Волонтерка Бахмутського напрямку: «Люди стали менше донатити. Треба розуміти: якщо ми разом, то йдемо до Перемоги!»

Про виклики, з якими довелось зустрітися волонтерам, а також про ситуацію «на нулі» кореспонденту Української Служби Інформації розповіла мешканка Донеччини Лілія Ярошевська.

Лілія народилася у місті Сіверськ Бахмутського району Донецької області. Волонтерити почала з 2019 року, тоді жінка вступила в харківський пошуково-рятувальний загін «Мілена», де з місцевими волонтерами брала участь у пошукових операціях. З групою добровольців вони розшукували зниклих безвісти – серед них, ділиться волонтерка, були й діти. На жаль, не всі пошуки закінчувалися позитивно. З початком великої війни Лілія стала військовим волонтером, доставляла гуманітарну допомогу та посилки військовим. Працює поодинці, адже добровольців, які готові їздити під обстріли до бійців, не так багато.

Розкажіть про себе? Коли стали займатися волонтерством?

Почала займатися волонтерством чотири роки тому. Я була в пошуково-рятувальному загоні «Мілена» міста Харкова. Пам’ятаю, ми розшукували 15-річного хлопчика Антона, на жаль знайшли його загиблим. Його вбили скоріш за все, але подробиці невідомі. З того моменту я почала активно займатися волонтерством: це були постійні пошуки, у Facebook інформаційні пости. Коли почалась повномасштабна війна, я поїхала в Чехію.

Потім в мене зник рідний брат Денис Топчій, він проживав у Бучі. Ми його знайшли через 30 днів, вбитим рашистами. Тіло Дениса лежало просто посеред дороги на в’їзді до Ворзеля – селища, що за п’ять кілометрів від Бучі. Й почалося… Я пішла з «Мілени» й почала займатися допомогою місцевим з Бахмутського району. Їздила туди, на передову, там познайомилася з військовими хлопцями. Їм тоді дуже потрібна була допомога, ми збирали на «Мавік», з того часу я почала їм відправляти допомогу, «Мавіки», на авто збирали. Все вийшло назбирати. З того моменту я зрозуміла, що залишаюсь з військовими хлопцями й це буде моє основне направлення. Бо хлопці захищають нашу країну, і я сама звідси та я не можу по-іншому просто.

Фото Костянтина і Влади Ліберових /Горять ліси Донеччини

Через що довелось пройти на цьому шляху?

Взагалі через війну, за цей рік в мене тільки три похорони та зруйноване житло. Дуже важко зараз. Після загибелі мого брата я почала більше займатися волонтерством: їздити в Сіверськ й роздавати допомогу місцевим, потім військовим. Пізніше загинув мій племінник, який у Харківській області проживав, йому було лише 10 рочків. А після цього в мене загинув брат, військовий, він всього пробув на передовій два дні. Ховала його сама, забрала з міста Рівного і поховала у Бучі на Алеї Героїв. Тоді я вже повернулася з Чехії та переїхала до міста Краматорська. Бо там я могла більше допомогти хлопцям, прати, поїсти приготувати – пиріжечки, котлетки, вони спочатку боялися їсти, бо я місцева.

Під обстрілами доводилось бувати?

В мене контузія – бо через поганий зір не побачила наш танчик (сміється). Як говориться, значить добре сховалися. Це сталося 22 або 23 січня цього року. Трошки важкувато було, голова досі поболює.

Від літака кацапського бігла, карту губами тримала, таке було. Я їздила в Сіверськ у травні цього року, там до лінії фронту сім кілометрів. В нас постійно місто обстрілюють авіацією та артилерією. Почула літак та увімкнула запис відео, у цей момент розуміла, що можу просто звідти не приїхати, йшла та розповідала що коїться, щоб мені трошки легше було.

На фото Лілія Ярошевська

Ви були одна в цій ситуації?

Так, завжди їжджу одна. Бо немає підтримки та навіть, авто. Постійно когось прошу, чи хлопців військових, щоб мене завезли, чи якихось волонтерів, або перевізників. В основному перевізників, яким я плачу власні кошти, щоб мене відвезли в місто, а потім забрали. Там немає ані зв’язку, ані світла, ані газу – нічого немає. Їдеш туди і постійно приїжджаєш емоційно виснажений, адже бачиш цих хлопців військових, у яких повно болю в очах.

Про що розповідають військові?

Те, що показують по телевізору – це все фігня. Там набагато важче, там дуже важко. Загиблі та безвісти зниклі. Якщо військовий вважається безвісти зниклим – це скоріш за все, що його вже не має, але не можуть забрати тіло. Постійно плачу, зранку встаю рано, голова розколюється від всього цього та все одно їду до хлопців, бо по-іншому вже не можу, це моє життя.

Волонтерство – це не професія, мабуть, треба народитися для цього таким, щоб щиро допомагати хлопцям. І коли в мене питають: «Ліля, ти волонтер, а скільки ти заробляєш?». І ти розумієш, що собі у чомусь відмовляєш, щоб відвезти щось хлопцям, готуєш їм щось смачненьке, і ти додаєш власні кошти для цього, їдеш туди, щоб побачити їхні усмішки, а в мене питають «скільки я заробляю»…

Вам було страшно у таких поїздках?

Про це часто питають – страшно. Кожного разу… коли туди їду, думаю, що я одна у мами залишилася. В мене чоловік військовий після важкого поранення, він зараз на реабілітації та я все одно туди їжджу.

Лілія із чоловіком

Які потреби зараз у хлопців, на що зараз збираєте?

Серед нагальних – зараз осінь, дощі, – хлопці дуже просять ліки противірусні, знеболювальні, зігріваючі мазі. Спальні мішки, бензопили, автомобілі. Тільки за шість тижнів, а саме за півтори місяці у підрозділі мого чоловіка згоріли три авто. Для купівлі машини потрібно зібрати мінімум 160 тисяч, а ти відкриваєш збір і збираєш лише дві-три тисячі. Ти розумієш, що ці кошти зібрав, а інші де брати? І людям потрібна звітність. Люди перестали донатити.

Багато шахраїв, просто тьма, які збирають нібито на лікування та на авто. І ти показуєш людям, що ти дійсно волонтер – у мене купа звітності на сторінці в Фейсбуці. Ось, відкрила збір нещодавно хлопцям на херсонський напрямок, у них такий же фронт як і в нас. Тільки ми знаємо, що з 14 року у нас війна і ми до цього звикли, а людям у Херсоні незвично. Коли майже закрила збір на херсонський напрямок, хлопці дзвонять, говорять: «Ліля, згоріли колодки… Ліля, хлопцю відірвало руки й потрібні протези…. Ліля, нам потрібні на вогневі позиції на автомобілі гарячі акумулятори». І ти не можеш закрити цей збір, бо хлопцям треба. І ти постійно щось додаєш.

Дуже багато потреб і вони дуже великі. Взагалі, не розумію, чому держава не в змозі забезпечити ці потреби військових. Я зараз у Києві, їздила до чоловіка, і я розумію, що тут наче нема війни. Інколи сирена нагадує про це.

Тобто люди втомилися і менше донатять?

Так. Я розумію, що люди втомилися. Але, якщо хлопці втомляться? Люди хочуть на море – їдуть на море, а якщо військові захочуть на море, чому б їм не поїхати на море? Я цього не розумію.

В мене не було дня народження у цьому році, 30 років. У цей день почався контрнаступ. Я сиділа одна вдома, нікого не знаючи в місті і я навіть не думала про те, що в мене ювілей. Було все одно, бо “на нулі” було багато загиблих. Це дуже важко. В мене на передовій зараз нікого не залишилось, але я не можу хлопцям не допомагати. Якби в мене був мільйон, я б їм ці гроші віддала просто.

Фото Костянтина і Влади Ліберових /Донецька область

Ваша думка, як наблизити перемогу?

Треба донатити. Не беремо зараз Західну Україну, адже вони більше донатять. Необхідно також розуміти, якщо ми йдемо разом, то ми йдемо разом до Перемоги. А не хтось залишається осторонь, а хтось віддає останнє.

У мене є одна знайома з мого міста, вона одна без чоловіка виховує двох дітей. Вони також переселенці. Кожного разу людина долучається до моїх зборів, вона скільки може, завжди скидає гроші: «Ліля, це на лікування, це хлопцям на дрон», і так далі. Вона може 100 гривень, вона скидає, якщо може 500 – теж скидує. Я вже стомилася влаштовувати якісь конкурси, розіграші, просить  хлопців шеврони, щоб прапор підписали чи ще щось. Проте ми ж не клоуни, щоб  розважати народ, для того, щоб придумати, як їх захистити. Ми просимо у хлопців звіт на звіт – вони постійно фотографуються, нам відправляють фото.

Я могла просто залишитися у Чехії та не повертатися. Вважаю, що в Україні залишилися тільки ті, хто насправді поважає і любить свою країну. Це моя думка. Є чоловіки які виїхали, і якщо ви сидите там і не донатите, то й не повертайтесь. Я дівчина і я повернулася не у Львів, не в Закарпаття, а я повернулася на Донбас. Мені хлопці дали форму, плитоноску й каску і я постійно до них їжджу.

Підтримати наших воїнів на Донецькому та Херсонському напрямках можна за посиланням. Будь-яка сума важлива.

Тетяна Горбонос

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Раніше на USIonline.com —

«Тримаємо позиції»: інтерв’ю з письменником, який став піхотинцем ЗСУ, про війну та військові будні (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.