Посольські хроніки

Стою вчора біля Посольства України у Молдові. У черзі дуже багато хлопців та дівчат азіатської зовнішності. Розмовляють китайською (скоріше за все).
Всі чемні, гарні.
І поруч зі мною, нажаль, стоїть максимально типовий гороховий шут (десь тут пробіг Юнг і всі його послідовники-архетипологи).
І оце воно починає шуткувати:
– А что это премьера нового фильма с Джеки Чаном или шо? (мерзенно гігікає).
Поруч із ним стоїть юна леді невпевненно переминається із ноги на ногу. Вражена увагою такого кавалєра, улюлюкає в унісон із ним.
– А шо такое, я не понял, сегодня шо, парад узкоглазых или шо…шо они забыли в “нашем” посольстве?
Тут я не витримую:
– Ви серйозно вважаєте, що для того, щоб користуватися послугами Посольства України треба бути ентічним українцем?
Чому рта відкриваєте Ви, а соромно за це мені?
І тут цей хлопчина починає балакати молдавською (румунською) і щось агресивно мені доказувати.
Я кажу йому всього два слова Nu înțeleg (не розумію). Замовкає. Подумавши кілька секунд видає:
– Вы тут провоцируете конфликт и говорите провокационные вещи!
Видно, що людина дуже старалася сказати щось розумне, але вийшло не дуже і я було хотіла сказати що він ксенофоб і хам, яким немає місця в нормальній спільності та тут сталося неймовірне.
Через чергу до нас підійшов навпрочуд високий і атлетичний хлопець азіатської зовнішності і на чистій українській мові мовив до цього шута:
– Я вибачаюся, та я живу у Києві 11 років, здобуваю другу вищу освіту зараз. Я українець.
О май Гад!
Ну ви розумієте, що я була на 7 небі від щастя торжества чемності і освіченості над термявою вузьколобості і хамства.

П.С.
А ще трішки щастя додав факт: наші паспорти таки готові 6 місяців.
П’ять поїздок у столицю, ночі і дні очікувань. І нарешті ми їдемо додому!
Але то вже зовсім інша історія.
Дякую Ambasada Ucrainei în Republica Moldova/Посольство України в Молдові.