Ще є ті, хто вважають, що Одесу бомбити не будуть?
Коли відкрите вторгнення путінського рейху в Україну тільки починалось, серед деяких одеситів мала місце впевненість, що «визволителі» ні в якому разі не стануть стріляти по Одесі.
“В нас же мірне місто! В нас же російськомовне місто! Треба бути злочинцем, щоб стріляти по Приморському бульвару, Дерибасівській, Морському вокзалу, театрам, університетам, пам’ятникам історії й архітектури! Російська армія ніколи не буде стріляти по спальних районах, лікарням, школам та дитячим садкам!” Правда, знайомі аргументи? Хто з нас їх не чув? Людей, які булі в темі й попереджали, що російська армія воює не роблячи різниці між військовими й цивільними, називали русофобами та божевільними…
Дійсність, як завжди, розставила все по місцях. Я не буду витрачати час на те, щоб перераховувати всі жахливі приклади військових злочинів російських військових. Агресори показали, що для них не існує табу. Лікарня, пологовий будинок, театр, багатоповерхівка, дача, автобус чи автомобіль з біженцями — все це для них звичайні цілі. Озвірів от того, що легкої прогулянки в них не вийшло, путіноїди де-факто розпочали тотальну війну на знищення.
Божевільна логіка такої війни в уяві російських “стратегів” виглядає так: “Треба повністю знищити всі об’єкти, які так, чи інакше, належать до військової інфраструктури”. При такому підході цілями вони об’являють не тільки позиції військових підрозділів, а й адміністративні будівлі, транспортні вузли, відділки поліції, то що. Які, зрозуміло, розташовані посеред міської забудови. Не треба бути військовим фахівцем, щоб уявити собі, що буде, якщо агресор почне по них стріляти ракетами, чи намагатися поцілити бомбою…
Але саме страшне не це. Судячи с того, що ми вже бачимо в інших містах, які опинилися на лінії фронту, чи в облозі, ні о яких високоточних вибіркових ударах мова не йде у принципі. У розумінні росіян, тотальна війна — це війна на повне знищення. Тому вони заздалегідь вирішили для себе, що військовими цілями є взагалі все. Само собою, ні в одному офіційному папері МО РФ про це нічого не сказано. Просто російських військових не карають за розстріл цивільних об’єктів. Так само як за мародерство, знущання, розстріли й зґвалтування.
Російська пропаганда придумала для себе два “універсальні” пояснення. Перше: “Це зробили самі українці, щоб звинуватити доблесну російську армію” або “В цій будівлі українці розмістили своїх військових”. Спираючись на них агресори взагалі перестали себе стримувати і методично руйнують все, до чого можуть дотягнутися.
Навіщо? Велика частина мотивів здійснення росіянами військових злочинів вже озвучувалася. Це і прагнення залякати, і надія ударами куди попало убити або ранити хоч би трохи військових, і просто бажання убити як можна людей, які могли б узяти в руки зброю. Фраза “Війна все спише” була і є головним девізом російської армії. Головне – узяти місто. Навіть якщо від нього залишиться лише купа щебеню.
Але серед цих людоїдських мотивів осібно коштує ще один. До росіян вже почало доходити, що війну програно. Парадів в “звільнених” містах не буде. “Навіщо берегти те, що нам не дістанеться?” – запитують вони себе. І рушать, рушать, рушать. Прагнуть нанести максимум збитку. І для того, щоб після війни Україна подовше відновлювалася, і просто на зло.
Спитайте себе – якщо вони навмисно розбомбили театр в Маріуполі, чому б їм не зробити те ж саме, наприклад, з Одеською Оперою? Скинути бомбу вагою в тонну, а потім сказати, що там був штаб “націоналістичних батальйонів”… Зупинюся на цьому прикладі. Кожен здатний сам в думках перенести жахи війни на поки що порівняно мирні вулиці Одеси. Мені просто страшно цим займатися.
Головне, про що я хочу сказати. Якщо у вас ще залишилися ілюзії стосовно того, що в російській армії, як в організації в цілому, є хоч щось людське – скоріше від цих ілюзій позбавляйтеся. Одеса до цього часу не піддалася серйозним руйнуванням лише завдяки мужності й професіоналізму тих, хто зупинили наступ ворога, збивають літаки та ракети ворога і не дають вільно сновигати по затоці кораблям ворога. Агресор не б’є по Одесі не тому, що не хоче, а тому, що не може. Будемо сподіватися, що й не зможе.