Декілька днів тому я остаточно перейшла на українську мову
Я поставила галочку навпроти «українська» у своєму айфоні та в житті. Тепер українська — основна. Думала, від мене відпишеться більше людей, але вийшло так, що мене сильно підтримали: в інстаграмі, на роботі, серед друзів і близьких.
Мені абсолютно не цікаво, хто НЕ підтримав, бо для мене більше не стоїть такого питання.
Розмовляти легше, ніж я думала. Але все одно складно. Я говорю повільно, довго думаю, майже перед кожним словом. Гуглю переклад під час розмови, «екаю». Мозок постійно працює.
Але хіба не зараз той самий момент, коли мозок має запрацювати у кожного громадянина і громадянки України.
Хіба не зараз той час, коли ми повинні захищати те, що любимо, цінуємо, те, що маємо. захищати і підтримувати один одного. Заявляти свої позиції голосно і чітко.
Мені пів життя було соромно розмовляти українською, а зараз я пишаюся нами. У ці дні бачу стільки людей, котрі також здійснили цей перехід, бачу стільки підтримки навколо.
Так, це час, коли вибір мови може бути зумовлений патріотичними відчуттями, політичними факторами. але я чітко пам’ятаю, навіть не з уроків історії, а за 25 років свого життя у Незалежній — що кожного, КОЖНОГО разу, коли страшні речі знову стукають нам у двері, ми єднаємося зі страшенною силою. Ця сила в мені з дитинства, бо я росла на революціях. Єдність і гордість за те, що я українка — це частина моєї самосвідомості.
Тож зараз — найкращий час для взаємопідтримки і визначення власної позиції.
І ставлячи геомітку на цьому пості, я хочу підкреслити, що Одеса — це Україна. В Одесі живуть українці і українки, в Одесі звучить українська мова, діють українські закони. На вулицях Одеси висять синьо-жовті прапори.