За завісою посмішки
Війна — слово, яке містить п’ять літер. Але для кожного із українців зараз, це слово містить більше емоцій, літер та слів: несамовиту тугу за близькими, вічний біль та ненависть, смерть… На жаль, в 21 столітті вони зрозуміли повністю значення слова «війна». Ворог всякими силами старається стерти із лиця землі наш непереможний український народ, але йому це не вдасться. Люди, які втратили своїх рідних на полі бої чи просто під обстрілами міста, надягають маски «усмішки»: йдуть на роботу, навчаються в університеті, займаються своїми буденними справами, не показуючи того, що їм боляче…
«Трьох поранених внаслідок нічної російської атаки по Ізмаїльському району доставили в одну з одеських лікарень»… «На Одещині 14 вересня прощатимуться з військовим Олександром Павленком…»… «В областях, де оголосили тривогу, є загроза застосування балістичного озброєння…» — такі новини українці чують вже другий рік поспіль.
24 лютого 2022 року для України стало трагічною датою: почалося російське вторгнення на територію нашої Батьківщини. 593-й день поспіль український народ бореться за свою свободу та територію. Гул літаків, свист та запуски ракет, знищення інфраструктури країни, смерті цивільних та військових, зґвалтування та знущання, гіркі сльози та нестерпний біль — скільки горя в українські сім’ї принесло слово «війна» та так звана «друга армія світу», яка створила це.
«Вночі 17 травня російська ракета влучила у промисловий об’єкт в Одесі. Одна людина загинула…» — такі новини вранці читали родичі загиблого. Близько 00:00 години ночі, роздався телефонний дзвінок, і Олена дізналася, що її брат загинув внаслідок обстрілу міста, його вбило осколком. Ця трагічна новина, ніколи не вийде з голови дівчинки, а тільки залишить гіркий та нестерпний біль на все життя.
Спочатку я не вірила і не могла повірити, що таке станеться зі мною та моєю сім’єю. Я до ранку чекала іншого телефонного дзвінка, що мені скажуть, що брат не загинув, а просто поранений…
Зараз дівчина живе своїм життям: навчається в університеті, самовдосконалюється, робить все, щоб її брат пишався нею.
І таких історій тисячі, мільйони на теренах нашої землі. Люди кожної хвилини та секунди дізнаються про те, що їхня рідна людина загинула, або поранена. Вночі вони плачуть від болю, кричачи в подушку, а вранці приводять себе в порядок, надягають маску «усмішки» і йдуть працювати. І люди, які поруч працюють чи навчаються, навіть не знають, що за нестерпний біль вони відчувають.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.