Одеський історик Олександр Бабіч про волонтерство, пам’ять і наслідки окупації «фото»

Одеський історик Олександр Бабіч про волонтерство, пам’ять і наслідки окупації

Одеський історик та громадський діяч Олександр Бабіч допомагав українським захисникам ще за часів Майдану. З початком півномасштабного вторгнення він взагалі перетворив офіс своєї туристичної агенції «Тудой-сюдой» у волонтерський склад, а одна з кімнат взагалі стала схожою на військовий музей. Окрім допомоги українським захисникам, Олександр знаходить час і на наукову роботу.

Завітали до Олександра Бабіча кореспонденти Української Служби Інформації.

Коли Ви почали займатися волонтерством?

Я розпочав волонтерську діяльність в 2014 році за часів Майдану. У мене була власна колекція касок та шлемів. І я всю колекцію, а це 25-30 головних уборів, відправив хлопцям туди, коли розпочалися сутички. Бо людям просто не було чим прикрити голову. А потім, коли почалися вже військові дії на сході країни, я почав допомагати й хлопцям на передовій. Так я й допомагав їм десь 2,5 роки. Потім армія стала вже більш-менш стабільною та забезпеченою. І вже відновилося волонтерство у лютому 22-го, коли розпочалося велике вторгнення.

Як змінювалися потреби військових за час півномасштабного вторгнення?

Майже нічого не змінилося. Смаколики не просять – вистачає. По продуктах харчування – також давно не чули запитів. А от формений одяг – дайте. Особливо коли хтось отримав поранення та потрапив у госпіталь – на ньому весь одяг порізали, коли надавали першу допомогу, тож боєць залишився роздягненим. Така ж історія зі спорядженням, амуніцією, підсумками, РПСками, наплічниками, шоломами, розгрузками – це все залишається актуальним. Безумовно, актуальні автівки. Безкінечна кількість: як просили у березні минулого року, так і зараз просять допомогти придбати та пригнати.

Чи довго живе автівка на фронті?

Я пам’ятаю випадок, коли вона прожила менше години. Тобто хлопці тільки пригнали її, припаркували, вийшли з неї й туди був прильот. Також є автівки, які їздять вже рік. Це все залежить, на якій ділянці фронту працює транспорт, які функції виконує. Якої якості була автівка, коли її пригнали. Тому що бували випадки, коли приходив такий металобрухт, що він сам по собі загибається в тих умовах.

Чи спроможні люди ще допомагати чи вже виснажилися?

Виснаженість є у всіх. Є фінансова виснаженість, є звикання до війни. Нема вже тої гостроти та бажання допомагати. Є зміна логістики. Скажімо, все, що можна було здобути в Польщі, Болгарії чи Румунії, там вже закінчилося. Якщо повернутися до теми автівок, то з початку війни ми достатньо швидко щось знаходили у перекупів з цих країнах, а зараз ми шукаємо машини вже у Норвегії, в Португалії. А це – додатковий час, пальне та проблеми з логістикою, адже десь автівку потрібно переправляти поромом. Також багато часу йде на оформлення документів.

З яких країн надходить поміч? 

Та було безліч фондів. Всіх і не пригадаєш. Скажімо так, географія від Австралії до Аляски. Перші круті аптечки в березні минулого року мені передала саме Аляска. З Колумбії були комплектації до цих самих тактичних аптечок. Допомагають люди з Китаю. Допомагають з-за кордону як українці, так і мешканці інших країн. Пам’ятаю один наш «рейс» до Польщі за автівкою. У складі нашої групи була волонтерка з Британії. Вона росіянка, але з 2015 року не живе там. Коли ми вже придбали авто та поверталися додому, нам надійшов запит від військових, що їм терміново потрібні бензопили та генератори. На під’їзді до Любліну ми заїхали в будівельний гіпермаркет, там ця жінка купила необхідну техніку за власні кошти. Зазначу, що мова йде про велику суму грошей.

Що потрібно робити українцям, щоб й надалі отримувати допомогу з-за кордону?

Тут повинна бути дуже серйозна робота дипломатів. Хайпувати, нести якийсь контент мусять дуже професійні люди. Адже волонтери не можуть напевно знати, які думки та політичні уподобання у жителів, скажімо, Ісландії. Чи наприклад, як впливати на Угорщину, яка до речі дуже сильно нам допомагає. Тут треба грати на тонких струнах. В мене є близька подруга-волонтерка з США, вона журналістка та працювала з The New Yorker, Le Figaro, Le Monde та з іншими відомими виданнями. Так вона мені сказала: «Олександре, не пиши мені зараз нічого про Бахмут». Вона зібрала гроші та закупила нам декілька тисяч турнікетів. Для розуміння: один такий джгут у Штатах коштує 25 доларів. Тобто вона надала допомоги більш ніж на 50 тис. доларів. І це все – донати, тож їй потрібно надати донорам звіт, на що витрачені їх кошти. А в моєму звіті фігурує одне слово – Бахмут. Турнікет видано на Бахмут. Але це місто так багато разів потрапляло до інформаційного простору західних країн, що донори вважають, що Бахмут – це якась клоака, в якій переварюються їх власні кошти.

Такі речі ми маємо знати, нам їх має підказувати міністр закордонних справ або Міністерство інформаційної політики, тому що без володіння потрібною інформацією, ми можемо робити великі помилки та відштовхувати людей необережними фразами та запитами.

Ви багато працювали на деокупованих територіях. Які були найстрашніші знахідки?

На сьогодні найстрашнішим на деокупованих територіях є незлічена кількість мін та вибухонебезпечних предметів, які можуть принести нові смерті. Щодо знахідок… Там крізь панує вандалізм. Вибачте, коли заходиш до приміщення повністю розграбованої та знищеної школи, де базувалися орки, а в туалеті біля унітазу стоїть вишитий нитками портрет Тараса Шевченка, на який ці нелюди приліплювали використований туалетний папір – тут нічого додати. Хіба вони люди і чи здорові вони психічно?

Зараз Ви перетворили офіс своєї агенції на волонтерський склад. Чи поновить роботу «Тудой-Сюдой» після нашої перемоги?

«Тудой-Сюдой» працює й зараз. Зараз ми створюємо велику програму для переселенців. Це не будуть лише екскурсії, це буде ще й курс лекцій для того, щоб вони краще інтегрувалися в Одесі. Комерційних екскурсій зараз майже не проводимо.

Крім того, це й офіс нашої громадської організації «Суспільство та історична спадщина», і ми виконуємо 2 грантівських проєкти. Один – це створення контенту в YouTube про історичні конфлікти України з росією. Другий – це методичка волонтера. Це буде великий сайт приблизно на 150 статей по всіх напрямках волонтерської діяльності (що купляти, де купляти, як зекономити кошти, як не купляти неякісний товар).

Окрім пакунків для військових бачу у вас різні «експонати». Для чого збираєте все це?

Це міні-музей. Наприклад цей знак (він є на фото) з селища Посад-Покровського, що на Херсонщині. Там була українська позиція, і коли я привозив допомогу хлопцям в черговий раз, я зрозумів, що цей дорожній знак мені потрібно зняти. Він вразив мене. Всі «експонати» у більшості – подарунки, які нам дарують військові в знак подяки (бачите, скільки підписів на прапорах!). Є й речі, які я підбирав на орківських позиціях. Все це пішло б на металобрухт, а так я передам ці речі до наших музеїв. До речі, до нас звернувся наш обласний архів та попросив, щоб ми складали їм усі знайдені документи війни. І ми почали збирати окупаційну пресу, листівки, тощо. Для розуміння історії нам будуть цікаві навіть квитанції на оплату комунальних послуг на окупованих територіях.

Чи допомагаєте ще комусь крім військових?

Нормально – коли волонтери сегментуються. Тобто у волонтера є якась вузька профільна діяльність на якій він сконцентрований. Така праця корисна для всіх сторін.

Але були в нас й випадки, коли допомагали не лише військовим. Волонтери з Херсону звернулися до нас з проханням надати їм засоби гігієни для літніх людей, якими вони опікуються. Також ми отримали запит про корм від миколаївського притулку для тварин. Тож разом із польськими партнерами ми рушили в дорогу. В Миколаєві виявилося, що притулок потребував лише корм для кішок, а ми привезли й смаколики для собак. Довелося їжу для собак везти назад в Одесу. В цьому офісі була ціла гора того корму, нам довелося шукати саме ті волонтерські організації та притулки, які займаються собаками. Не хотів би знов таке повторити.

Розкажіть, будь ласка, про Ваш проєкт «Місця скорботи. Одеса»

Це дуже цікавий проєкт. Дякую Михайлу Шмушковичу, який взявся нам допомагати та дав гроші на роботу експертів. Ми створили сайт з мапою та почали накопичувати на ній реєстри одеських поховань. Це й кладовища, й братські могили, й окремі поховання. На сайті є фотографії, схеми з чіткими кордонами поховань, їх опис, час, коли з’явилося поховання, інформація про того, хто там лежить. Проєкт виконаний десь наполовину. Зараз на мапі нанесено біля 30 об’єктів. Роботу треба продовжувати, але, нажаль, зараз на це немає фінансування. Сподіваюся, згодом ми продовжимо роботу над цим проєктом та розширимо його географію за межі Одеси на всю Одеську область.

До війни Ви розпочали в Одесі операцію з пошуку решток жертв політичних репресій. Які результати пошуків?

На момент 2021 року була проведена археологічна розвідка на обраній території, де були розстрільні ями. Ми говоримо про те, що на шостому кілометрі Овідіопольскої дороги (місце розкопок) знаходяться рештки 5.5 тисяч людей. Але ті ями, які ми локалізували та вскрили, не дали такої цифри. Це означає, що місця поховання продовжуються далі по ділянці, але де саме- ми ще не встановили. План робіт на 2022 рік залишився нереалізованим через війну. Зараз ми контролюємо, що там відбувається, розкопки законсервовані. Безумовно, ми повернемося до робіт з ексгумації. Ми розуміємо, що буде багато роботи з жертвами цієї війни, але це не знімає з нас громадянської відповідальності цивілізовано перепоховати тих, хто був розстріляний тоді, в 1937-1939 роках.

Також Ви займалися розробкою курсу про «дарк-туризм». Про що він та для кого?

Можливо, ви чули, коли в травні минулого року був скандал, коли Державна агенція розвитку туризму й компанія Антона Тараненка Visit Ukraine почали анонсувати екскурсії в Бучу та Гостомель. Також в майбутньому планували проводити екскурсії в Маріуполь. Це викликало обурення туристичної спільноти та просто українців. Тоді я висловився, що ми повинні бути дуже обережними навіть з намаганнями говорити про такий туризм. Тоді до мене звернулися з Держагенції розвитку туризму, а потім й кураторка проєкту «Минуле. Майбутнє. Мистецтво» Оксана Довгополова, та попросили мене як людину, яка працювала не деокупованих територіях, людину, яка працювала з травматичною пам’яттю, розробити курс лекцій та пояснити, як працювати з таким матеріалом. Я узагальнив наявний міжнародний досвід й створив лекції.

Люди зі всього світу будуть хотіти їхати в Україну, щоб подивитися, як виглядає та країна, яка знищила російську імперію. Тож вони будуть хотіти бачити не лише місця перемог, а й місця трагедій. Вже зараз є люди, які хочуть їхати в такі місця. Зокрема це журналісти, люди, які займаються історією цієї війни, спеціалісти з різноманітних організацій, які нам допомагають, тощо. Тож цим людям треба щось там розказувати. Їх також можна назвати туристами, але ще вони виконують певні професійні дії. Ми будемо з цим працювати.

Раніше на  USIonline.com

Одеські історики збирають документи війни: прохання нічого не викидати

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.