Виклики, з якими стикаються вчителі під час війни. Історія Майї Гавриченко

Читайте матеріал на сайті Української Служби Інформації.

Сьогодні Майї Дмитрівні — 70. І хоча в неї за плечима роки досвіду, вона не уявляє себе поза класом. У її розповіді — про те, як завоювати увагу дитини, коли твій конкурент – гаджет, як якісно навчати попри те, що кілька разів на день лунає тривога та як запросто «купити» довіру дітей. 

Майя Гавриченко. Урок зарубіжної літератури

Заходиш в клас, ловиш їхній погляд і одразу все розумієш

Через війну, якщо чесно, доводиться жертвувати багатьма речами, зокрема й освітою. І це — дуже і дуже болюча жертва. Але навіть у таких умовах я не вважаю покоління втраченим, хоча й проблем вистачає. Багато дітей виїхали за кордон, і вони здобувають українську освіту екстерном: отримують річні завдання і складають контрольні. Тут, звісно, є свої підводні камені (і їх немало), але що хочу сказати – наші діти в закордонних школах демонструють високий рівень знань, вони поїхали туди з хорошим «багажем». Тож попри складнощі, є віра, що все можна подолати.

У мене не так давно, до речі, сталося професійне вигорання. Мабуть, позначилася тривала відсутність живого спілкування з дітьми – я не бачила їхніх очей. Ти заходиш в клас, ловиш їхній погляд і одразу все розумієш: в кого що сталось, кого що хвилює. Паперова робота з нескінченними наказами почала здаватися безглуздою, бо надворі — жахи війни. Ми мусили проводити якісь конкурси, але де і як? І тоді я відмовилася від роботи завучем, лишила собі лише викладання – у мене зараз уроки з зарубіжної літератури, драматургії театру – та пів ставки соціального педагога. 

Війна, пандемія та дистанційне навчання змінили їх

Через відсутність укриття, ми змушені тимчасово навчатися в іншій гімназії, працюючи у дві зміни. Проводимо 25 уроків на тиждень за партами, а інше надолужуємо онлайн. Живемо надією, що скоро укриття буде і в нас, і ми всі повернемося в рідні стіни.

А взагалі, сьогодні школа вже зовсім інша. Та й навіть саме слово «школа» вже, можна сказати, неактуальне: тепер це гімназія, де навчаються до 9 класу, і ліцей чи коледж, де здобувають освіту з професійним спрямуванням. І тут часто виникають складнощі –  хтось з дітей хоче вивчати гуманітарні науки, а комусь ближче точні, але може бути таке, що клас всього один, без паралелі. І як тут обрати напрям?    

І діти інші – війна, пандемія та дистанційне навчання змінили їх. Вони стали більш замкнутими, обережними. Криком ти нічого не доб’єшся, бо накричав – дитина одразу закрилася. З ними потрібно розмовляти. Я розпитую про улюблених тварин, питаю, як часто проводить час з бабусею та дідусем, що саме вони роблять – головне, це має бути проста й щира розмова, і тоді дитина відкривається і починає довіряти.  

Майя Гавриченко. Вчителька Одеської гімназії №52

Ви уявляєте, що відбувається в школі, коли лунає сирена? 

Вчителювання — це не лише уроки. Ти ж буквально живеш школою. Я двічі за свою кар’єру була класним керівником. І от був у мене в класі хлопець – допитливий, розумний, але з непростою долею. Помітила, що в нього щось відбувається. Покликала маму на батьківські збори. Натомість прийшов вітчим і розповів, що вдома ситуація надскладна. Зрештою сімейні проблеми дійшли до того, що хлопець почав жити з родичкою, але не міг отримати паспорт та не мав де прописатися. Коли постало питання про інтернат, він заплакав: «Якщо хочете побачити ще одного безхатька на Дерибасівській, то добре. Але в інтернат я не піду». Я досі не можу забути, як його сльози крапали на стіл – ця картина ніколи, мабуть, з пам’яті не зникне. Вирішила, що маю йому допомогти та оформила опікунство. Він жив не з нами, але ми змогли зробити паспорт, прописку та дати можливість піти навчатися далі. Зараз йому 33 роки, в нього все добре. 

І це ж лише одна з історій, звісно, за роки роботи їх зібралося багато. Бувало всяке – і дзвінки о 2 ночі, що когось з учнів забрали в поліцію, і різні конфлікти. Але мені ця робота подобається – ти одразу бачиш результат, когось підтримала, когось відгородила від біди.      

Зараз нове випробування – тривоги. Ви уявляєте, що відбувається в школі, коли лунає сирена? Треба швидко зібратися, допомогти це зробити дітям – і хутко в укриття. Але є учні, яким дуже страшно – як сирена, так одразу істерика, сльози. Дитина буквально тремтить. Обіймаємо, плачемо разом, підтримуємо – і це допомагає. До речі, організовуємо ярмарки на підтримку військових, самі все збираємо, самі відправляємо – у нас є діти, в яких батьки захищають країну, тож допомагаємо, як можемо.  

Участь у спортивних змаганнях вчителів Одеської гімназії №52

Мені не страшно, бо я ж з ними

Коли взялася читати драматургію театру, я абсолютно не розуміла, що робити. Існує програма і на цьому все – ані підручника, ані допоміжних матеріалів. Перший рік навіть в інтернеті нічого не знайдеш.

І я вирішила створити «театр на тростинках» – ми малювали тварин, клеїли їх на трубочки для соку та «грали» ними свої ролі. І це все онлайн, само собою. Перший рік у п’ятому класі пішло на ура, але наступного року вже не так. Довелося знову вигадувати щось – і я вирішила, що треба ходити до театру. Ми вже були на «Гаррі Поттері» у філармонії, на «Різдвяній історії Скруджа» в Українському театрі, у ТЮГу на «Пітері Пені».

Нещодавно мене запитали, чи мені не страшно цим займатися. Я задумалась, і от що – мені не страшно, бо я ж з ними. Звісно, це величезна відповідальність. Я дізнаюся насамперед, чи є укриття – і тоді збираю дітей. 

Насправді вони люблять не стільки сам театр, скільки атмосферу зустрічей – ми збираємося біля рідної школи, гуляємо подвір’ям, спілкуємося, потім йдемо на виставу, після можемо ще прогулятися, якщо є бажання. Ось так я і купила їхню довіру. 

Зараз непросто утримувати увагу дітей – вони постійно в телефонах. Але якщо втягнути їх у гру, то все вийде. Ще до повномасштабки, у 2019 році мені запропонували взяти участь в конкурсі «Дух Еллади». Набрала групу з 8 класу – це були далеко не відмінники, але як вони завзято працювали! В архів ходили, в бібліотеку. На захист проєкту придумали костюм. І – перше місце, а в якості нагороди ми отримали поїздку в Грецію. Ми зовсім не очікували – і діти, і я плакали від щастя. Це була дуже важка робота – іноді доводилось ночами це робити, бо вдень є інші справи – але воно того вартувало. Я впевнена, це дуже замотивувало дітей.         

В колективі більшість – пенсіонери. Завтра вони підуть, і хто буде працювати? 

Зараз одна з серйозних проблем – відсутність молодих спеціалістів. У нас в колективі більшість – пенсіонери. Завтра вони підуть, і хто буде працювати? На жаль, зарплати дуже низькі, і молодь просто не може собі дозволити таку роботу. Все зміниться на краще, коли в школу прийдуть молоді вчителі з жагою до роботи – знаєте, не коли просто провела уроки та пішла додому, ні – а коли серцем відчуваєш це покликання. Я от, наприклад, в освіті не випадково опинилася – я довго йшла до цього. Я вступила не з першого разу, але не покидала мрію, і все ж досягла свого. Вже на другий рік моєї кар’єри я стала завучем, часто доводилось заходити в школу о 7 ранку, а виходити – о 7 вечора. Але оскільки я цю роботу обожнювала, це було мені натхненням, а не навпаки. Якщо чесно, на питання «а що б я обрала, якщо не школу», мені нема що відповісти – я не бачу себе в іншому місці. Мені вже 70, наче вже можна було піти. Мені є чим вдома займатися – у мене п’ятеро онуків, але мені важко уявити себе поза освітою – школа мій другий дім, друга моя сім’я. 

Майя Гавриченко. Вчителька Одеської гімназії №52

Раніше на  USIonline.com —

«Мій канал просуває сам себе», – блогер-мільйонник, Народний вчитель України Павло Віктор (відео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.