Подорож у часі: з Одеси до Франції 60-х або плакати, що зберегли історії (фото)

Блукати історіями французьких (і не тільки) митців відправились коресподент Української Служби Інформації Олександра Ковтуцька та фотокореспондент Наталя Довбиш.

Вступ (нотатки від 23.04.2023)

Вперше з початку повномасштабної йти в музей Одеси дуже хвилююче. Це ніби маленький шматочок минулого, який нагадує – більше ніколи не буде, як раніше. Сонце ніжно торкається моєї макітри, у навушниках – пісня французької співачки Алізе, а у серці – щось давно забуте і ніби вкрите пилом, як той старий настінний годинник бабусі, що давно зберігається десь на горищі будинку.

Якщо трохи забігти наперед, на початку екскурсії я боялась, що почнеться тривога, нас виведуть і я не почую ті історії, які надихають на щось більше, не дізнаюсь про людей, які закарбовані у цих вінтажних аркушах паперу, не доторкнусь до минулого, яке так тісно переплітається з нашим сьогодні. Я просто знов опинюсь у своєму звичайному житті, де поки немає місця мистецтву. Бо лякають зовсім не ракети і не той клятий “Міг”, лякає можливість втратити щось значуще для мене.

Звертаю від Оперного на Пушкінську, фонтани вже гудуть, буйно квітнуть дерева. Вже перед масивними дверима музею бачу величезну афішу – серце з пластирем та марлею, що ніби болить та кровоточить, а від серця – нога у синьо-жовтих кольорах. Метафорично і водночас нагадує – війна триває, війна болить, але ми продовжуємо вперто стояти на своїй землі. І ніщо цього не змінить. Літери на афіші проголошують: «Вінтаж. Французький плакат». Тут і починається моя подорож. Але спочатку треба допити каву.

Параграф перший. Про страйки, «Сталінських негідників» і «Гальського півня»

Музей всередині зустрічає тишею. Ми підіймаємось на другий поверх, і у мене перехоплює подих – прямо у залі посеред вихідного дня і відвідувачів люди займаються у чорних тріко та пуантах балетом. Одразу стає цікаво, хто вони та звідки. Балет – це ще одна моя пристрасть, але зупинятись не можна, екскурсія почнеться з хвилини на хвилину. У залі поруч бачимо кураторку виставки – Тетяну Балановську, завідувачку західноєвропейського відділу Музею західного та східного мистецтва.

Вона розповідає історію, як музей отримав ці плакати, а стіни ніби починають розмовляти з глядачем. На численних щільних аркушах закарбовані безліч історій.

Подорож розпочинається, пристебніть ремені безпеки, перша зупинка – Париж у травні 68-го року. На вулицях міста страйкують студенти. За права жінок та сексуальну свободу, за пенсійну реформу і навіть проти війни у В’єтнамі. Спочатку це невеликі купки незадоволених, а потім серії протестів, які привели майже до повної зупинки економіки країни. Прагнення соціальних змін, незадоволення владою президента Шарля де Голля вилилось у барикади, так звану «ніч гніву», пожежу на біржі та багатомільйоні забастовки. Щось нагадує, правда?

У той час художники, які були прихильниками марксистської ідеології, створювали плакати для театрів, кіно, комуністичних партій, але відкидали усі комерційні проєкти. Саме тому опоненти стали називати їх «Сталінські негідники» або «Сrapules staliniennes». Свої плакати вони не підписували власними іменами, але зберегли у назві локонічне та самоіронічне слово «Grapus» (або «Грапю»).

У своїх роботах вони поєднували живопис і фотографію, також популярним тоді був стиль ар брют (але до нього ми поверномось пізніше).

Поруч плакат-реклама газети 1944 року – після звільнення Парижу від німецьких окупантів. На одному з таких плакатів цитата з п’єси німецького драматурга Бертольта Брехта, яка пробирає до мурах по шкірі.

Ще живе нутро собаче, яке цю нечисть породило.

Трохи далі – плакати художника Андре Франсуа, який навчався у Парижі у майстерні всесвітньо відомого Адольфа Кассандра, хоча його батьки зовсім не підтримували це прагнення. Подумки: «Ну типові батьки, що поробиш».

Сьогодні Андре вважається одним з найвидатніших художників плаката, карикатуристом та ілюстратором XX-го століття, а у 50-х його називали «Яскравим світлом світової ілюстрації». Він дуже вплинув на розвиток книжкової ілюстрації.

Плакати до комедійних кінострічок, алегорії на людське життя, реклама автомобілів та навіть питної води, пральних машинок і молочної продукції. Побут, який оточує нас щодня, але так сильно змінився з роками. Це все кружить голови глядачам, що можуть доторкнутись до історії; звісно, не прожити її, але хоча б трохи зрозуміти тих людей, подивитись на світ їхніми очима.

Мій погляд зупиняється на плакаті до п’єси, що розповідає історію про трьох марофонців, які прагнуть перемоги будь-яким способом, зраджують один одного, бо ставлять власні бажання вище людяності. Хіба не так само вчиняють люди зараз?

А далі – не менш цікавий плакат до кінострічки режисера Едуарда Лунца під назвою L’humeur vagabonde. Тут про життя чоловіка, який залишає дружину і дітей, щоб вирушити у подорож до Парижу. З собою він бере квітку азалії, оскільки мати йому розповідала, що така квітка дуже дорого коштує у місті. Монохромні риби з людськими очима відображають середовище, в якому знаходиться головний герой. Це теж доволі банальна історія, подумаєш, таких сотні і навіть тисячі, але до якої з них є ілюстрація?

Фото з IMDb

Поступово мій погляд чіпляється за червоний колір автоматично. Це людський інстинкт, адже це колір крові, небезпеки, пристрасті. До французьких тижнів у Швейцарії був спеціально створений плакат під назвою «Галльський півень». Здається, тут необхідна хвилинка історії: ще у XV столітті король Карл VIII обрав зображення півня як одну з емблем Франції. Цікаво й те, що французи вважають себе нащадками галів, а galus у перекладі з латині – це і гал, і півень.

Чому ж саме півня? Цього разу я звернулась до не зовсім надійного, але все ж таки одного з самих популярних джерел. Коротше, до вікі.

Гальського півня було персоніфіковано з символом воскресіння: як півень оголошує щоднини про прихід нового дня, так і християни чекають прихід того дня, коли Христос повернеться. Так гальський півень став символізувати провісника, який повинен пробудити тих, хто спить душею, хто лишається релігійно нестійким, наголошуючи про скорий прихід нового дня (месії).

Фото музею

Це півень, який вийшов з-під пензлю Роже Екскоффона. Художник вчився у академіях Парижу, але потім збігав з них, оскільки боявся втратити власний стиль через зовнішній вплив. Згодом йому довелось взяти участь у Другій світовій війні.

Під час війни мобілізований Роже Екскоффон звернув на себе увагу командування, коли намалював портрети всіх військових свого батальйону. Тоді йому доручили рисувати спеціальні графіки, від точності яких залежало життя його побратимів.

Слово «війна» ніби переслідує мене навіть у залах музею. Пригадую, як ще у школі на уроках історії думала, що люди дурні, і напевно після Першої світової можна було б навчитись на помилках. Зараз такі наївні думки змушують нервово посміхатись та тиснути плечима. Війна, вона всюди однакова – смерті, біль та й годі. Пригадую і одеського художника і військового Валерія Пузіка, який на фронті захищає рідний дім та пише картини на кришках ящиків від боєприпасів. Таке буремне і циклічне життя.

Після повернення з фронту Роже створював візуальну айдентику та розробив 9 друкарських шрифтів. У 1956 році Екскоффон створив власну агенцію «Urbi et Orbi» або «Місто і світ», за два роки дизайнер запропонував менеджерам Air France новий логотип компанії, який залишався незмінним протягом 50 років.

Крізь ці уривки історій я прагну порушити закони термодинаміки. Наступна зупинка –

Параграф другий. Реклама п’єси «Процес», Аррабаль і театр абсурду, Че Гівара та Магрітт

У наступній залі – плакати польского митця Романа Чеслевича, які відрізняються від попередніх. Інший погляд, інший стиль. Вони ніби кидають виклик монотонності та консерватизму. Тут бачимо і роботу для драмтеатру, який рекламує п’єсу «Процес» Кафки, і плакат, що присвячений Ернесту Че Геварі. Замість очей і носа художник використав слова «Che si».

Прізвисько «Че» Ернест отримав у Мексиці за характерний для аргентинського діалекту іспанської вигук «che». Точного перекладу немає, але є теорія, що це звернення на кшталт «друже».

Особистість він доволі неоднозначна і навіть лякаюча своїми радикальними поглядами. З історичних джерел відомо, що Че Гевара був одним з тих, хто «підсадив» Фіделя Кастро на прагнення створити «ідейний» режим за допомогою комуністичної ідеології.

Ернесто Гевара вважав, що за допомогою радянських ракет на Кубі можна розпочати Третю світову, а також вважав «доречним» вдарити ядерною зброєю по Штатах. Але відмова Хрущова від цієї ідеї стала ударом і для Кастро, і для Че.

Повернемось у залу, бо все ж таки сьогодні подорож не передбачає Латинську Америку. Більш за все мене зацікавив плакат, який був створений до виступу Фернандо Аррабаля у 1968 році в театрі «Альфа».

Аррабаль — іспанський письменник, який емігрував до Франції. Він створив театр абсурду. Сам виступав на сцені, читав п’єси і поезію.

Письменник і критик Хав’єр Віллан писав про Аррабаля:

Його театр – це дикий, жорстокий, какофонічний і радісно провокаційний світ. Це драматичний карнавал, у якому тушу наших «розвинених» цивілізацій смажать на вертелі перманентної революції. Він є художнім спадкоємцем прозорості Кафки та гумору Джарі; у своїй жорстокості Аррабаль пов’язаний із Садом і Арто. І все ж він, безсумнівно, єдиний письменник, який доводив глузування так далеко. Глибоко політичний і весело грайливий, водночас революційний і богемний, його творчість — це синдром нашого століття колючого дроту й ГУЛАГів.

Щось чіпляє мене у цьому потягу до абсурду і водночас багатогранності. Можливо тому, що життя завжди сповнене безглуздих ситуацій, розмов і збігів. Можливо, що всі життя ніби дотичні одне до одного.

Також Чеслевич створив плакат і до персональної виставки. І, звісно, не можливо не помітити посилання на Монро Енді Воргола, який, до речі, був митцем українського (лемківського) походження. Його ім’я від народження — Андрій, але у Штатах він соромився цього, хоча і обожнював народні пісні, які співала його мати Юлія. Згодом у Нью-Йорку він ставив їх на магнітофон.

Напевно, якщо уявити Воргола у сучасних реаліях, то все було б навпаки — він би точно пишався українським корінням, — проноситься у думках.

А й справді, пишався би?

Поруч – шість плакатів Жана-Мішеля Фолона. Він народився у бельгійському містечку Уккел поблизу Брюсселя, але потяг до мистецтва з дитинства привів його у Париж. Спочатку французи стримано сприймали його роботи, але після успіху у США ставлення змінилось.

І дуже скоро відомі галереї світу від Токіо до Нью-Йорку відкривали йому свої двері. Він був не лише художником, а й скульптором, створював фрески для метро у Лондоні та Брюсселі, вітражі, марки, мозаїки, був театральним постановником і створював костюми та декорації, знімався у кіно як актор, і встиг створити центр у живописному місті неподалік від Брюсселю, де можна побачити його скульптури просто на ландшафті у парку. Все своє життя боровся за права людини, — розповідає кураторка виставки.

Один з його плакатів ніби оживає у мене на очах. Хмари і люди з цеглин починають нажахані гуркотіти і брязкати, вони ставлять глядачеві питання: «Яке воно, місто майбутнього?». Ці слова вони повторюють раз у раз, вимагаючи відповіді.

Саме цей плакат був створений для першого конгресу архітекторів-урбаністів.

Вище чоловік з валізою і в котелку кудись поспішає. Це пересічний містянин, який прямує на концерт Жака Нарсі (також відомого як Rufus), друга Жана-Мішеля.

У помаранчевих тонах, виділяючись серед інших, привертає погляд плакат видавництва Larousse. Ми бачимо простягнуту руку, до якої на фоні світанку летять люди, а на руці стуси книг, які, розкриваючись, летять їм на зустріч.

Сюжет ніби і банальний, але лише на перший погляд. Справа в тому, що Larousse видавало енциклопедії та словники. Тому така реклама дуже приємна, влучна та ненав’язлива.

Нарешті підходимо до плакату до виставки бельгійського художника-сюрреаліста Рене Магрітта. Цю картину було важко ідентифікувати, оскільки вона дуже рідко репродукується на просторах інтернету, але кураторка (неймовірна жінка) знайшла її у Багдадському музеї сучасного мистецтва в Іраку.

Вона називається «Дорога до неба», символічно, що створена картина в останній рік життя Магрітта – у 1967 році.

Ставлення до смерті зараз у мене інше. Вона поруч, я знаю її звук (це свист ракети над головою) і знаю, що смерть – це не кінець, бо життя завжди йде поруч з нею, рука об руку. Бо життя завжди продовжується.

Параграф третій. Реклама першої друкарської машинки, ар брют і «Куку базар»

Космічний корабель часу розганяється на максимум. Разом з ним входимо у гіперпростір. Повторюю. Як чуєте? Корабель входить у…

Зв’язок із реальністю вже розмитий настільки, що я навіть перестаю нотувати. Лише записую розповідь кураторки на диктофон. По шкірі позвуть мурахи від чергової історії. У третьому залі це фінальний акорд, який став лейтмотивом мого тексту. Це плакат з історією про неймовірну жінку Анджелу Девіс – феміністка другої хвилі, правозахисниця, вона була пов’язана з рухом «Чорні пантери», що виступав за права афроамериканців.

Один з тих, кого вона захищала, був активістом «Чорних пантер» – Джордж Джексон. Коли над ним йшов суд, до зали увірвався молодший брат Джексона, Джонатан, зі зброєю, він прагнув звільнити свого брата (прим. ред. – взяв у заручники суддю), але у підсумку був застрілений. За кілька днів сам Джексон був убитий у Сан-квентінській в’язниці (прим. ред. – зазвичай у цій в’язниці виконували смертні вироки для ув’язнених Алькатраса, а остання смертна кара була виконана там у 2006 році). За офіційною версією, Джексона вбили, оскільки той напав на поліцейського з пістолетом. Обидва ці пістолети були куплені Анджелою Девіс, через що її звинуватили у сприянні цим злочинам. На підтримку Анджели проходили демонстрації по всьому світу, – розповіла Тетяна Балановська.

Тут багато інших політичних плакатів, а також робіт у стилі ар брют. Це мистецтвознавчий термін, який позначає творчість непрофесійних митців. Сюди входять роботи дітей, людей з психічними захворюваннями, а також роботи самоуків. Один з плакатів чимось нагадує мені стиль Жана-Мішеля Баскії, який, до речі, дружив з Ворголом.

Французький художник Жан Дюбюффе вважається винахідником ар брюту. Одну з серій він назвав словом «Hourloupe», це слово не перекладається з французької, але відомо, що «hurler» позначає кричати/вити, а «loup» – вовк. Це спонтанний, несвідомий малюнок кульковою ручкою.

Він створив у цьому стилі музичний театр «Куку базар» або «CouCou Bazar», який виступав у рамках виставки у Парижі. Артисті театру співали, танцювали, а їх костюми були розписані у стилі «Hourloupe».

Фото з сайту: https://jeannebucherjaeger.com/

Поруч – плакат-реклама друкарської машинки італійської фірми Olivetti, яка перша почала створювати машинки. Фірма навіть приділяла увагу формі клавіші пробілу і кольорам клавіш. На плакаті зображена машиністка, яку звуть Карін.

Мені стало дуже цікаво, я обожнюю подібні історії і все, що пов’язано з друком (ви могли помітити це по кількості слів у цьому лонгріді), тому вирішила одразу загуглити, чи можна взагалі придбати одну з копій плакату? Мене чекало навіть не розчарування, а скоріше мотивація економити на каві. Бо на ebay такий плакат можна придбати за 850 євро.

Фото з сайту аукціонів Drouot

Тут були і плакати, які замовляв легендарний англійський та американський кіноактор і кінорежисер Чарлі Чаплін до своїх кінострічок. Зокрема, до німої комедії «Вогні великого міста». І плакат Рене Феррачі до фільму «Скромна привабливість буржуазії» іспанського режисера Луїса Бунюеля.

Реклама молочної фабрики, художник якої скопіював ескіз корів, яких побачив на товарних вагонах під час Першої світової, реклама води «Vittel» зі слоганом «Чим швидше вода тече, тим краще очищає», і реклама автомобілю з підписом «Ненажерливість – великий гріх».

Фінал. Завіса

Виставка добігає кінця, а мене переповнюють емоції. Від співчуття до бажання познайомитись з митцями, спитати їх, що вони відчували у ті часи. Розповісти їм, що боротьба за свободу ніколи не буває марною, що афроамериканці все ще борються, але расизму стає все менше, а жінки можуть займати високі посади і навіть керувати державами.

Я блукаю від історії до історії, ніби намагаюсь «надихатись». Думаю про те, що тільки не вигадували плакатисти, щоб зачепити цільову аудиторію. Уявляючи всі ці процеси, ескізи, натхнення та періоди розпачу митців, які неодмінно їх проживали, їх побут та життя поза межами мистецтва, їх історії кохання, епатажність, прагнення запам’ятатись, я сама ніби стаю маленькою частинкою цього неосяжного. Мені залишається лише ходити залами, підмічати деталі, поки мій космічний корабель досягає місця призначення.

Кінцева зупинка – вулиця Пушкінська. Ми були раді вітати вас на борту, і до нових зустрічей.

Раніше на USIonline.com —

Одеський художник-військовий проводить аукціон картин (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.