«Вони пережили пекло і, виходячи з нього – посміхаються»: медикиня батальйону «Свобода» про воїнів-штурмовиків (фото)

Про виклики та жінок у війську про те, як захисники та захисниці стоїть на варті життя та виборюють наш спокій у найгарячіших точках сходу тимчасово виконуюча обов’язки начальника медпункту 3 батальйону «Свобода» Гвардії наступу Лілія Ярошевська розповіла редакторці Української Служби Інформації Тетяні Горбонос.

Ще восени 2023 року Лілія розповідала редакції УСІ про роботу військових волонтерів на Донеччині. Жінка народилася в місті Сіверськ Бахмутського району Донецької області — і саме війна змінила її життя назавжди. Лілія втратила двох братів і племінника, а її чоловік отримав важке поранення під час бойового завдання. Не вагаючись вона наважилася встати у ряди оборонців  — вступила до лав Гвардії наступу.

Нині її батальйон тримає позиції поблизу Сіверська, у районі Спірного, де ситуація залишається надзвичайно складною. Ворог активно намагається прорватися до Сіверська — одного з ключових буферних рубежів на цьому напрямку.

Після останньої нашої розмови ваше життя кардинально змінилося, ви пішли служити. Що стало вирішальним у цьому рішенні?

Рік усвідомлювала: якщо не я, то хто? Усе пережите — біль, втрати, довгі місяці війни — привели мене до цього рішення. Твердо вирішила: треба йти і жодної секунди не жалкую. Коли навала, орда лізе в Україну, у мене не було вагань йду я чи не йду служити. У мене вся вся сім’я пішла, ті хто залишився живим.

Щаслива, що знайшла себе і дуже жалію, що не пішла раніше — треба було ще у 2014 році йти. Усвідомлення це така штука… у 2014 році була ще не така війна. Це зараз я у строю та знаю, як це зсередини важко. Однак, якщо я у тилу, то відчуваю, що на Донбасі легше.

Куди саме пішли служити, в яке формування?

Це Нацгвардія, Гвардія наступу «Рубіж», батальйон «Свобода». У нашому батальйоні нині двоє Героїв України, слава Богу, живих, і, на жаль, п’ятеро загиблих.

«Свобода» спочатку був добровольчим батальйоном, щось типу ТрО, створеним із початком повномасштабного вторгнення. Після звільнення Бучі всі разом вирушили на Рубіж. Власне, тому й бригада отримала таку назву — адже першою ротацією в оновленому складі після початку війни було саме місто Рубіжне на Луганщині.

Яка у вас спеціальність?

Зараз я тимчасово виконую обов’язки начальника медичного пункту батальйону, але на посаді командира відділення підвозу великих мінометів — такі снарядики є 120 мм. Зараз до речі з посадами велика біда, скорочують і я не розумію чому, коли повним ходом йде повномасштабна війна.

Яким був початок шляху у війську? Ви були медиком до служби або здобували нові знання для армії?

Я на медика не навчалася. Зараз все дуже жорстко і вважаю, якщо ти можеш врятувати людину, то навчання тут необов’язково. Ти можеш надати першу медичну допомогу — це вже круто, можеш накласти турнікет – це суперкруто, можеш зробити тампонаду – це просто ідеально.

8 травня 2024 року я підписала контракт та 16 червня я вже вирушила на навчання. Тоді навчання було 35 днів, не було все детально, але медицина була дуже крута, цього все ж таки мало. І стрільб було мало.

Перші мої стрільби, це взагалі був жах, плакала, у мене здали нерви. Перший постріл був дуже важкий. Інструктор каже: «Може ти не будеш стріляти?». Я така: «Ні, буду! Попереду мене окупанти». Потім просила ще патрони, щоби ще постріляти.

Зараз Базова загальновійськова підготовка (БВП) проходить 64 дні і вже більше дають стріляти і бойову гранату дають кинути, навчальну. Більше взятися за хлопців та дівчат і це круто. У кожного підрозділу свої навчання. Якщо ти піхота, увесь час ти вдосконалюєш свої навички. Я на евку їздила, поранених, витягала не раз, командир пускав.

А багато, взагалі, жінок зараз у війську чи це рідкість?

Загалом багато. Адже жінки розуміють, що зараз чоловіки, це царапінки, або кажуть «це не моя війна» або, «я не хочу», які жодного разу не задонатили ні копієчки. На навчаннях зі 130 людей було 25 жінок. Це були дуже гідні люди — у нас була кандидатка наук Лена Апчина, були дуже класні дівчата зі всієї України й одна дівчина була піхотинка.

В батальйоні у нас 10 жінок: є командири, є піхотинки й медики, діловоди – нас багато і кожен виконує свою роль і причому ми всі дуже тісно спілкуємося.

Які вони – жінки у війську? Розкажіть будь ласка.

Звісно нас чоловіки намагаються берегти. Але серед 10 жінок у моєму батальйоні є дівчинка-розвідниця, яка виходить на позиції. У нас є друга дівчина піхотинка — вона якраз повернулася після дуже важкого штурму на Спірному. Її там засипало і вона не виходила на зв’язок, усі гадали, що загинула. Але слава Богу вона відкопалася і вийшла на зв’язок.

Якщо я захочу піти у піхоту мій батальйон мене відпустить, будуть відмовляти, але відпустять бо поважають наш вибір. Ми всі на рівних, усі в строю пліч-о-пліч.

Лілія Ярошевська та ротна медикиня-піхотиниця Ромашка

На світлині наш ротний медик – Ромашечка, квіточка. Це медик 9 роти, вона в піхоті. Щодо піхоти – це взагалі найважче, що може бути. Все важко, але піхота це кожна секунда дуже небезпечна, на кону життя. І захисники та захисниці це розуміють. В неї у роті 120 людей і от вона всіма пораненими опікується. Дуже класна жінка, у неї теж є нагороди «Захисниця Донецької області».

Загалом, нагорода це стимул великий. В мене теж є нагорода «Захисниця Донецької області». Це дуже важливо. Наприклад, у мене є нагорода «За непохитність та незламність» і чекаю ще дві нагороди. Одна з них державна, поки не буду які саме говорить, поки не вручили. Нагороди із серії саме Донецької області – для мене вони вкрай важливі і значимі. Так, розумію що вони до пенсії 50 гривень не додадуть, але онукам буде що показати.

Як отримали свій позивний?

З позивним вийшла дуже весела історія. Я погано бачу і коли вийшли в магазин, там було написано чи «Бамбо», або щось інше незрозуміле. А так як в мене зір поганий, я прочитала Мамба (знаєте є така змія?), прочитала, посміялися й пішли. Зайшла я в штат, там заповнювали соцпспорт, де: місце проживання, вказано які татуювання є, група крові, фотографують нас, там дуже жорстко все — ми й ДНК здаємо одразу, розумієте для чого… Тоді мене запитали про позивний. Зазвичай його дають побратими, він має бути заслуженим. Але в моєму випадку потрібно було вирішувати вже. Ну то я сказала — Мамба.

Ми стоїмо на Спірному біля Сіверська у Бахмутському районі і у нас ще є хлопець теж Мамба — пан Олександр. Якось, коли я була на Донбасі, і там поранені та рух, і мені кажуть «Ліль, ти ж була на Спірному, не губила випадково бронєкаску?». Я відповідаю: «Та ні, все при мені». А у відповідь чую: «Дивно, бо ж ти Мамба». Звикли у батальйоні, що є я Мамба та опікуюсь усім батальйоном і патронатна служба теж на мені.

До речі, у нас дуже крута патронатна служба, правда в штаті всього декілька людей, але опікуємося пораненими як можемо, проводимо постійні збори на допомогу. Зараз і Владислав Стоцький  (позивний«Вогонь»), – це наш Герой України, який 67 днів у оточенні на Спірному поранений тримав оборону. Сьогодні з ним говорила і передала йому шеврон з Сіверська і довідку про обставини його поранення.

На знимці з Владиславом Стоцьким

Розкажіть будь ласка, що бачили за час служби та що вас вразило за цей рік?

Розкажу про позитивні моменти. Коли ти вивозиш пораненого, ти просто знаєш ціну цього. Ти вивозиш пораненого, та не просто передаєш до лікарні. Бувало й таке, що добу вивозили, відмивали машину від крові, жах просто був. А потім зустрічаєш їх потім на ППД ( Пункт постійної дислокації), коли вони вже пролікуються, виходять у стрій встають, бачать мене і вони такі: «Мамба, так ти ж мене вивозила!», а я вже не пам’ятаю кого вивозила — адже багато людей було. Я вже згадую і дуже приємно, коли тобі говорять «дякую» і раді тебе бачити.

І все на вас виходить — усі застуди, поранення та взагалі все що стосується самопочуття?

Так, як я виконую обов’язки начальника медичного пункту 3 батальйону “Свобода”, який знаходиться у зоні безпосередньо виконання бойових завдань у Донецький області. Зараз я закриваю справи у цивілці, але скоро вирушаю туди. Однак на мені всі поранені, хворі, ВЛК, після поранень, хто повинен пройти і усі, хто заходить до нас на контракт або йде добровольцем — теж ми відправляємо на ВЛК. Довідки про обставини поранень робимо хлопцям. Реально великий об’єм роботи і це на весь батальйон — ми не опікуємося якоюсь окремою ротою. У нас є три роти піхоти, БпЛА, інженери, сапери, взвод технічного обслуговування, зв’язківці. Увесь батальйон – це приблизно 700 людей, усі по медичним питанням звертаються напряму до мене.

Ви з цивільного життя пішли у військо. Бачите поранених та втрати. Вдається швидко себе опанувати?

Важко. Багато емоцій. Втрати, це взагалі біль цього батальйону — йдуть від нас зовсім молоді гарні хлопці. Я підписала контракт 8 травня у 2024 році, зі мною прийшли троє хлопчиків. Ми з ними ходили на навчання і усюди разом, поїхали на ротацію разом, але повернулася я одна. Для мене це великий біль. 10 квітня я знову їду на захист у Донецьку область. Мій батальйон вже виїхав туди.

Як зараз поводяться російські військові? Чи змінилася в них тактика?

Дуже багато дронів – зараз вже війна дронів йде. Дивлюся по пораненим, у нас більше страждає логістика. Ми не можемо нормально доставити їжу хлопцям на позиції, ми скидаємо з дронів хлопцям водичку, їжу і таким чином передаємо через дрони.

Росіяни зараз набрали сили і просто лізуть. Це, знаєте, така чорна діра нескінченна і ось вони лізуть і лізуть, піхота їх йде і вони просто лягають пачками і вони все одно лізуть.

Вони свою живу силу не шкодують їм по барабану. Тоді як наша бригада, у нас дуже класний комбриг – пан Сергій, він спілкується з усіма та розуміє що нам треба. І коли у нас серйозні штурми — командири бережуть особовий склад. Ми не кацапи — у нас кожне життя на рахунку.

Російські військовослужбовці здаються у полон?

У нас багато вже за цю ротацію полонених, не буду називати їх кількість. Як медик скажу, у них – орків, стан здоров’я просто дно. Наприклад у передостанніх полонених, у одного тупо гниє нога — там вже все гангрена буде ось-ось. Не знаю, що з ним сталося, ми передали після першої допомоги його у Службу безпеки України.

Був іще один полонений, у нього щось було з ногою і наші медики начепили йому ортез. Я з дикими очима на це подивилася, розуміючи скільки коштує той ортез на всю ногу. Кажу: «ви серйозно, він коштує як крило літака?» Вони ж не варті цього. А наші їм надають домедичну допомогу, відкопують їх, роблять їм перев’язки, все роблять, що їм потрібно. Насправді, ми — люди у першу чергу і це класно, що наші допомагають. Да, пі…ри, але й жива істота.

Що вам допомагає триматися в таких обставинах, на передовій?

Хлопці. Мені дуже важливо, що мій батальйон зараз захищає мій Сіверськ, моє місто. Вони знають звідки я і вони завжди мене підтримують і ніколи нічого не приховують: кажуть: «Ліль, так і так» і це дуже класно. Адже багато хто вважає, що Донецька та Луганська область за кацапів. Але це не так.

Чи підтримує військових місцева влада? Адже посадовці повинні робити все можливе, щоб фронт мав надійний тил.

Хочу зазначити, коли хлопці беруть форму №5, це про безпосередню участь у бойових діях. Вони несуть у свою адміністрацію міста, у селищні ради, що ось я був на бойових і у селищній чи міській раді місцевим бюджетом допомагають виплатами: 5-10 тисяч гривень, іноді більше виділяють.

У мене зарплата невелика — 25 тисяч гривень, живу на орендованій квартирі з пораненим чоловіком, який досі пенсію не отримує, у якого пів тіла не робить, машину заправляю за свій кошт, мама на пенсії, немає брата, адже він загинув під час окупації Бучі та коли я беру оцю форму №5 про безпосередню участь у бойових діях і скидаю у свою Військову адміністрацію міста, мені, навіть, не відповідають. І це так образливо. Бо Сіверськ — це не тил, це перша лінія фронту. Це місто в руїнах, де кожен воїн — на вагу золота. Місцева влада — військова адміністрація, яка, навіть, не знає, я впевнена, усіх своїх військовослужбовців міста, просто забиває на нас…

До того ж вони виставляють у себе на сторінках, що вони нібито придбали Mitsubishi L200 для евакуації місцевого населення. Цей «міцик» ніхто не бачив — у мене було велике питання до них: де півмільйона гривень з місцевого бюджету?

Вони кажуть, що у Сіверськ на першу лінію фронту вони витратили 7,5 мільйонів на закупівлю модульних будиночків-укриттів. Люди не можуть з підвалу вийти — які будиночки? Про що вони кажуть?

Якщо ви допомагаєте військовим — окей, не питання, відзвітуйте. Просто десь лямів 10 уйшло туди, не знаю куди. І коли я військова, єдина жінка з громади, яка стоїть на захисті батальйонів піхоти «Гвардії наступу», у якій великі втрати в сім’ї, вони прочитали повідомлення, яке я скинула з довідкою про те, що я учасниця бойових дій і згодом кажуть, а в тебе ще УБД ще немає — «я не можу тобі тисячу на День захисника дати».

Тисячу гривень видавали нашим хлопцям на День захисника України! Це просто позорище! Хочеться кричати на всю країну, щоб мене просто почули. А після того, як я написала пост у Facebook, мені подзвонили і запитали з військової адміністрації: «А що ви так кіпішуєте? Може вам амуніція якась треба?». Серйозно? Та чому голова Донецької військової адміністрації, який сидить у Дніпрі отримує зарплату у 170 тисяч гривень? Та розповідає, що він не вилазить із зони бойових дій. Звучить як дикість.

Люди з громад, волонтери — саме вони тримають нас на плаву. Допомога від них більша, ніж від тих, хто офіційно відповідає за це. Я не одна з нашого міста на фронті. Нас небагато — 10, може 15 людей. Це не армія, це горстка своїх, про яких можна було б подбати. Але ні… прислали на День захисника по три цукерки. Мені до речі не дісталося, у мене ж УБД немає…наче я якась недостойна.  Вважаю, що це неправильно.

Які потреби у вашій бригаді. На що зараз збираєте?

Мій біль зараз — це патронатна служба батальйону. У бригаді неодноразово відзначали, що наша служба — одна з найкращих: ми опікуємось пораненими з першої хвилини після евакуації. Коли наших бійців вивозять із зони боїв і вони потрапляють до лікарні, ми одразу забезпечуємо їх усім необхідним: гігієнічними засобами, чистим одягом, взуттям. Це — виключно волонтерська ініціатива. У мене за плечима шість років волонтерства і досі я не зупинилася, і не збираюся. Це, мабуть, у крові ген такий.

Ми самі збираємо кошти на потреби патронатної служби. Наприклад, спортивний костюм на одного пораненого — це 2500 гривень. І це лише верхівка. Ще треба білизна, шкарпетки, мило, зубна паста, щітка, рушники — усе, що потрібно людині, яка щойно пройшла через пекло. Ми розуміємо: лікарні не можуть повністю покрити ці потреби. І ми не маємо права кидати своїх напризволяще. Так, у нас є запити і на дрони, і на машини — без автівки на фронті не проїдеш, а пішки в бій не підеш. І я на жаль їду туди без машини зараз. Бо пріоритет перед пораненими. Вони стояли в окопах, тримали лінію, втрачали побратимів, їм набагато важче. Вони вийшли з пекла. І, що найвражаюче — бійці виходять звідти з усмішкою.

Хочу сказати українцям, які зараз нас читають, будь ласка, підтримуйте поранених! Це дуже важливо – вони залишаються сам на сам після пекла у лікарні скалічені.

Так, фронт, це перша ланка, яку ми маємо підтримувати та донатити: і 10 гривень — це донат. Але про поранених не треба забувати: їм набагато важче і морально, і фізично, коли у тебе відірвана рука, нога чи ще щось. А у нас там фронт, фронт, війна, збори, машини, дрони та інше, а поранені залишаються одні зі своїми родинами.

Наша бригада, до речі, не зустрічала такого у інших, відвідує перед кожним Новим роком кожного демобілізованого і відправляємо подарунки діткам загиблим. Це все волонтерські внески. Водночас ми дожили до того, що важко поранені самі донатять на поранених побратимів. Люди донатять, але цього часто недостатньо. Ми щиро вдячні кожному — і за 10 гривень, і за тисячу, і навіть за п’ять. Але наші закупівлі не зупиняються ні на день: щойно зібрали — вже витратили на першочергове.

Ось сьогодні, наприклад, я сиджу й купую гель для душу — це 6 тисяч гривень, треба було замовити засоби гігієни для сімох хлопців. На карті лише 2800, а це критично мало. І я не знаю, що робити. Ну, і я дзвоню нашому Герою України Владику Стоцькому, він медійна особистість, кажу – «Влад, засніми, будь ласка, відео. Дуже треба». І мені прилітає 8 тисяч гривень на банку. І «Вогонь» (це його позивний) пише: «Вогонь горить!», а я йому у відповідь: «Ніколи не згасне!». Це неможливо описати словами… Тобто поранені донатять на своїх же побратимів. Однак іноді вибору немає.

Підтримати поранених захисників та захисниць-штурмовиків з батальйону «Свобода» можна, задонативши будь-яку посильну суму:

Моно Банка

Реквізити рахунку патронатна служба батальйону «Свобода»: 4441 1111 2943 0439 Монобанк

Ви пишете вірші, дуже гарні. Це відчувається, особливо після того, коли розумієш, що автор знає, що таке втрата та справжня боротьба. Зачитайте, будь ласка, декілька рядків.

Мій любий Сіверськ, рідний дім,

на твоєму тілі зараз рани

Та в нас болить душа за тин, на серці величезні шрами.

Тримайся, милий, як ніколи,

До тебе ми крізь всесвіт полетим,

Відбудовувати будем знову,

Садок, лікарню, кожен дім.

Болить душа за тих, хто там, бо виїхало нас багато,

Але запам'ятай, малий, на нашій вулиці ще буде свято

Та хочу я звернутись до кацапів,

Не буде вам спокою на землі!

За кожного схороненого сина й брата, ви будьте прокляті на всі віки!

За кожну дівчину, яку ви вбили, за мати, бабцю й дідуся...

Немає вам прощення в цьому світі,

Та і на тому його теж нема...

Під час роботи над інтерв‘ю Лілії вдалося отримати посвідчення Учасниці бойових дій та медаль ветерана війни.

Ветеран війни у 31 рік, уявляєте як страшно, – зазначила військовослужбовиця.

Раніше на  USIonline.com —

Волонтерка Бахмутського напрямку: «Люди стали менше донатити. Треба розуміти: якщо ми разом, то йдемо до Перемоги!»

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.