«Українське серце Одеси»: в Інституті нацпам’яті розповіли про Михайла Комарова та його сина

Про Комарових розповіли в Українському інституті національної пам’яті.

23 січня 2024 року минула 180 річниця від дня народження Михайла Федоровича Комарова (1844–1913) – українського культурного та громадського діяча, бібліографа, фольклориста, етнографа, критика, лексикографа, перекладача, видавця, діяльність якого безпосередньо пов’язана з Одесою.

Починаючи від 1887 року Михайло Комаров мешкав в місті, де спочатку брав активну участь у діяльності одеської «Громади», а на початку XX століття став одним із фундаторів та керівників одеської «Просвіти» (1906–1912). Вагомою була і роль Михайла Комарова як провідного бібліографа Одеси. Саме йому належить першість укладання бібліографії творів Тараса Шевченка та праць про нього. Він виступав рецензентом вистав, критиком літературних публікацій, та тим самим інтегрував українське мистецтво в культурний дискурс міста. Ще Комаров збирав і публікував народні пісні та прислів’я, показуючи, що Одеса — це не лише портова столиця, а й частина українського етнокультурного простору.

Його син Богдан Михайлович Комаров (1882–1975) продовжив спадщину батька, розширюючи бібліографічні напрацювання, готуючи довідники й каталоги, що стали в нагоді для науковців упродовж десятиліть. Його життя охопило епохи Російської імперії, Української революції, радянського часу й навіть добу після Другої світової війни. Попри складні умови, він зумів залишити значний науковий спадок.

У 1910-х роках Богдан Комаров викладав ботаніку, мінералогію, природознавство, фізику, товарознавство у приватному комерційному училищі Файга, школі М’якенка, жіночій гімназії Відинської та Соколової, грецькій комерційній школі.

У 1917-1919 роках взяв участь у громадській боротьбі на боці українського національного руху. У травні 1917 року він увійшов до складу Українського керівного комітету Одеси як делегат від Учительської спілки. У липні 1917 року на курсах українознавства Богдан Михайлович прочитав курс географії України. На початку 1918 року він читав курс українознавства у Народному університеті.
У березні 1918 року Українська учительська спілка обрала Богдана Михайловича до складу Комісаріату Одеського навчального округу, де він обійняв посаду заступника голови. Фактично він очолював комісаріат до початку 1919 року, координуючи також діяльність Спілки українських учителів. В одеській пресі Богдан Комаров опублікував низку статей, у яких відстоював національні права українського народу та закликав українських діячів до активізації своєї роботи.

У 1919 році він був директором 2-ї української гімназії, викладав методику природознавства в українському та російському Фребелівському інститутах. У середині 1919 року Комаров видав перший випуск «Короткого російсько-українського словника термінів природознавства». У липні 1920 року Богдана Михайловича призначили помічником завідувача одеської Української державної бібліотеки ім. Шевченка, а навесні 1921 року – її завідувачем.

Влітку 1931 року Богдана Михайловича Комарова заарештували та відправили до Росії без права повернення в Україну. Згодом він опинився в таджикистанському Ленінабаді (Худжанді). Викладав там у Середньоазіатському плодо­овочевому інституті. Потім, захистивши дисертацію, викладав у Ленінабадському державному педагогічному інституті ім. С.М. Кірова (нині – Худжандський державний університет ім. академіка Б. Гафурова). Тут він став кандидатом біологічних наук, заслуженим діячем науки, кавалером трьох медалей. Видав у 1967 році «Визначник рослин Північного Таджикистану».

Помер Богдан Михайлович Комаров 1975 року в Ленінабаді. Реабілітували його посмертно у 1989 році.

Комарови — це приклад того, як інтелектуальна праця однієї родини може вплинути на цілий регіон. Одеса завдячує їм тим, що в її космополітичному просторі українська культура здобула не лише право на існування, а й отримала сильних захисників і популяризаторів. Їхня спадщина — це бібліографія, наукові довідники, культурні статті та рецензії, які й сьогодні лишаються джерелом для дослідників. А головне — це нагадування, що культурна робота завжди має продовження у майбутніх поколіннях, – написали в УІНП.

Раніше на  USIonline.com —

Росія помічає пам’ятниками Пушкіну свою територію впливу – УІНП

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.