На згадку про Микиту Красновіда

28 травная я дізналася, що два моїх знайомих хлопця пішли на фронт – звуть їх Вадим Никитчин та Микита Красновід. Гордість за хлопців переповнювала мене, але також й тривога за їх життя була присутня та не відступала з разу в раз, коли вони виходили на зв‘язок у соціальних мережах і я мала можливість бачити хлопців, котрих я знаю у цілковито незвичному вигляді – вдягнених у воєнну форму та зі зброєю наперевіс.

Але я усвідомлювала, що вони борються за правду та суверенність нашої країни та не дозволяла собі зайвий раз нервувати, тому що я вірила у справедливість та не могла навіть допустити того, що хтось з них піде так рано.

І ось, учора я отримала повідомлення, що Микити більше немає, він загинув 18 числа в бою у Миколаївській області. І досі я не можу у це повірити. Ніхто не може.
Усі його друзі та знайомі то і роблять протягом цих дней, що діляться тим, як Микита з впевненістю казав, що всі ми обов’язково будемо жити, що за нами правда, що нас ще стільки очікує в цьому житті, що іншого варіанту навіть і уявити неможливо.

Я вірю – ти боровся до останнього, а значить і ми повинні – за тебе, за усіх, хто залишив на війні свої життя, за кожну покалічену долю, щоб не зрадити вашої віри, вашого героїзму.

Микита, дякую
ти зробив велику справу, тепер спи спокійно.

Вірш нижче залишитьс на згадку про тебе.

«Спи»

справиться с унынием,
с бестолковым,
с собою на все готовым,
лишь бы этот час черный избылся,
тебя ни разу более не вспомнив.
ты клялся отчизне,
грозился
сердцем, душою, боем.
ты сразился,
теперь ты навеки спокоен.
сопричастные, верю,
все обескровлены
или же не было божьей воли
в этот час,
что темнее ночного покрова,
низвергнуть пожирателей горя,
ты скроня моя,
надбровье беспокойное,
зеницы прикрой
и выдохни грудью полною.