Від кухні до трактора: історії жінок Снігурівки, які замість чоловіків працюють в полі (фото, відео)

З жінками, які на тракторах працюють в полі на рівні з чоловіками для Української Служби Інформації поспілкувалися Віктор Саєнко та Ніна Ляшонок.

На одному зі снігурівських агропідприємств працюють дві жінки – Наталя та Тетяна. Вони товаришують з дитинства та, навіть, хрестили дітей одна одної. Кажуть, що ніколи не повірили, якби хто сказав раніше, що доля посадить їх за кермо трактора. Проте реалії сучасного життя внесли свої корективи, жінки закінчили курси трактористок при Снігурівському технічному ліцеї, успішно склали іспити та працевлаштувалися. Кажуть, з їхнього випуску лише вони опанували професію.

Наталя

Наталі 39 років. До війни жінка працювала кухарем у пансіонаті.

У нас в ліцеї набирали групу, поїхали, послухали, та вирішили спробувати. Навчання було з працевлаштуванням. Офіційно працюємо з жовтня 2024 року. На тракторі легше працювати, ніж кухарем, мені подобається, – каже жінка.

Рідні Наталі спочатку жахнулися від її намірів сісти за кермо трактора. Мама була категорично проти, а чоловік весь час повторював, що це не жіноча професія. Проте з часом непорозуміння вщухли.

Спочатку було важко, на підприємстві до нас ставилися дуже скептично. Тепер вже більш-менш спрацювалися. Хоча і зараз іноді жартують, кажуть, дай автограф. Чи коли колесо проб’єш, питаються, чи не соромно щодня колеса пробивати. Хоча це й не правда. Знаходять, над чим пожартувати, – розказує Наталя.

Працюють жінки з 8 ранку до вечора. Зараз їхня задача – доставляти з бази на поля обладнання для зрощення. Щодо зарплатні, жінка каже, «не ображають».

Зараз великий дефіцит чоловіків, через мобілізацію. Хтось ховається, більшість на фронті і комусь потрібно заміняти їх у тилу. Фізично важко. Через замінування полів трохи страшно. На наші поля ми заходимо лише після отримання документів, що вони розміновані. Хоч землю очищають від вибухівки не перший рік, є випадки підриву техніки. Буквально тиждень тому підірвався трактор на сусідньому полі. Звісно, міни є і їх багато. Але ж працювати теж потрібно, – пояснює вона.

Після робочої зміни в полі жінка повертається до дому, де на неї чекають хатні справи і невеличка ферма. В її господарстві налічується понад 50 кіз, 25 бичків та вівці.

Для себе Наталя виготовляє з молока сири та бринзу. Чоловік коптить м’ясо у власній коптильні.

Раніше ми тримали птицю: качки, кури, гусі, перепела, цесарки – чого тільки не було. Був інкубатор. Потім з птицею зав’язали та завели для себе кізочку. Нам сподобалося і ми взяли другу. Так і почалося. Перед війною у нас було 15 дійних кіз та багато козенят, нутрії. В окупації нам довелося переїхати у центр Снігурівки до батьків. Наш будинок зайняли окупанти. Кіз чоловік ще зміг вивезти, а що сталося з птицею та іншими тваринами – я не знаю і, навіть, думати про це боляче. Пів року вони там сиділи. Коли ми потрапили у свій будинок – жахнулися. Залишилося одне ліжко та туалетний столик і один інкубатор.  Другий інкубатор вони розібрали, навіщо – я не знаю. Більшу частину меблів вони також просто розламали та викинули на двір, – згадує Наталя.

Тільки но родина почала потроху відновлювати своє житло, знов заводити худобу та ставати на ноги, як їх зачепила нове лихо – росіяни підірвали Каховську ГЕС. Будинок Наталі затопило по самий дах.

Ми живемо на околицях Снігурівки, у річки. Коли вода почала підійматися, ми і не думали, що будуть такі масштаби. Чоловік казав, що максимум вода зайде у двір. Але вона підійнялась на 6 метрів. Ми забрали тварин, розгорнули намет на пагорбі і тиждень дивилися на дах нашого будинку, який стирчав з води. За спиною було заміноване поле, – каже Наталя.

Наталя показує фото затопленого будинку

Коли вода зійшла, родина розпочала відновлення житла з початку. Наталя каже, поки що обмежилися невеликою «косметикою» та перекрили дах, який раніше знесло вибухами КАБів. Тепер її будинок придатний для проживання, але на більше поки сил не вистачає.

З роботи приїжджаю, поки поїсти приготую, посуд помию, тварини, то до ліжка ледь доповзаю опівночі. А о восьмій вже треба бути на роботі. Але доводиться, вибору немає, – каже вона.

Її кума Вікторія також працює трактористкою на тому ж підприємстві. До війни вона працювала на ринку, після окупації намагалася працювати на себе, але справа не йшла.

Вікторія

Дохід був маленький. Подумала, ну що я б’юся як риба о кригу, треба щось змінювати у цьому житті. І пішла на курси трактористок. І ось працюю. Дуже подобається. Я бойова людина, чоловік зі мною не сперечався. А діти підтримали. Зараз вони взагалі захоплюються мною, – каже вона.

Чоловік Вікторії займається перевезенням вантажів по Україні.

Буває,  приїжджає з відрядження, сяде та й розказує, як втомився. Відповідаю, а давай порівняймо твою комфортну фуру зі зручним сидінням з моїм трактором у полі, де весь час трясе? Погоджується, що моя робота важча, – розказує Вікторія.

Жінка додає, що найважче в роботі трактористки – постійний контроль процесу, адже полем вона перевозить і людей.

Спочатку було важко фізично, а зараз вже втягнулися. Вже йде як по накатаній. Чоловіків дуже не вистачає. Брак чоловічих рук відчувається. Навіть серед трактористів це відчувається. Бронювання 50% не вистачає. Так, фронт потрібно тримати, але й землю потрібно обробляти, це наша земля. Земля – це хліб, – каже вона.

Жінка каже, що ніякі міни в полях фермерів зараз не лякають. Найстрашніше було пережити окупації, все інше, за її словами, дрібниці.

Бігали один до одного лише протоптаними доріжками, бо інакше було не можна. Господи збережи щось незрозуміле штовхнути ногою. Ми тоді вже вивчили цю науку і зараз їздимо лише по накату. Якщо їдеш повз посадку – на обочину не виїжджаємо у жодному разі, – розказує вона.

Перші 2 місяці окупації були найстрашнішими. Від голоду родину Вікторії врятували закрутки, які господині приготувала з осені.

Кожен рік обіцяю собі нічого не крутити і кожен рік порушую обіцянку. Там рецепт побачу цікавий, там у батьків щось вродило, то й кручу. Банки в підвалі зберігаємо. Коли росіяни зайняли Снігурівку це нас врятувало. Ми з висівок, якими батьки годують худобу, пекли коржі. Мої діти 3 місяці не бачили хліба, поки його не почали завозити з Херсону. Ми боялися виходити з дому, – згадує Світлана.

Світла в місті не було, водопостачання – також.

Було, прийшли до мене четверо з автоматами.  В той час чоловік з сином пішли по воду на річку. Сказали, що хочуть перевірити будинок. Шукали телефони. Я на них дивлюся і кажу, та які телефони? Ви серйозно? У нас 3 місяці світла немає, все розряджене. Тоді вони пішли до сусідського будинку, – каже вона.

Також, згадує жінка, російські солдати займалися мародерством.

Якщо заможний будинок – заганяли у двір КАМАЗ та все вантажили у нього. Крали автівки. Коли ті ламалися, просто спалювали їх посеред вулиць, така забава у них була, – додає Вікторія.

Будинок жінки постраждав від авіаудару КАБу.

Це було на початку війни. Ми сиділи на кухні, тоді казали закривати вікна шторами, щоб не було видно світла. Я забивала вікна ковдрами. Коли пролунав вибух, ця ковдра і зупинила уламки скла, – каже вона.

Залишали Снігурівку росіяни дуже швидко. Вони вивезли всю свою техніку, автівки з награбованим та замінували все навколо. Світлана згадує цю ніч як одну з найнервовіших у житті.

Настала абсолютна тиша. Коли вони були в місті, весь час щось стріляло, бахало, ми вже звикли жити у цьому шумі. А ось тиша нас неабияк злякала – чого чекати? До чого готуватися? Не спали усю ніч, тиша давила на нас, – розказує вона.

А вже напередодні обіду наступного дня вона почула гімн України.

Залишати Снігурівку жінка не хоче.

Це мій дім. Чому я маю його лишати? Я тут виросла. Це вони сюди прийшли, а не я до них. Росії тут ніколи не буде. Намагаємося захищати себе,  ми  розуміємо, де знаходимося. Треба працювати, от і працюємо, – каже Вікторія.

Раніше на  USIonline.com —

Працюємо заради майбутнього своїх дітей: як жінки розміновують Миколаївщину (фото, відео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.