Історія одного кохання під час війни

Сьогодні я хочу поділитися з вами історією кохання, так, саме кохання, хоч прочитавши її, ви напевне запитаєтесь, чому ж я не попередила про що саме піде мова, але я вас запевняю, вона саме про кохання, тому що головне – це любов.

Почнемо з того, що Віктор та Анна були знайомі завжди. Ні, це не про ʼʼз підгузокʼʼ чи ʼʼшкільної скамʼїʼʼ, це щось, що ми відчуваємо за пʼятихвилинну розмову з абсолютно незнайомою людиною про, чомусь, найважливіше. Ось саме так можна було сказати про народження стосунків Анни та Віктора.

Віктор – художник, Анна – співачка, ця трохи божевільна, по-творчому, пара, почала називати один одного сімʼєю, навіть коли ще й не думали одружуватись. Він малював, малював так багато та завжди щось різне, але якщо придивитись, на кожній картині можна знайти дещо спільне. Цим спільним були очі, очі якими він дивився на неї, він хотів щоб можливості це робити було більше, ніж є, більше, ніж це можливо, тому він зображував їх майже на кожному полотні.

“Grain” Віктор Налапший\ Gibson

Їх ноги за три з половиною роки стосунків пройшли від Ботсаду у Києві до узбережжя Барселони, але це здавалося тільки початком. Завдяки цьому домівкою здавався увесь світ, де були вони та їх кіт Морісон.

Сакральність дому збільшилась після 24 лютого.
Перші два тижні війни Аня та Віктор провели у Київській області, що межувала з Чернігівською,
де вони знаходились під обстрілами.

“Communication with the creator”
Віктор Налапший\ Gibson

Трохи згодом вони змогли вибратися й переїхали до Львова. Наприкінці місяця перебування у Львові, Віктор вирішив піти добровольцем, не обговоривши це з Аньою, але не сумніваючись. На що Аня відповіла:
ʼʼЯ повноцінно прийму твоє рішення, тільки тоді, коли ти повернешся живимʼʼ. Але вона все одно прийняла.
Анна, розповідаючи про Віктора сказала мені: ʼʼВін був не солдатом, він був воїном, він хотів захищати нашу землю, свій рід, мій рід, рід кожної людиниʼʼ.

Ці слова Ані підтверджуються публікацією Віктора, що датована 29 квітня 2022 року: ʼʼМоя Кохана Україно, я дякую тобі за кожен подих, за кожен шепіт твоїх трав, за музику пташок, за могутні гори, за джерела, що наповнюють мене, за кожну мить прожиту на нашій святій землі, я захищатиму тебе, мама, до останнього подиху!
Моя Україно, моя Ненько, я дякую тобі за людей! Я дякую тобі за все! Та пишаюсь, що я Українець! За дух предків могутніх, що супроводжує мене!ʼʼ

За час перебування у казармі у Львівській області, вони бачились лише декілька разів. Приголомшливим є те, що перша їх зустріч сталася з причини одруження.
У травні Аня та Віктор розписалися у рагсі міста Самбір, що у Львівській області. Та за декілька днів Віктор повернувся до служби. Наступні зустрічі давалися дедалі важче, вони стали рідшими та коротшими через жорсткий порядок казарми та тих солдатів, які його не дотримувались, через що порядки ставали тільки складнішими. Остання зустріч молодят відбулася, коли Віктора відпустили до стоматолога у місто на дві години, це звісно було недозволене побачення, але Аня навіть й не замислювалась над цим.

Пʼятого серпня Віктора відправили на Південь, спершу в Миколаїв, а потім і в Херсон. Спочатку служба відбувалась на другій лінії, потім Віктора передислокували на нуль. Аню, як його жінку та просто людину, це налякало та вразило, бо до війни йому не доводилося служити в армії, та з бойового досвіду, на той момент, в нього було тільки два тижня навчань. Він пробув на нулі декілька днів, після чого більше не виходив на звʼязок.

Датується 05.09.22 (день загибелі)

Пʼятого вересня Ані подзвонили, зі слухавки пролунало: ʼʼАнна Сергіївна, ваш чоловік загинувʼʼ.
Десять днів після цієї новини Аня не могла забрати тіло чоловіка з Миколаївського моргу. Їй довелося зіткнутися з складною реальністю війни, в якій тіло її Віктора лежало поміж інших, в контейнері у чорному мішку. Приїхавши до моргу, на запит Ані показати їй чоловіка, було відмовлено, що здається нелюдським та жорстоким, але реалії, на жаль, саме такі, як є.

13 вересня відбувся похорон. Аня, у свої 24 роки, одягнувши біле кімоно та намалювавшись саме так, як на їх весіллі, відправилась прощатись з чоловіком, якому було всього 29 років.

Священик греко-католицької церкви відспівував Віктора, але у якийсь момент Анна зрозуміла – потрібно сказати щось вичерпне, але нервування та відсутність сну усі минулі дні взяли своє. Та на думку прийшла мантра ʼʼКаліʼʼ – мантра богині війни та справедливості. Співаючи її біля труни, Аня ніби випромінювала світло, те світло яким наділяв її Віктор, а він, Аня була впевнена, спостерігав за нею в образі голуба, сидячи біля крематорію.

ʼʼНаші душі зустрілись раніше ніж наші тіла, ми були знайомі у минулому житті та зустрінемось у майбутньому.ʼʼ – ця думка тепер назавжди з Аньою, бо втративши не просто кохану людину, а людину, що була цілим її Всесвітом, вона відтепер не боїться ані смерті, ані війни. Тепер нема місця страху, є місце тільки для боротьби та любові.

«Я сподіваюсь, що ця історія розплющить очі людям на цю війну, та вони зрозуміють, що таке глибоке кохання буває, яким би воно не було тяжким, та потребуючим праці» – Анна Прядка.

І хоч герої не вмирають – Віктор Налапший загинув героєм. Але він ніколи насправді не помре, якщо люди будуть носити памʼять про нього у своїх серцях, люди, які його знали, люди яким він був другом чи родичем, та навіть люди, які познайомились з ним тільки завдяки цій статті.
Так – це була історія кохання, саме про нього весь цей текст. Кохання було та буде завжди, тільки воно і може перемогти. Тримайте у голові розуміння, якою саме ціною ми виборюємо свою свободу та несіть у серці любов.

Слава Героям!

Вірш, що написаний подругою Анни, присвячений події, що назавжди її змінила:

Не зазнавши горя, не відчуєш сили,
Що бере початок від древньої душі.
Як закрили очі – відімкнули двері,
Голі таємниці. Не свої – чужі.

Матері не плачуть, жони не волають, діти не скиглять.
Мертві – не вмирають, вони через очі живих говорЯть.

Вам не заховатись, прощення не буде
Знайде кожного вона
Смерті наречена, мстива і скажена –
Молода вдова.

Більше робіт Віктора можна побачити за посиланням.
Його дружина Анна Прядка у своєму блозі активно розповідає історію загибелі та те, як це стати вдовою у 24 роки, ознайомитись тут.