Країна поділилася на два всесвіти
Мій колишній доволі близький друг, працюючий в ІТ сфері та заробляючи приблизно 200 тис в місяць, на моє питання скільки ти донатиш на ЗСУ, відповів «не скільки».
Я, намагаючись скласти цю інформацію в голові, та піднімая подумки щелепу (бо дуже патріотичний хлопець) запитала: а чому?
– Ну я не дуже вірю в фонди, а в твоєму і так все ок. Ось скільки вам донатять!
В голові розірвалась криком: тобто ти сидиш тут, в «одеському котлі», ходиш до ресторанчиків, займаєшся спортом, їздиш на роботу та у відпустки – нічого не змінилося в твоєму житті тільки тому, що хтось за тебе зовсім недалеко саме в цій країні (а не десь там «на Сомалі») лишається рук, ніг та життя і рахуеш, що і платити грошима за все це також має хтось інший.
Яка чудова позиція. Питання знімається, – відповіла я та зрозуміла, що цієї людини в мить для мене не стало.
Колежанка мого друга, яка має такий самий фах і приблизно таку ж саму зарплатню на початку 22 року купувала собі картоплю мішком, чай та цукор. А на 80-90 відсотків зарплатні купувала автівки, дрони і таке інше. Вона досі робить це. Кожного місяця.
Один знайомий (такий собі 2 метри м’язів) викладає світлину біля басейну відомого одеського закладу. Нехай би з якогось змагання чи марафону – спорт це життя, яке має продовжуватися. Але ж ні. Саме біля басейну.
І ось сидиш така собі і думаєш: ти дибіл чи ти знущаєшся? Бо в нас є спільні знайомі, які в той же час лежать біля водички…в окопах затопленої Херсонщини та на донецкому напрямку марафонські забіги проводять. Від позиції до позиції.
Ну ок, припустимо ти вважаєш, що маєш право на відпочинок (бо я тут доволі часто чую: ми працюємо – ми маємо відпочивати). Працювальники мамкини… Ну звісно, в офісі сидіти, то ж таке саме, що і на фронті) Але ж то відпустка не відпустка, якщо це не викласти в мережу.
Навіщо ви це робите? Які ж ви огидні з цими фотками басейнів, нових автівок, відпусток і таке інше.
Кожного дня всі, хто живе чи працює з військовими, з космічною щвидкістю несуться у ємоційну прірву, бо немає сил витримувати ситуацію, коли захистники замість того, щоб займатися тільки своїми задачами, в прямому сенсі з протягнутою рукою кожного дня звертаються до всіх нас і благають допомогти. Не ми їм несемо все, як в ситуації з херсонщиною, наприклад. А вони кожного дня благають “дайте нам те, чим ми зможемо вас захистити, дайте нам все те, що допоможе встояти та не пустити цю чуму далі, допоможить…”.
Чому півкраїни вирішило, що все вже вирішено і перемога вже майже завтра? Що завтра все це не опиниться саме тут “біля вашого … бассейну”? Чи в іншому місці країни?
Чому півкраїни сидить біля ТБ чи в мережах та її участь в наступі складається з «коли вже наступ?» чи «ура, ми взяли чергове село».
Ви навіть не розумієте, яким чином і якою ціною той кожен клятий метр береться і що вони бачать та відчувають. Там. В цьому наступі.
Всі, з ким я познайомилась на початку 22 року і хто дожив до сьогодні всі змінилися так, що мені здається, то вже інші люди.
Потреба в допомозі не тільки не зменшується – вона стає такою, яка дійсно неосяжна. І розумієш, що це пекло, в якому варитися нам ще не один рік, а десь барабани купуються та деякі зами міністрів оборони сотнями мільйонів виводять гроші…
Допомога військовим це ж тільки перший етап «евакуювання», бо другий це шпиталя та поранені, а третій то реабілітація та повернення поранених в суспільство – вони втратили ноги, руки, розум, а ще багато з них втратили своє життя, яке вони будували десятиріччами. І їхні місця в цивільному житті за півтора року вже зайняли інші. І все це також потребує величезних коштів і на все це також збирають ті, в кого немає часу піти к басейну чи нове щось купити. А якщо і є, то немає жодного бажання, бо це з морального боку просто повний треш.
Кожного дня, коли я іду на роботу, я бачу лорогу в Аркадію. Це суцільний затор.
Кожного дня, коли я іду додому, я проїжджаю моє улюблене колись місце. Дорога на морський вокзал заросла травою …
Ми ще під загрозою, що вся країна стане як ця дорога. Коли всі вже прокинуться?
Країна поділилася на два всесвіти.