Чи навчилися ми жити з війною?

Спілкуюсь постійно з іноземними ЗМІ. Намагаюсь робити це так, аби вони не втомились від постійного жаху. Уявіть собі, шукаю історії, які можуть показати легкість темпераменту, дати можливість посміхнутися, показати, що ми звичайні доволі непогані люди, які хочуть жити своє єдине життя. При цьому доношу світу інформацію про війну. Як можу.

Більшість кореспондентів-ведучих питають «Ну як? Ви звикли до війни? Навчилися з нею жити?»
Я розумію, що люди, які бажають нам кращого, хочуть почути відповідь «Так, звісно, ракети то вже, як блискавки. Ооо, тааак, друже, війна п’ять місяців зробила мене міцнішою».

Питання «Чи навчилися ми жити з війною», викликає в мене паузу у спілкуванні. Бо наче і хочеться відповісти хорошим людям щось типу «Усе добре, не хвилюйся», та це неправда.

Світанок. Одеса. О п’ятій ранку вибух. Прокинулась, як і більшість містян. Повідомлення про пожежу, думки про те, аби всі були живі. І питання «Ну як? Навчилася жити з цим?»

Ніколи здорова жива істота не звикне до вбивства, чим ця різня і є.
На світанку, коли всі сплять, якийсь «офіцер» (коняка скажена) натискає на ті кляті кнопки. Ракети летять по Вінниці, вночі повбивали людей у Дніпрі, на ранок ось ми не спимо та боїмося знайти інфу про жертви в Одесі.

Ми не звикаємо. Та не звикнемо. Виходячи навіть з віку (сподіваюсь, мене не йобне клята російська ракета), я та більшість моїх знайомих дочекаємось смерті людини, яка оголосила війну та стала уособленням геноциду в Україні. Ніякої ненависті, ніяких інших емоцій до російських фашистів. Ми дочекаємось.

Сподіваюсь, друзі, всі в безпеці. Люблю тебе, життя.