Я не могла обирати тоді, але можу зараз. А дехто — ні

Я народилась у сім’ї, яка переїхала в Одесу з Казахстану ще у радянські часи. На жаль, тоді було мало української, бо її дуже довго нищили. З малечку — російська, у школі — 50/50. То лише в моєму 9 класі станеться і Майдан у Києві, і анексія Криму, в якому я так і не побувала, і друге травня в Одесі, а ще Донецьк та Луганськ. Мені 15, я мало що розумію, але вже тоді в серці народжується те саме: «Я – українка».

Щоб підготуватись до ВНО, треба добре знати українську, тож я вчу її добре, наполегливо, і нема навіть думки, що мені вона не подобається. Але я звикла до своєї зони комфорту — і це російська. Як і у моїх друзів, батьків, оточення, вчителів. Це звичка, якої важко позбавитись, та й нащо?

Я вступаю після 11 класу до Львьвського національного університету імені Івана Франка у 2016 році. У Львові майже всі розмовляють українською, мене це не лякає. Це навіть виклик собі. Так виходить, що у групі є декілька російськомовних дівчат та хлопців. Нам жодного разу ніхто не дорікнув, коли у приватній бесіді ми розмовляли російською.

Ми подорожуємо з батьками та братом у Карпати, Мукачево, Київ. Ніхто не звертає уваги на те, якою мовою ми спілкуємось. Як і ми спокійно розуміємо, коли з нами розмовляють українською.

Моя мати не вчила українську, тому вона не хоче «псувати мову, розмовляючи суржиком». Вчити її в неї нема часу, потрібно багато працювати, щоб забезпечувати родину. А після роботи їй хочеться лише одного — затишку та відпочинку.

В Україні ніхто ніколи нікого не цькував за російську, може й були якісь окремі випадки на хвилі Майдану, але й потім вони зійшли нанівець.

Зараз в мою країну прийшли озброєні росіяни, вони скидають з літаків бомби, вбивають українців, дітей, вагітних. Особисто я не хочу мати з ними нічого спільного, тому поступово починаю розмовляти українською. Але це я, яка жила у Львові кілька років, вчила українську у школі та з репетиторкою, читала багато української літератури. Мені це легше, я можу мислити українською. А дехто — ні. І багато українців зараз мають це зрозуміти. Прийняти. Ось такі ми — не бездоганні, але справжні.

Чому це важливо? Бо ми живемо в Україні, це окрема країна, зі своєю державною мовою, зі своїми традиціями. Це наша культура, наш код, етнос. Це наш Шевченко, Коцюбинський, Леся Українка, Ліна Костенко, Жадан, Дзюба, Сєнцов, це Соломія Крушельницька, ДахаБраха, це Олександр Ройтбурд, Фріпулья (Федір Тетянич) та Іван Марчук, Олександра Екстер, Марія Примаченко. І можна продовжувати й продовжувати. Це вишиванки, це сучасні меми і тік-токи, це вибір.

Але до питання українізації ми можемо повернутися після перемоги. Коли відбудуємо країну. Коли будемо в безпеці. Ми зможемо допомагати один одному, коли знов опинимось у зоні комфорту. Ми зможемо запровадити безкоштовні курси. Будемо вчити нею своїх дітей.

Зараз не час. Тим паче не треба робити це силою, коли люди потерпають від війни — і не важливо чи то фізично, чи то морально. Ми всі зараз в одному човні — і це Україна. Навіть якщо хтось розмовляє російською, а хтось — ні. Бо ми маємо зараз об’єднатись, як ніколи, щоб перемогти. Разом. И вместе.