Історія нетерпимості

Вчора летіла в Мілан, і хочу розповісти вам історію нетерпимості, свідком якої я стала.

Рейс ясна річ не з України, а з Молдови, наші аеропорти всі постраждали від ракет і закриті (це для моїх іноземних друзів).

Літак сповнений. Чути багато мови молдавської, італійської та російської.
Під час посадки мене запитала парочка у віці, чи можуть вони пройти попереду мене, тому що вже пройшли їхні діти. Немає проблем сказала я, звісно. Прийшовши на своє місце в літаку, я бачу, що сидить на ньому дівчина, а поряд її мати. Я мала сидіти між ними, розділивши. Можна ми поряд сидітимемо, запитала мене мама. Звісно, ​​взагалі не турбуйтеся, відповіла я.

Літак плавно набрав висоту. Ззаду мене сиділи діти, дві дитини, хлопчики років 10-ти з мамою, і говорили російською. Їх спитала сусідка, а ви звідси? На що діти сказали – ми бездомні, ми півроку з мамою їздимо різними країнами, ми з України. Стало ніяково, повисла тиша і пауза, якось дико це звучить із вуст дітей. Праворуч від мене сиділа мама з маленькою дівчинкою, яка сказала, так, я розумію, ми також зараз бездомні, ми теж з України.

Годину ми летіли в тиші, більшість пасажирів почала засинати, і тут раптом на повній гучності почався скандал!
Літня жінка кричала на молоду, що сиділа перед нею та її чоловіком італійцем (сама вона була з Молдови), щоб та не сміла опускати спинку крісла! Тому, що чоловікові незручно, тому що нічого так нахабно поводитися, якщо хочеш комфорту, йди в бізнес клас (хоча його немає в wiz air).
Молода відповідала – що крісло для того так і опускається, що це норма, і нічиї межі комфорту вона не порушує.

Вони кричали одна на одну, потім почав кричати дідусь італієць, ще й намагаючись своєю рукою зачепити голову молодої, яка дуже бісить! Літак розділився на два табори – хто кричав піднімати спинку, а друга частина – це нормально її опустити!

Жінка у віці почала ображати, і в нападі сказу ще голосніше кричала: «Що ви всі претеся в цю Європу! Сидіть у своїй Росії та не заважайте нормальним людям жити!». Молода прокричала у відповідь: “Я не з Росії жінка, я з України!”.
Відповідь була приголомшлива, для мене так точно: «Один х…, сказала вона, з… своєю навалою!».

Пасажири так само кричали один на одного після цієї фрази, хтось був за парочку у віці, обзиваючи молоду жінку нахабною хабалкою, хтось був за те, що все ж таки опустити сидіння можна.
Прийшли стюардеси, допомогти, заспокоїти.
Але кожна кричить, що вона має рацію, інша повторює те саме.
Стюардеси запропонували пересадити.
Обидві кричали, що не зрушать з місця!
Вони так і лишилися сидіти.
Це було питання максимум 15 см, на які опускається сидіння літака.
Пасажири кричали один на одного ще півгодини. Стюардеси заспокоїти не змогли.
Торкнулися всіх політичних тем. Усі один одного послали н@хуй.
Летіли далі в тиші та ненавистю в очах.
І біженці з України, які більше півроку не мають будинку, яким Європа радить якнайшвидше помиритися з Росією, а можливо й віддати «спірні території», і європейці, які тебе ненавидять, якщо ти забрав 15 см, як їм здається особистого простору.

Чи можна знайти компроміс?
Не думаю. Своя шкірка завжди ближча, як кажуть.
А бути справжньою людиною завжди складніше, адже вона не має визначень національності, віку, мови, статі.
Завдання практично непосильне для сьогоднішнього укладу світу.
Але я особисто вірю, що одного разу, таки так!