> У 70 років мріяв мирно рибалити, а не орати поле – історія фермера з Миколаївщини, чиє господарство вщент знищили росіяни (фото)

У 70 років мріяв мирно рибалити, а не орати поле – історія фермера з Миколаївщини, чиє господарство вщент знищили росіяни (фото)

27 Червня 2024, 17:57

Михайлу Зверишину 73 роки, п'ятдесят з них чоловік займається фермерством. Він пройшов шлях від простого тракториста до очільника двох господарств, «Валентина» та «Ірина» – це понад 1,5 тис. га землі між селами Партизанське та Благодатне на Миколаївщині. Коли почалася війна, росіяни гатили по обох селищам та вщент знищили всю техніку фермера, розбили ангари та спалили врожай. Михайло з родиною два тижні прожив у підвалі чекаючи на евакуацію, але стало зрозуміло, що її не буде. У старенькій Ниві на світанку він вивіз с палаючого Благодатного свою родину, старе життя осталось позаду. Попри поважний вік Михайло не здався і після звільнення Півдня від окупантів розпочав справу свого життя з нуля.

В гостях у Михайла Зверишина побувала кореспондент Української Служби Інформації Ніна Ляшонок.

Коли почалася війна, фермер жив у Благодатному – там стояла й більшість його аграрної техніки.

В нас техніки згоріло на 2,5 млн доларів! Сильно постраждали два комбайни. Один ми минулого року відновили, але довелося влізти в борги. Було 6 тракторів МТЗ, лишилося два. Згоріло 200 тонн пшениці, 250 тонн соняшника, – розказує Михайло.

Чоловік згадує, що спочатку селянам не вірилося, що війна затягнеться, адже таке кровопролиття просто не може відбуватися в самому серці Європи. В перші тижні росіяни не чіпали Благодатне, а йшли повз нього на Миколаїв. Згодом вони облаштували пропускний пункт на виїзді з селища, чим майже «заточили» селян. Окупанти випускали благодатчан тільки за перепусткою на обмежений строк, не більше 3 годин. Також російські солдати заходили в саме село, мародерили та лякали місцевих. Коли ЗСУ «дали ляпаса» росіянам у Миколаєві і ті були змушені відступати – Благодатне почали знищувати.

Село горіло. Я бачив на вулицях лежать тіла загиблих військових. І наших, і росіян. Мого друга на моїх очах розірвало снарядом, коли він хотів набрати води в колодязі – напоїти корову. Ми два тижні жили в підвалі сусідів і сподівалися, що от-от буде евакуація. Але її не було. Після чергового нещадного обстрілу я посадив дружину і сусідів в Ниву та повіз із села. Машину дорогою обстріляли, але ми вціліли, – розказує Михайло Зверишин.

Зараз фермер живе у селищі Партизанське – у будинку сина. Будинок Михайла у сусідньому Благодатному не підлягає відбудові. Посівні площі аграріям доводилося розміновувати власними силами.

Ідеш по полю, дивишся під ноги. Бачиш – стирчить снаряд. Втикаєш палку біля нього з червоною ганчіркою і йдеш далі. Отак обійдеш поле, всі «скарби» відмітиш, а потім треба дзвонити в ДСНС. Сапери приїжджають протягом 3 днів, забирають знахідки. А коли щось пропустиш – сам винен. Ми так 150 років будемо землі розміновувати, – розказує Михайло.

Так через неуважність під час посівної у минулому році на тракторі підірвався племінник фермера – Дмитро. Хлопець їхав у тракторі на поле давно перевіреною дорогою, коли пролунав вибух. Хлопець вижив, але втратив зір на одне око, та частково – на друге.

Уламки трактора, на якому підірвався Дмитро

Цьогоріч же, каже Зверишин, посівна обійшлася без нещасних випадків.

Було в нас 1.5 тис Га – добра частина не розмінована, а пайовики вимагають гроші за оренду, тож довелося відмовитися від тисячі гектарів. Засіяли ми всього 500 Га. Насіння взяли у борг – жодна програма нам нічого не надала. Лише обіцяли. Ціни немає на зерно, всього 4 тис. за тонну. Порахувати пальне, запчастини, добрива, насіння, зарплату, оренду техніки (адже власна розбита) – ми навіть в нуль не вийдемо. Хоча б 6-7 була ціна, – говорить Михайло.

Від сільради, каже Михайло Зверишин, допомоги не надходить взагалі. Фермеру навіть відмовили в будівельному смітті, яким він хотів закидати ями на дорозі, щоб дорогою до ангара не перекидалися завантажені зерном машини.

Нє положено – на все одна відповідь, – жаліється фермер.

Також він жаліється і на зруйнований ангар – стіни в будівлі фермер з сином полагодив, а от накрити зерносховище дахом – не вистачає грошей. Так і буде врожай лежати просто неба, якщо на допомогу не прийдуть благодійники. В цьому ж ангарі господарі лагодять зламану техніку.

Допоможіть нам, фермерам, відбудувати ангар. Врожай цього року поганий, прибутку не буде. Нам дуже потрібен дах на ангарі, у нас їх два – обидва розбиті росіянами. Прошу, дайте нам залізо зробити покрівлю, – звертається до всіх спроможних допомогти фермер.

Основна проблема у господарстві Михайла зараз – нестача робочих рук в полі. Це пов’язано з діяльністю працівників ТЦК, які, за словами Зверишина, просто забирають чоловіків з тракторів. Тож працюють на 500 Га та обслуговують техніку зараз чотири людини: 73-річний Михайло з сином, 65-річний Сергій та 85-річний Макарич. Останній, щоправда, більше займається ремонтом.

Макарич і Сергій

Один я їжджу в місто за запчастини, можу ще діда прихопити. Чоловічих рук не вистачає. Всіх чоловіків повигрібали. Не розумію я таку політику – забрати селянина з землі. Вони що, думають, Америка вічно буде їм допомагати? – каже Михайло.

Щодо гуманітарної допомоги від місцевої влади, Михайло згадує випадок, як в село привезли партію прострочених здутих рибних консервів та цвілий хліб.

Ми такі, як і вони (влада). Ми теж хочемо свіжий хліб, цибулину і шматок сала, ось і працюємо. Мені 73 роки – я пашу, як папа Карло. Я думав, у цьому віці буду сидіти з вудкою на ставку, а сиджу в тракторі у полі, – гірко всміхається фермер.

Разом із Михайлом, “як папа Карло” працює й Сергій, – вони опікуються полями вже 15 років. Початок війни Сергій застав у Партизанському.

Сергій

Ох, що тут було! Ми в підвалі сиділи добами. Ні світла, ні зв’язку, ні газу не було. Тут стояли наші солдати – я носив їм їжу. Одного разу потрапив під обстріл – в нозі застряг уламок, його витягнув військовий медик. Досиділи ми тут до 1 квітня. Виїжджав з сином Михайла. Підвал ходором ходив, о 5 ранку ми виїхали. З собою були лише документи, та одяг на собі. Наступного дня прилетіло в той підвал, де ми переховувалися, – згадує Сергій.

Сергій на руїнах свого будинку

Повернувся в село чоловік навесні 2023 року. Від рідної хати залишився лише фундамент. У дружини Сергія внаслідок стресу стався інсульт – жінка важко пересувається та говорить і понині. Оселилося подружжя у хаті батьків Сергія – вона теж була сильно пошкоджена обстрілами, але підлягала ремонту. Зараз Сергій оформлює документи на єВідновлення, ситуація ускладнюється тим, що на будинок не оформлений кадастровий номер. Коли гроші прийдуть, чоловік розраховує купити для доньки з онуком квартиру, а сам – залишиться в Партизанському.

Війна закінчиться, стане краще. Неодмінно стане, – стверджує Сергій.

Чоловіки в один голос кажуть, що будуть працювати стільки, скільки дозволять сили, адже іншого виходу в них немає.