Попри війну та втрати: історія одеського подружжя Стоянових – ветеринарів, які рятують тварин

Українська Служба Інформації поспілкувалась з ветлікарями-героями. Дивіться відео та читайте в матеріалі.

«ВДЯГНУЛИ БРОНЕЖИЛЕТИ ТА ПОЇХАЛИ ДОПОМАГАТИ»

Ранок почався з того, що ми отримали безліч повідомлень із проханнями забрати тварин, бо люди виїжджали. І тоді ми зрозуміли, що дуже потрібні тут. Тобто навіть думок про те, щоб швидко виїхати, не було. Багато людей, які тримають екзотичних тварин, таких як хамелеони, змії, хом’ячки, шиншили, виїжджали в паніці, залишаючи своїх улюбленців.

Хоча багато наших друзів, які раніше казали, що ми якось не так любимо Україну, виїхали першими. Зараз ми спостерігаємо за ними в соцмережах. Ми з першого дня відкрили двері для всіх тварин, у тому числі для котів і собак, тому що зрозуміли, що це також дуже важлива тема. Чомусь багато людей залишали їх. Ми попросили людей у своєму Instagram, по-перше, максимально цього не робити і забирати тварин із собою, тому що вже на той момент знали, що багато кордонів пропускають тварин без документів. І того ж дня, оскільки у нас є знайомі в Херсоні, в Миколаєві, ми зрозуміли, що там ситуація в десятки разів гірша, і тому особливо не роздумуючи, вдягнули бронежилети і поїхали туди допомагати. Ми просто зрозуміли, що потрібні цим тваринам, тому зібралися і поїхали туди, і почали діяти.

Ми кілька разів потрапляли під обстріл. Одного разу просто дивом уникнули небезпеки, коли приїхали під Херсон. У тому селі ми організували пункт прийому тварин. Ми роздавали корм, щоб люди могли чимось годувати своїх тварин, адже багато хто взагалі не мав такої можливості. Була повна паніка, ніхто не розумів, що робити і куди подітися. Одного разу ми потрапили під обстріл, і люди, з якими ми спілкувалися, стояли на вулиці. Вони залишилися без будинків, бо два будинки розлетілися буквально на наших очах. Ми сховалися за машиною, і вона перетворилася на сито від осколків. Якимось чудом ми залишилися неушкодженими. І це повторювалося кілька разів, але нас це не зупинило.

Мене трохи зачепило, але це нас не відштовхнуло. Ми продовжували допомагати тваринам. На жаль, не можна допомогти всім. У селі Шевченкове є чудова людина, яка зібрала всіх покинутих собак, що до них прибивалися. Ми завантажували нашу машину повністю, до верху, і вона, бідненька, скриплячи, возила сотні кілограмів корму. Раз на тиждень ми все привозили, передавали цій людині, а він годував собак. Зараз ми вакцинуємо і, по можливості, стерилізуємо цих собак, тому що безконтрольне розмноження тварин, плюс відсутність санітарних заходів проти сказу, може спричинити серйозні проблеми. На жаль, після війни ми зіткнемося з великою проблемою сказу. Це, мабуть, найстрашніша вірусна інфекція, яка може поширюватися.

«ОКУПАНТИ ЗНИЩУЮТЬ НАВІТЬ ЧЕРВОНОКНИЖНИХ ТВАРИН НАТОМІСТЬ, НАШІ ЗАХИСНИКИ БЕРЕЖУТЬ ВСЕ ЖИВЕ»

Наші військові, які знаходяться на передовій, на «нулі», окрім того, що захищають нас, часто підбирають поранених диких тварин. Найчастіше це птахи. Вони привозять їх до нас або ми намагаємося під’їхати якомога ближче, і вони передають їх нам. Мене це завжди вражає. Людина, яка вже перебуває в таких умовах, не поліниться підібрати пташку зі зламаним крилом або простріленим, і якось передати її нам. Це ж не так просто – знайти контакт, зателефонувати. І коли вони передають таких тварин, а ми можемо їх вилікувати і випустити назад у дику природу, десь у спокійнішому місці… Коли ми показуємо військовим відео або фото випущених тварин, їхні щасливі обличчя – це справжня радість, бо вдалося врятувати життя. Нехай це навіть пташка, сова чи інший звір, але ми зробили щось важливе і випустили його на волю. Мене завжди надихають такі випадки. Я дивлюся на ці обличчя, які вже стільки всього бачили і пережили.

Ми навіть проводили аналіз, чим наші захисники відрізняються від окупантів. Ми бачимо, як окупанти навіть вішають хом’яків, знищують червонокнижних тварин і поводяться жорстоко з собаками та іншими тваринами. А натомість наші захисники… Наші повинні захищати все живе – і пташечку, і мишку, і котика. Тому що ми на своїй землі, і кожне життя важливе.

Коли солдати, наші герої, бо всі наші солдати – герої, привозять нам, наприклад, сову, якій ми робимо 3-4 операції, і вона, чудом, починає літати – ми випускаємо її. Це, мабуть, найтепліші емоції. Радість не лише від того, що ти врятував тварину, а від того, як військові реагують на це. Це так щиро й душевно, що ти думаєш: «Як можна нас перемогти, якщо це неможливо?»

«ЗАРАЗ ЦІ ЛЕВЕНЯТА В США В ДУЖЕ ХОРОШОМУ РЕАБІЛІТАЦІЙНОМУ ЦЕНТРІ»

У нас в країні багато підпільних приватних звіринців. На жаль, це доволі поширене явище. До війни це було повсюдно, але зараз правила стали суворішими, і це прекрасно. Один чоловік зателефонував нам і попросив забрати левенят. Він не хотів називати своє ім’я, тому що левиця загинула, і він боїться, що його викриють. Він погодився передати нам левенят тільки на умовах анонімності. Привезли левенят, вони були дуже виснажені, їх годували козячим молоком, у них була сильна діарея. Їм потрібно було спеціальне котяче молоко. Ми довго доглядали їх. Одна левенятко було особливо проблемне, і мені довелося тиждень з нею спати, постійно масуючи животик. Зараз ці левенята в США, у Міннесоті, в дуже хорошому реабілітаційному центрі. Це їхній постійний дім, велика територія, і все у них добре. Там ціла команда професіоналів за ними доглядає. Ми інколи бачимо їхні фото і відео в соціальних мережах цього центру. Це дуже приємно – бачити, що тварини в хороших умовах, здорові, активні, сильні, і що вони в безпеці. Їхній шлях був нелегким.

Найбільша допомога – це прийти й забрати у нас тварину. Ми завжди готові віддати тварин у хороші руки. У нас різні тварини – папуги, хом’ячки, щури, хамелеони, єноти, ящірки, черепахи. Ми дуже відкриті для цього. На початку війни у нас було близько 400 тварин, але через соцмережі ми попросили людей забрати їх. Ми не продаємо тварин, хоча пропозиції купити були. Ми віддаємо їх тільки в хороші руки. Зараз у нас залишилося близько 100-120 тварин. Коти й собаки теж залишилися у нас частково, а частину ми віддали людям в Одесі. Люди дуже добре ставляться до тварин, надсилають нам фотографії, як вигулюють їх, купують курточки й шапочки для собак. Це дуже мило й гріє душу.

«МИ НА ПІВДНІ РОБИМО ТЕ, ЩО МОЖЕМО. НАС ТУТ ДВОЄ»

На щастя, у нас напівпідвальне приміщення з товстими стінами й шумоызоляцією. Там майже нічого не чути, навіть коли вибухи гучні. Ми перевіряємо по камерах, і рівень шуму досить низький. Тварини почуваються нормально. Але у домі, де живуть постійні мешканці, інша ситуація, бо вони знаходяться на відкритій території. Мавпочки, наприклад, реагують на вибухи дуже стресово, тому що вони дуже розумні й відчувають, що щось не так. На фоні стресу виникають різні проблеми, з якими ми постійно боремося медикаментозно. Мавпи, які у нас, це хронічно хворі тварини, і ми не можемо їх передати в інші центри. Ми вже пройшли з ними довгий шлях. Наприклад, наш Тосік, якого ми забрали з контактного зоопарку в Харкові, мав відкриту черепно-мозкову травму, два переломи, гастрит і дуоденіт. Маготи, які у нас, на жаль, вони хроніки, вони з хронічними захворюваннями, і ми їх не можемо передати. Можливо, і передали б їх у якісь реабілітаційні центри, але ми просто з цими тваринами вже довгий шлях пройшли і знаємо.

@vet.crew Trying strawberries 🍓 #Животные #Animals #Природа #Nature #Ветеринар #Vet #Обезьяна #Monkey ♬ оригинальный звук – Leo & Val Stoyanov 🐾

Тобто у нашого Тосіка була відкрита черепно-мозкова травма, два переломи, гастрит, дуоденіт. Тосік – це мавпочка, яку ми забрали з контактного зоопарку в Харкові. І ми його дуже довго виходжували, він місяць у нас під крапельницями лежав. Ну, ось наша зірка тіктока, ось вона. І звідки взагалі з’явилася ідея записувати ці ролики, трішки ремарочка, тому що Магот маленький, він дивиться на батьків, що вони їдять, і він так само повторює. І він не хотів їсти нічого, бо його годували там сосисками, кока-колою. Харків’яни навчили його їсти лише сосиски, хліб і колу. І він нічого більше не хотів, окрім цього. І подружка у нього з’явилася, але вона вже під час цього періоду війни з’явилася. Та теж, вона у людей була… І сумно. Ну, так, ми не зовсім підтримуємо таке, скажімо, ставлення до тварин, тому що, по-перше, мавпа – це не домашня тварина. Ми за нею виїжджали. Куди ми їздили? Кам’янецький. Так, ми за нею теж довго їздили, і її звідти забирали. Зрештою забрали.

Ми на півдні робимо те, що можемо, ну нас двоє. І як це, ми маленькі, але дуже горді. Ні, ну в нас є волонтери, є хлопці теж такі, від початку війни. Є декілька людей, які дуже активно допомагають, і ми дуже вдячні, що хлопці так відкриті і без страху завжди борються, йдуть з нами вперед, допомагають. Ми зараз працюємо над тим, щоб вакцинувати дистанційно. Але поки вони бачать трубку, і всі розбігаються. Тобто в трубку заряджаєш шприц, через трубку можна вакцинувати, Але поки з цим складнощі, поки ми тільки ті, хто… Хочеться вакцинувати більш масово, бо все-таки це один із найважливіших напрямків.

Ця стаття стала можливою за підтримки програми підтримки «Голоси України», яка реалізується у межах Ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.

Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Раніше на  USIonline.com —

Одеські ветеринари за допомогою волонтерів врятували косулю (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.