожен по-своєму це переживає. Хтось не відчув це, і це чудово. Однак мене турбує інша проблема – війна рано чи пізно скінчиться, і говорячи про себе, я, хоч і недовго в перебуваю в Одесі, відчуваю дискомфорт. Моєму синові рік, дружина молода, я вдома, все добре, але я виходжу на вулицю і відчуваю дискомфорт. Можливо, це наслідки ПТСР чи контузії – я виходжу до міста, бачу людей і в мене починається велика тривога від чогось. Днями був усередині напад злості, якого ніколи не було. Мені ніхто нічого не говорив, я з усіма добре спілкуюся. П’ю заспокійливі таблетки, які мені лікарі прописали.

До війни все життя почувався класно, пропрацював у громадському харчуванні, у спілкуванні з людьми було завжди все добре. Зараз мені не хочеться ні з ким взагалі спілкуватися, відчуваю дискомфорт серед людей. Елементарний приклад: мені потрібно було поїхати на Привоз з центру, сів у маршрутку, проїхав одну зупинку і вийшов. Не зміг перебувати в транспорті, відчув божевільну тривогу і переживання незрозуміло через що. Таких людей, у яких контузія й ПТСР, дуже багато зараз і багато повернуться. Сподіваюсь, що повернуться.

Як вважаєте, що зараз має статися, щоб ми перемогли росіян у цій війні?

На мій погляд, просто потрібно припинити красти. Ви бачите, що відбувається? Виділяють мільйони, дають мільярди, а держслужбовці купують вілли: той за 5 млн, інший за 10 млн. Нещодавно дивився відео: на Хрещатику стоїть військовий і збирає гроші на дрон або авто, неважливо на що, а ось, подивіться, виділили 10 мільйонів на брущатку. Це мільйони – ви уявляєте, скільки там машин, дронів, турнікетів і аптечок? У нас корупція існувала завжди, але зараз, під час війни, це моя думка, вона досягла високого рівня. І зачіпає військових те, що це робиться на показ. Тобто можновладці відкрито демонструють, що вони можуть красти такі великі суми, та їм не загрожує жодна відповідальність. Це дуже сильно обурює всіх.

Тетяна Горбонос

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Раніше на USIonline.com

«Вісім місяців не бачили сонячного світла», – історія херсонської родини, яка опинилися у російському полоні (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.