Що може культура під час війни?

Що можуть жінки під час війни?
Багато чого, навіть те, що вони ніколи не робили.

Це був надзвичайний вечір української сучасної культури та поезії, яка жива, яка кровоточить, яка говорить прямо та чесно, дивлячись у вічі, яка не боїться болі та сліз, яка не боїться не сподобатись, якій не треба посміхатись, коли не смішно, і в якій є така глибина та сила, віра та надія, що просто не можна не плакати, не можна встояти, не можна сказати – то не варте уваги.
Українськи поетеси, ви надзвичайні!

Кожна розповіла свою історію, від якої мурашки жаху по тілу.
Оксана Стомина з Маріуполя, і вона чекає чоловіка з полона. 6 місяців без зв’язку з коханим. Ціла вічність.

Iya Kiva лишилась дома ще у 2014 році.
Наталія Бельченко виїхала з Києва у перший місяць війни, вдома залишився дорослий син та мати.

І вони не здаються!
Скільки ж сили в українських жінках?
Скільки болі зараз проходить крізь них, але вона перетворюється у людяність, творчість та любов.

ДОСВІТАНКОВЕ

Десь в напівсні, на перетині дня і ночі,
Перш, ніж дістатись сюди і розплющити очі,
Намагаюсь згадати, а де я прокинусь сьогодні
І чому мені так бездомно і так самотньо.
Розумію, що про війну – то не сон, не мара.
Коротко запитаю у Бога, за що ця кара,
Й знов не отримавши відповіді від нього,
Встану на ноги. Слизька, наче лід, підлога
Хрусне, мов скло, під вагою мого печалю.
Де я сьогодні скитатимусь, де причалю,
Мені аж на диво байдуже й не цікаво,
Від цього не допоможе ранкова кава,
Тож на сніданок у мене тепер новини.
Читаю їх, не перетравлюю й половини.
Харків і Суми, Вінниця, і Одеса…
Боже, чи дійсно ти бачиш все це з небес? А?
Чом не зупиниш нашестя оце вороже?
Адже диявол не більший за тебе, Боже??
Чуєш, поговори з нами, Боже! Де ти??
Знаєш, що крила носять тепер ракети???
Крилаті ракети! Як птиці. Такі бувають.
Вони прилітають додому, вони вбивають.
Просто вбивають! Дорослих, старих, малечу…
Вони прилітають зранку або під вечір,
Іноді по обіді і серед ночі…
Ти ж не для цього крила придумав, отче?
Я прислухаюсь, як щось там між ребер б’ється.
Я намагаюсь розслабитись. Не вдається.
Роздивляюся зморшки, розчісую сивину.
Пробач мені, Боже, я вся тепер – про війну.
О. Стоміна
Дякую та переможемо!
Адже диявол не більше за тебе, Боже!

Проект Uart.gallery презентував на цьому івенті роботи трьох українських жінок-митців:
Ольги Ковтун, Ольги Гайдамаки та Олени Папки.