Патріотичний паросток проріс серед бур’янів

Я народився в Одесі в родині “малоросів”. Зараз під Бахмутом. Мені 33. 

У нас є генетична пам’ять. Всупереч обставинам я зміг стати українцем. 

З дитинства пам’ятаю пісню “Ой кто-то с горочки спустился”. І лише з часом зрозумів, що це перероблена українська пісня “В саду осіннім білі айстри”. Ось вам один із маркерів переробленої свідомості.

Все дитинство та юність від батьків чув: “колхоз – это хорошо”, “советский союз – это хорошо”, “мы получали образование, жилье, одежду”.

Все життя з мене готували чиновника. 

У школі, в університеті патріотизму не відчував. Не було і радянських наративів, але завжди чув: “при советском союзе было хорошо”.

Але одна книга змінила свiтогляд. Це був 2011-й рік. 

Після інституту я працював у Криму. На зйомній квартирі знайшов роботу Михайла Старицького “Богдан Хмельницький”. Це стало знаковою подією в моєму житті. 

Вперше в житті я побачив українців в Одесі на Майдані біля пам’ятника Дюку. 

Майдан став символом змін сутності людини. 

Я не отримав підтримки від батьків, перестав спілкуватися з родичами. 

Але події Майдану – це точка неповернення. 

У подіях 2 травня 2014 року в Одесі я отримав дуже сильний струс мозку. 

Потім почалася війна. 29 серпня 2014 року поїхав до військкомату. Попав у 28-му бригаду. 1 вересня я вже був на полігоні. Служив на Донбасі. 

Кажуть, що солдат службу не обирає. Я ніколи не ухилявся від свого обов’язку. Там де важко, треба, щоб хтось був.

Через рік повернувся додому. Зустрів суспільство, яке казало: “мы вас туда не посылали”. 

На момент демобілізації програм психологічної реабілітації не було, тому я самостійно пішов до приватного психолога. Почав спілкуватися із батьками, але не дуже добре.

У 2016 році я одружився. Хотів щось змінити. Пішов працювати у держустанову. Я не зустрів там українців. Там тільки бабки і відкати. 

Тому я працював не довго – 10 місяців. Я не витримав.

Я відчував, що буде повномасштабна війна і був до цього готовий. 

Ввечері 24 лютого 2022 року я прибув до своєї військової частини. 

Через повномасштабне вторгнення відношення людей змінилося.

Я не хотів боротися за суспільство, яке не цінує те, що ти для нього робиш. Але у мене не було вибору. 

«Привет, братишка!»

Привет, братишка! Как дела?

Как сам? Как дети? Как жена?

Как жизнь бежит и бьет ключом?

Работа, дом и все кругом?

А я все прежде тут в лесу.

Дрова рублю, в наряд хожу,

С мышами в блиндаже живу…

Ведь здесь все ужасы войны.

Не все вернутся, что ушли,

А кто-то не придет с рукой,

А кто расстанется с ногой.

Кого-то в цинке привезут,

Кого-то через пару лет найдут.

Кто испугался, убежал,

А кто-то сумасшедшим стал.

А все мечтали о семье,

О доме, любящей жене,

Куча друзей, карьерный рост,

И просто жить… но не срослось.

И я хотел семью создать,

С любимой уткам хлеб бросать.

Свой дом, с прозрачным потолком,

И звезды видеть перед сном.

Раз в месяц в покер до утра,

И на рыбалку иногда,

И видеть, как родит жена,

Воспитывать свое дитя.

Но это все теперь мечта.

Ведь началась у нас война,

И кто-то должен воевать,

Чтоб ты с женой мог мирно спать.