«Після перемоги поїду обіймати тата», – інтерв’ю з поетесою Юлею Ульяновою (фото)

Кореспондент Української Служби Информації Олександра Ковтуцька поспілкувалась з поетесою Юлею Ульяновою про емоції, поезію під час війни, переїзди, батьків та речі, які рятують.

Розкажи, де ти зараз територіально, як твій емоційний стан?

Майже від початку війни я перебуваю у Львові. Емоційний стан — нестабільний. Від несамовитого бажання жити і не здаватися, до відчуття німого паралізуючого жаху, по декілька разів за день. На початку війни я не плакала, у мене був сильний прилив адреналіну, надто сильний. Потім була сильна депресивна «яма» і дереалізація. А зараз я багато плачу і багато відчуваю, намагаюсь працювати і щось створювати. Але все одно по декілька разів на день у рандомний момент у будь-якому місці починаю плакати.

Чому ви вирішили поїхати з Одеси? Чи сумуєш за містом?

Сумую, дуже. Ми вирішили виїжджати в перші години. Але я ще хотіла допомогти в Одеському художньому музеї, де працювала, тому ми виїхали лише пізно ввечері 24-го. Взагалі, ми з партнером думали їхати за 2 тижні до початку війни, бо розуміли, що щось наближається.

Але ми зробили помилку, бо довірились думці іншої людини, яка була переконана, що нічого не буде. Смішно, що саме ця людина в результаті виїхала з країни в перші години після того, як почалася війна. Це навчило покладатися лише на себе.

Виїхати з Одеси було логічно, ми живемо там в першій лінії до моря, і наш будинок ризикує першим «зустрічати» рускіє воєнниє кораблі. Сподіваюся, наш будинок їх всі до одного пошле, куди треба, і ми повернемося у нього.

Я знаю, що твій тато на Київщині, залишився захищати будинок. Розкажи, як він?

Так, це правда. Мої батьки збудували будинок за Києвом, де останні 4 роки жила наша сім’я. Перші три тижні війни вони там були всімох, з дітьми і бабусями. Потім жінок і дітей вдалося евакуювати. Зараз вони в безпеці – і це найкраща подія, що зі мною сталася за цю війну.

Тато лишився боронити будинок, піклуватися про двох наших собак і кішку. Зараз орки відступили від околиць нашого села. Конкретно селу дісталося не дуже сильно, але декілька будинків розвалило. Наш дім вцілів. Тато у ТрО, виконує різну роботу, патрулює село. З тими сусідами, що лишилися там, вони один одного підтримують. Він мені постійно розповідає, як вони разом обідають, снідають. У них 10 днів не було світла, бо окупанти не пускали ремонтну бригаду полагодити, намагалися розстріляти їх. За ці дні мешканці села об’єдналися, ділилися ресурсами, їжею. Також тато допомагає піклуватися за покинутими тваринами, вони їх годують. Він тримається дуже мужньо, а коли телефоную йому, розповідає мені багато історій. Через це я плачу так, щоб він у слухавку не почув, але і радію, що він живий, що вони там всі такі молодці.

Ти розпочала свій курс про самвидат книг та збірок, який створила з власного досвіду. Це давня ідея чи спонтанна?

Ідея давня. Я видала книгу «Шторм» 2 роки тому, а ідея ділитися досвідом виникла десь через рік. Я почала консультувати в індивідуальному порядку. Потім спробувала записати подкаст, але мені не зайшов формат. Потім хотіла зробити курс у форматі відео-лекцій, але розповідати на камеру для мене – великий стрес.

А після початку війни, коли трохи прийшла до тями, зрозуміла, що хочу і можу робити те, що вмію і люблю. Так і запустила інтенсив «Створи книгу», зараз він успішно стартував і вже 10 студентів його слухають.

Як довго ти збирала матеріали для цього інтенсиву?

Мабуть, правильною відповіддю на це запитання буде: «Весь час, поки працювала над створенням книги «Шторм».

На цьому інтенсиві я ділюся тими знаннями і досвідом, які отримала, поки видавала книгу, а оскільки я робила це самостійно, то навчилася багато чому. Кожен процес, кожне питання, кожну деталь я мусила дослідити. Це і є база.

Розкажи більш детально про курс – про що він, для кого потрібен, на які результати можна очікувати після нього?

Курс про те, як видати книгу, збірку, арт-бук своїми силами. Я хотіла зробити такий курс, щоб кожен після нього знав, як видати власну книгу. Звичайно, кожна книга, як і кожен автор — це унікальний випадок і універсальної «методички» немає. Це до речі і класно, бо видавництво — дуже творчий процес. Але є базові кроки, які потрібно знати, є структура роботи.

Я розробила 5 лекцій, в яких є всі ці кроки.

Курс потрібен тим людям, хто має якийсь матеріал і хоче його видати. Будь-які тексти, поезія, художня проза, професійні нотатки, арт, казки тощо.

Сподіваюся, що після інтенсивну студенти матимуть уявлення про процес самвидаву, дізнаються, що таке книга, з чого вона складається і як зробити її згідно своєму баченню, а також зможуть знайти свою аудиторію, яка цю книгу потім придбає.

Така діяльність підтримує тебе під час війни? Або навпаки – важко, складно?

Однозначно підтримує. Це одна з небагатьох речей, які зараз допомагають триматися. Я отримую чисте задоволення від процесу. Зранку прокидаюся і не можу дочекатися, коли почну працювати над інтенсивом. Я зустрілася з тим, що це великий об’єм роботи: всі лекції прописати, записати їх на аудіо, створити презентації, дати домашні завдання. Потім відповідати на запитання студентів, давати зворотній зв’язок по домашнім завданням. Щодня аналізувати матеріал, який я дала, думати, що можна покращити. Але мені абсолютно точно подобається ця робота і я рада, що ця діяльність ще й допомагає мені заробляти хоча б якісь гроші.

Розкажи, як змінилось твоє життя або сприйняття себе як поетиси після того, як вийшла у світ твоя збірка «Шторм»?

Перш за все, я усвідомила себе поетесою, по-справжньому. Зрозуміла, що мене цікавить письменницька кар’єра і що книга — тільки початок. З виходом «Шторму» я почала серйозніше ставитися до своєї діяльності, розглядати її як повноцінну роботу, якою вона і стала. Ну, а там вже пішло-поїхало: друга збірка пишеться.

Зараз ти пишеш вірші лише українською, чи й російською також? Цікаво було б почути твою думку стосовно мовного питання.

Поки що я сама хочу дізнатися свою думку стосовно цього. Я завжди писала і російською, і українською, але більше матеріалу все ж була російською. За декілька тижнів до війни я остаточно перейшла на українську, але не бачу проблеми в російськомовних віршах, текстах. Велика частина мене виражала важливі речі російською, я люблю свої вірші цією мовою. Я не вважаю, що тепер не можна розмовляти російською і не засуджую тих, хто не перейшов на українську. Планую писати українською, але не відкидаю свої російськомовні твори.

Але водночас з цим чекаю, коли зможу виступити перед публікою, щоб зрозуміти свої почуття, коли читатиму російською.

Знаю, що ти плануєш видавати другу збірку, на якому зараз етапі?

Вона впевнено пишеться. До війни я думала, що допишу ще декілька віршів і можна видавати. Але зараз почалася нова, болісна сторінка моєї творчості. Поки не знаю, куди вона мене заведе. Я вже придумала назву, але потім здійснила перехід на українську – і тепер стара назва не підходить.

Також була ідея обкладинки, але вона була пов’язана з назвою. Тож тепер я на декілька кроків назад у цьому процесі, але нікуди не поспішаю. Видам другу збірку, коли відчую, що вона завершена.

Як вплинула війна на твою творчість? Бо для деяких поетів та поетес — це можливість висловлювати, рефлексувати через поезію, а дехто навпаки – не може нічого писати.

У перший день війни я прощалася зі своєю найближчою подругою, вона теж поетеса. Я обійняла її і сказала: «Ну що, тепер ми станемо поетесами, які писали під час війни, потім книги видамо». Вона тоді, як виявилося, розізлилася на ці слова, мовляв які вірші, коли тут війна; а я була впевнена, що писатиму без упину.

Сталося навпаки: подруга продуктивна як ніколи, а я за час війни написала поки що два вірші.  Спробую ще працювати над прозою: до війни почала писати повість, задум масштабний. Але поки зайнялася курсом, тому не пишу. Здебільшого поки що я відчуваю пустоту, ніби частина мене помирає разом з цими нелюдськими подіями. А я просто спостерігаю, і стараюся, щоб ця пустота мене не поглинула. Не пишеться, плачеться.

Що ти зробиш першим, коли Україна переможе у війні?

Поїду обіймати тата. (Знову плачу).

Раніше на USIonline.com — Маріуполь схожий на постапокаліптичний фільм жахів, — журналістка Катерина Єрська.

Читайте нас в Facebook, Telegram и Instagram, дивіться у Youtube.