Півроку без зв’язку: інтерв’ю з дружиною полоненого захисника Маріуполю

Поспілкувалася з дружиною полоненого морпіху кореспондент Української Служби Інформації Анна Городенцева.

Далі – розповідь Яніни від першої особи.

Просив поїхати з дітьми, щоб ми теж не опинились в російському полоні

Мій чоловік працював на заводі «Зоря» у рідному Миколаєві. У 2016 році він вирішив вступити у лави ЗСУ та боронити цілісність України. Так він потрапив до 36-ї бригади морської піхоти. Увесь цей час він перебував у Маріуполі по 6-7 місяців на рік, потім вони мінялися з сослуживцямі і він вертався на службу у Миколаєв.

Напередодні повномасштабного вторгнення я зламала руку і він 2 місяця знаходився вдома. Він мав їхати до Маріуполя 21 лютого, але вже 17 числа йому подзвонили і сказали, щоб він срочно виїхав. І він виїхав туди на своєму авто, не брав трубку, – мабуть тому, що була важка підготовка. Після 24 лютого він дзвонив і говорив, щоб я брала дітей та виїжджала з Миколаєва. Але я боялася їхати на автівці за місто.

Потім з ним взагалі перервався зв’язок, тому що підірвали вишки. Через деякий час він подзвонив з чужого номеру, тому що з Київстар вже не можна було подзвонити, а з МТС ще деякий час це було можливо. Він мені не хотів розповідати усе, щоб я не хвилювалася, тож я не знаю, у який момент він опинився на заводі Ілліча, хоча він говорив, що вони змінили місце дислокації. Він виходив на зв’язок дуже рідко, пропадав зв’язок десь на тиждень. А потім надали супутниковий інтернет і він з’явився на зв’язку, і я розуміла, що вже трапилося щось дуже серйозне, бо він дуже вмовляв мене поїхати з України.

Його сослуживці, які були у Миколаєві, теж говорили, що з дітьми треба їхати. Бо Миколаїв був під загрозою окупації, мені говорили, що якщо Миколаїв окупують, то сім’ї АТОвців будуть у небезпеці, тому що їх будуть брати у полон, щоб надавити на хлопців, які знаходяться у Маріуполі, щоб вони здали місто. Тоді я посадила у машину маму і двох дітей, і ми поїхали до Румунії і залишились поки тут.

Остання розмова: «Ми дістаємо дітей з-під тіл їхніх батьків»

У нас була така переписка, наче він прощався. 12 квітня вони вже потрапили у полон, а вже 10-го він якби між рядків дав мені зрозуміти, що може взагалі не повернутися. Бо він казав – дай трубку дітям, я хочу з ними поговорити.

Це було дуже важко. Я спитала у нього, чи усі цілі, хоча б з тих, кого я знаю. Він назвав мені імена тих, хто загинув. Потім чоловік сказав, що у них дуже важкі втрати і він не знає, де їх командування і мабуть вони загинули. Я спитала, хто з ними, і він сказав, що там і прикордонники, і поліцейські. Розповів, що вони збирають тіла загиблих та поранених. А потім Вова сказав: «Пообіцяй мені, що якщо я повернусь, ми обов’язково усиновимо або удочеримо дитину з Маріуполя, яка втратила своїх батьків». Я спитала, до чого така розмова та що трапилось. А він сказав: «Ми дістаємо дітей з-під тіл їхніх вбитих батьків”.

Тоді я зрозуміла, що там вже коїться жах, хоча по телевізору казали, що в Маріуполь пішла допомога. І я йому про це казала, що допомога до вас вже має дійти. А він мені відповів: «Це не про нас, ніхто нам ніяку допомогу не везе. Нам вже немає чим відстрілюватися».

А потім мені подзвонила його мати. Справа у тому, що його командира звуть Олексій і рідного брата теж. Мабуть у стресі він випадково надіслав повідомлення не тому Олексію. Його мати подзвонила у істериці, тому що Леши на телефон прийшло повідомлення: «В мене є дві гранати. Я у полон не здамся. Я заберу на той світ ще хоч пару орків. Допоможи моїй родині отримати за мене виплати».

На той час зв’язку не було, він вийшов на зв’язок лише 12 квітня. До цього він казав, що вони будуть робити коридор, щоб хоч якась частина змогла прорватися до «Азову». Тому що полк «Азов» був ще озброєний, а в них вже нічого не залишалося.

Він казав, що вони п’ють воду з битих машин, зливають воду з радіаторів. Казав, що немає води і їжі, закінчуються сухпайки. Він казав, що єдина допомога за весь цей час – це коли постукали до них до бункеру. Вони вже думали, що це рашисти, думали, що треба оборонятися, але раптом почули українську мову. Вони відкрили, а там були двоє хлопців-волонтерів з чотирма великими рюкзаками з медикаментами, провізією та декількома ручними гранатами. Він так і не зрозумів, як ці хлопці взагалі до них прорвались, але це була єдина допомога, а далі їх бомбили з російського літака.

З 10 квітня їх почали дуже міцно бомбити з літаків, це було вже після того, як частина з них змогла прорватися до «Азову». А ті, хто залишилися, взяли на себе місію відволікати росіян, щоб інші змогли дійти до «Азову». 12 квітня він мені подзвонив і сказав, що їх оточили вороги, бомблять і з рупору кажуть: «Сдавайтесь». З ними з київського командування два тижня ніхто не виходив на зв’язок, і тільки 12 квітня на зв’язок вийшов Київ і наказав їм здаватися, щоб зберегти свої життя. Їм сказали так: «Ви здавайтесь, а ми вас заберемо з полону вже через 2 тижня». І 12 жовтня буде вже півроку, як вони у полоні.

Зв’язку взагалі немає: я не знаю, що з ним

Я чую, що є ті, хто дзвонить рідним у полоні, або пише повідомлення, листи. А я нічого не знаю, не знаю, що з моїм чоловіком. Я навіть не знаю, де він. Є знайома дівчина, якої чоловік хоч і дуже рідко і лише на 40 секунд, але все ж таки телефонує з полону. І ось вона спитала його, чи не знає він, де мій Володя. Він сказав, що десь місяць тому мого чоловіка вивезли з Оленівки у російську в’язницю і наразі зараз вони усіх вивозять з Оленівки, бо бояться наступу українських військових, тому росіяни вивозять усіх полонених з окупованих українських територій десь вглиб росії.

Це все, що я знаю. Мені ніхто більше нічого не може відповісти. Я дзвоню і пишу усім, кому можу. Ще одна вісточка – десь місяць тому друга сторона, тобто росія, підтвердила, що мій чоловік знаходиться у них в полоні. Тому що до цього десь через два тижні після того, як вони потрапили у полон, у російській групі, яка називається «Впізнай хохла по чубі», з’явилось його фото і фото тих його побратимів, яких я знаю, тільки фото їх командира там не було. У їх командира у Бучі вбили його рідних – брата, мати та батько. Це усі, хто в нього був, він дізнався про це ще до полону, йому встигли про це повідомити, що їх тіла знайшли зв’язаними. І виходить, що в нього нікого більше немає і ніхто його не розшукує.

Ще я знаю, що у полоні особливе, уважне, прискіпливе ставлення до зв’язківців, а мій чоловік саме зв’язківець. Вони їх постійно тягають на якісь допити, хоча вони нічого не можуть знати, адже уся апаратура знищена, усі паролі змінені.

Що з тими, хто там півроку, якщо люди наче скелети після декількох місяців?

Я побачила фото азовців, які повернулися з російського полону, вони там були 4 місяця. Вони дуже закатовані, вони виглядають наче анорексики. І коли я це побачила, в мене була істерика: що з тими, хто у полоні вже півроку, якщо так виглядають люди після 4 місяців? Увесь інтернет у «Азові», усі намагаються їм допомогти, а про наших морпіхів – ні слова. Хоча ті, хто прорвався до «Азову», змогли зробити це завдяки нашим хлопцям, які зараз все ще у полоні.

І ніхто про наших морпіхів нічого не пише. Я вже не знаю, у які двері стукати. Мій чоловік – це моя рідна людина, таких, як він, взагалі не буває. За усі роки разом ми ані разу з ним не посварилися, настільки він врівноважений та спокійний. Наші діти плачуть, маленькому лише 5 років і він не розуміє, де його тато. Я не можу йому сказати, де його батько. Він постійно тільки і каже про свого тата, а йому говорю: «Синку, він обов’язково повернеться, він нізащо тебе не покине».

Але в мене таке передчуття, що я брешу своїм дітям, що я потім буду казати сину? Старшій вже 17 років, вона усе розуміє, а з молодшим мені важко, важко йому усе пояснити. Я показую йому лише татові фотографії, а він так звик, що якщо батько не поруч, то виходить на відеозв’язок. І маленький зараз думає, що батько його покинув. Наш тато увесь вільний час проводив з нами, зі своїми дітьми, завжди з ними у парку, або кудись ми їхали на вихідні. Він полюбляв готувати та нічого не дозволяв мені тягати важке. Я не зможу без нього, він не просто чоловік, це моя рідна душа.

Раніше на USIonline.com —

Серед звільнених з полону захисників – одеській лікар та арбітр

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.