Треба жити заради тих праонуків, які ще не народилися
31 Жовтня 2025, 14:11
А я вам скажу, шо таки треба жити красиво: читати всякі манси про любов, ходити в оперний, дресирувати Шарика, шоб він вам був здоровий, фраєр хвостатий.
Треба жити! Не покакбудке, не кіт наплакав, не так, шо косо, криво, аби живо. Ні! І не потім колись на турецьку пасху. Ша, штил, давай жити прямо зараз уже на вчора. Шоб я так жив!
Чухати коте, їсти бринзу, калапуцати таку ікру з синеньких, шо хер де спробуєш. Шоб їм ручки не боліли ніколи, хто вміє в таку ікру. Треба везти цуценят з Херсона на кабріолеті, бо їх там затопило по самі гогошари. Робити шикарний ремонт по системі бікіцер: люрексом заполіруєм, фасочкой запідліцо і де той Версаль, він томно курить! І кого любимо, тим треба щоб від нас був трохи нахес, а не таке, шо один кадухес.
І шмотки треба брать людські, не шоб шпарити потім як шлепер з Молдаванки, шо без сліз не глянеш. Та щас! Треба фланірувать як мадам з приданим і щоб весь Привоз питав, в честь чого ви сьогодні така нарядна. А самій тихо по кецику підкидати на підводні дрони. Робити шухер на німецьких сайтах через колишніх однокласників, бо колишніх не буває, і хапати там оптичні приціли, світ не бачив, почті на шару, і через треті руки, нівроку через польського консула таранити їх аж прямо пацанам на передок. А самій тим часом шмонати бульвар вздовж і поперек, бо треба в школу ті каштани з підвивертом і позолотою, шоб їм кисло в борщ.
Треба любити свою халупу і робити в ній красиво, навіть якщо в ній вічний гармидер вприсядку і взагалі вона далеко від пляжу. Треба здавати кров і, я знаю? Може, з нею вийде ще когось заразити любов’ю до слів “кандибобер”, “казьонити” і “халоймес на розовій воді”.
Треба цілуватися скільки влізе і казати, що думаєш, а не корчити з себе целку-невідимку. Химині кури розводити нема коли. Ото, шо за гроші купується, воно ж як швицар – от воно є, а от ф’ють і як не було. Справжнє лише те, шо не помацаєш: оте відчуття, коли сидиш на волнорізі до берега спиною і навколо лише море і небо. І воно все – твоє. Все наше.
А як можеш порюмсати в куточку, так і давай. Плач, бо моїм ворогам усе те, що з нами сталося. Моїм ворогам усі ці шлюхеди, блохольоти, кінжали грьобані, каби-хераби і усе все, що аж муляє засунути їм назад по саме дишло і ще провернути три рази.
Вони хочуть, щоб ми були як вони: конали в тихий ужас і світла білого не бачили. Але ми їхні ті хотєлки бачили в гробу в білих тапках. Ми будемо жити красиво – не завдяки, а всупереч і хай вони подавляться. Жити заради тих праонуків, які ще не народилися, а ми їх вже любимо наперед авансом.