Новий рік до і після: історії жінок з Маріуполя, Харкова і Херсонщини (фото)

Історії трьох різних жінок з гарячих точок вислухала кореспондентка Української Служби Інформації Анна Городенцева.

Маріуполь: коли знесуть залишки мого будинка, я вмру

Наталія Шульга з сином

Зараз у мережі можна побачити сотні фото Маріуполя у новорічних вогниках. Це жителі міста, які змогли дивом вижити в блокаді, згадують яким був їх Марік тоді – в свій останній Новий 2022-й.  Дивлячись на ці щасливі фото посмішок, ялинок, подарунків, ілюмінації, з жахом розумієш, що тепер це тільки спогади. Адже немає більше Драмтеатру, який через напад росії став братською могилою для багатьох, а зараз залишки цього колись мирного символу міста рашисти просто зносять.

Ялинка у Маріуполі, 2021 рік

Немає тисячі будинків, які були домом, а найстрашніше, що більше немає кількох тисяч людей, багато з яких всміхаються на цих світлинах і загадують бажання. А ті, хто вижив, зізнаються – щось в них все ж таки померло, і ніби й не пройшов рік. Адже це раніше 1 січня було святом, а тепер це просто спогади на фото в соцмережах.

Маріуполь – рідне місто Наталії Шульги. До 24 лютого ії родина жила щасливим життям. Наталія працювала вихователькою у дитячому садочку, в неї двоє синів та чоловік. І, звичайно, вони завжди святкували Новий рік. Ось і 2022 зустрічали, як треба – зі святковим столом, ялинкою та сімейним променадом по центру рідного міста, який був таким по-новорічному красивим.

Це було найкрасивіше місто у світі – таким я його запам’ятала в останній Новий рік. Маріуполь був тоді таким європейським, сучасним. Згадую прикрашений парк «Веселка». Коли я була в депортації на росії, вони мене запитали : «а что такое Вєсєлка»? Я говорю: Веселка – це радуга. А зараз вони перекрасили нашу Веселку в свій триколор, і мені це, звісно, огидно бачити на фото. А Новий рік ми завжди святкували. Я купляла дітям подарунки. Ми завжди ходили усією родиною гуляти  до Драмтеатру 1 січня. Моя сусідка там була під час бомбардувань в укритті, вона вижила, але розповіла, що там загинули десь тисяча людей. Але тоді ми ще, звісно, не уявляли, що таке взагалі можливо, і 1 січня святкували Новий рік. Вдома теж була ялинка і все було дуже красиво. Це було моє сімейне свято, розумієте? Я завжди готувала качку по-пекинські, олів’є та інші смаколики. А зараз для нас більше немає свята. Зараз ми знаходимося у Шотландії, і ніби все горазд, але я навіть не хочу купувати гірлянд, в мене взагалі немає на це настрою. Зараз мій будинок в Маріуполі спалений після прильоту і скоро його знесуть. Я мабуть вмру коли побачу фото що його знесли, – розповіла Наталія.

Дім Наталії у Маріуполі

Родина Наталії пережила увесь жах блокади. Її будинок знаходився зовсім поруч з легендарною «Азовсталью».

Вікна моєї квартири виходили на море, і я бачила російські кораблі. Я в бінокль на них дивилась. А потім ці кораблі стріляли у наш будинок. Світла не було, усе місто було темним, без газа, без опалення, у нас було -15 у квартирі. Коли влучило поруч – у нас повилітали вікна. Я забрала синів і у підвал. Ми збирали сніг, топили його і готували усім будинком у кого що було на кострі. Годували в першу чергу дітей та пенсіонерів, – розповіла Наталія.

Так вони прожили майже місяць.

18 березня к нам почали стукати ДНРівці. Вони розстріляли нашого сусіда, вони стріляли із гронатомету та автоматів, хотіли зайти до нас. В нас був напис – Діти. Їх це не зупинило. Вранці ці тварюки вже стояли біля кожного під’їзду. І один із наших сусідів спитав їх, куди нам йти. Я не буду повторювати їх мат: нацики, йдіть куди хочете – це те, що вони нам сказали. Ми йшли 7 кілометрів, а в мене чоловік з паличкою. Так ми дійшли до блокпосту. Тоді я навіть не знала, чи живий мій старший син. Тільки зараз ми вже нарешті разом за кордоном. Він вже дорослий і тоді волонтерив, допомогав мирним і військовим, – розповіла Наталія.

З чоловіком і 12-річним сином жінка потрапила до фільтраційного табору, а після черги допросів їх примусово вивезли до країни-агресора.

У фільтраційному лагері вони питали: де знаходяться військові об’єкти, як вам зараз живеться в Маріуполі? А хто стріляв? А що ви бачили? Я кажу: вам як сказати, як було, чи як вам треба? Мій будинок – це теж військовий об’єкт? Нас затримали на росії на місяць. А коли ми проходили кордон з Грузією, ледь пропустили – допит тривав кілька годин. Навіть питали, чи були у дитячому садочку, де я працювала, діти військових ЗСУ або СБУ. Я кажу – ми таке у батьків не питаємо. Потім вимагали, щоб я зняла обкладинку з паспорта. А мій загран згорів, був тільки український паспорт, і на ньому була обкладинка – карта України, звісно, з Кримом. Знаєте як було принизливо, коли російський пограничних питає, де знаходиться вулиця Комсомольська (насправді Морська), я кажу – місто Маріуполь, Донецька область, Україна. А він каже: «не правильный ответ. Мариуполь – это днр», а у нього при цьому автомат. І мені довелось сказати: зрозуміло. І він каже – зніміть обложку. Я кажу: я зниму, але Крим – це Україна, і він говорить: «ещё одно слово и вы отсюда не выйдите», – згадує Наталія.

До війни молодший син жінки захоплювався моделюванням, а зараз Артур цікавиться тільки ситуацією в рідній країні.

Я його спитала, що тобі подарувати на Новий рік? А він мені сказав, що нічого не треба: мам, а давай переведемо ці гроші ЗСУ. Я кажу: звісно переведемо.  Я так пишаюсь своїми синами. (На цих словах жінка заплакала) Але все одно купила молодшому подарунок –  кулон-тризуб. Я завжди йому робила дорогі подарунки – горний велосипед, телефон і таке інше, я не звикла не робити подарунки своїм дітям. На день народження я подарувала Артуру футболку з написом «Маріуполь», поки ми були у Грузії. І він так пишався цим. Мої діти – справжні патріоти України, – говорить Наталія.

Наталія впевнена, що українські військові повернуть Маріуполь і піднімуть національний прапор над українським містом. Але вона говорить, що не знає, чи зможе повернутися до рідного Маріка після того, що там пережила – хоч цього і дуже хоче ії родина.

Росіяни зараз зносять наші будинки та, мабуть, встигнуть побудувати щось своє.  В мене є сестра, яка живе на раші – у російському Білгороді і підтримує свого президента. Я навіть не знаю, як висловити свої почуття. Коли у мого старшого сина позавчора був день народження, і вона написала нам і побажала мирного неба – це було таке блюзнірство. Так, зараз я у мирному Единбурзі, к нам дуже добре ставляться. До цього ми були у Грузії – там взагалі люди нас дуже тепло підтримували, потім трохи побули у Німмечені. Усюди допомагають, але ми через росіян на чужині, і в нас більше немає нічого свого.  Мій старший син сказав – в мене більше немає родичів на раші.

Харків: я зустрічаю Новий рік вдома, хоч там і небезпечно

Олена Кацюба

Цього року ялинка в Харківському метро стала справжнім символом незламності українців. Адже Харків завжди дуже серйозно ставився до новорічних свят та вуличного оздоблення. У минулих роках це була ілюмінація, скульптури святкових героїв і ялинки, які вражали своїми прикрасами.

Олена Кацюба – вчителька із Харкова. Вона справжня мандрівниця, усі відпустки до війни проводила у мандрах за кордоном. Ось і 2022 зустрічала у гарячих Арабських Еміратах.

ОАЕ

Звісно, якщо б ми знали, що буде повномасштабна війна, до ОАЕ не поїхали би. Але тоді в прогнози, які ми чули, не хотілося вірити. А Харків завжди був дуже красивим у новорічні свята. 2021 рік я зустрічала вдома, і тоді до мене приїжджали друзі з-за кордону. Вони були у захваті, наскільки Харків – сучасне місто. Це було одне із найкрутіших європейських міст. А якщо казати про новорічне оформлення – то можна було годинами роздивлятися. І так було щроку – і минулого, звісно, теж. Було багато і новорічних і різдвяних прикрас, гарний ярмарок на центральній площі. Там можна було покататися на ковзанках, було багато локацій для дітей. Усі гуляли, пили глінтвейн, їли щось смачне. Усе це було до 19 січня.  Минулого року все було як зазвичай радісно, і ніхто до останнього не знав, що так буде, – розповіла Олена.

Олена згадує, що у минулому році вона загадала бажання, щоб припинилася пандемія ковіду. Тоді це здавалося найбільшою проблемою через тести і обмеження, особливо для мандрівників. Але 24 лютого все змінило.

Я прокинулася за 5 хвилин до вибухів. Лише десь за 30 кілометрів від мого будинку Чугуїв, тобто аеродром. В нас тремтіли вікна. Пішли сильні звуки, і стало зрозуміло, що це бойова зброя, а не технічний вибух. В мене був шок, і через 10 хвилин прокинулася моя мама і говорить: це так схоже на бомбардування. Я навіть ще не читала новини, просто побачила заграву у боці Чугуєва, і мені усе стало зрозуміло, – згадує Олена.

Головна ялинка у Харкові, 2021 рік

Далі життя у рідному місті перетворилося на жах.

Спочатку усе було десь у стороні, а з другого дня почалося зовсім страшне. Ми тоді бігали за гуманітаркою, і це був жах. І над головою щось летіло, і кожного разу мене трусило, і було дуже страшно. Росіяни вже тоді підійшли зовсім близько – до Малої Рогані, і обстрілювали наші житлові райони, Північну Салтівку з боку Липців. Над будинком літали ворожі винищувачі. Коли я ховалося у тамбурі, вибухова хвиля винесла всі вікна в нашій багатоповерхівці, було враження, що від бомби. Будинок хитався в різні боки, було таке враження, що його тягне вакуумом у один бік, потім в другий. Здавалося що ще трохи, і він складеться. Було дуже страшно, я не могла їсти. А потім почалися такі сильні бомбардування, що одного разу я вийшла з дому, і просто пішла пішки на вокзал, але мені пощастило на попутку. На вокзалі було просто море людей, як на Майдані. Тому що Салтівку дуже сильно бомбили. Я простояла добу, щоб сісти на евакуаційний потяг. Вночі знову було бомбардування – прямо над вокзалом літав літак і скидував бомби. Усі люди бігли у метро, і коли ми вбігали у підземку, чули, що на голову аж сиплеться через ці снаряди. Тому ми сиділи прямо в тунелі, де потяги ходять. А вранці я змогла сісти на потяг. Думала перечекати на Західній Україні, але подруга сказала, що чекає мене у німецькому Нюрнберзі. Ось вже 10 місяців я у Німеччині, але на Новий рік їду у Харків. Цей Новий рік я зустріну у рідному Харкові, – розповіла Олена.

Тепер Олена, як і всі українці, мріє тільки про перемогу України.

Щоб якнайшвидше закінчилося війна, і щоб у цій війні як можна більше постраждала росія та ії мешканці, щоб вони заплатили за те, що вони роблять. Тому що я вважаю, що у всьому цьому винний не путін, він один не може вести війну і один ніколи не зміг би ії вести. Його оточення його підтримало, росіяни його підтримали. Не важливо, чи люди просто мовчать або відкрито підтримають. В них немає протестів. Я пам’ятаю як на початку, багато моїх сусідів ще вірили, що у росії будуть протести проти війни. А після того, як там оголосили мобілізацію, люди там прекрасно мобілізуються. Тому я мрію, щоб росія за все це заплатила – грошима, життями, жахом. Звісно, там такі зомбі, що, мабуть, вони і після цього нічого не зрозуміють. Але я мрію, щоб добро перемогло зло, – говорить Олена.

Олена говорить, що намагається не сумувати за минулим життям. Але вона сумує за відчуттям дома.

Я хочу, щоб Харків знову став мирним. Щоб можна було знову ходити харківськими вулицями і нічого не боятися. Як би не було добре за кордоном, але тут ти завжди гість, а вдома ти вдома. Але зараз вдома досі небезпечно, і досі ракета може прилетіти куди завгодно. Але, слава ЗСУ, що стало краще, якщо порівнювати з першими місяцями. А те, що я пережила в Харкові – я ніколи не зможу пробачити росіянам, – говорить жінка.

Головна ялинка у метро. Харків, 2022 рік

Херсонщина: святкувати будемо перемогу України, а не Новий рік

Юлія Мельникова

У березні Юлія Мельникова втекла з окупації на човні. Їх було троє жінок та два невеликі собаки. З перших днів війни вони чули страшні вибухи у Станіславі Херсонській області, а потім по автоматним чергам зрозуміли, що до їх села зайшли окупанти. Рашисти вчинили у населеному пункті справжню блокаду – людей не випускали, провізії не вистачало, а головне – було страшно залишатися віч-на-віч з ворогом. Під час важкого плавання жінки ледь вижили, але дісталися берега у Миколаївській області, де їх зустріли вже українські військові. Повну історію Юлі можна прочитати тут.

Рік тому Різдво та Новорічні свята я зустрічала в Станіславі. В своєму домі, котрий ми придбали за рік до того і тільки завершили ремонт в його старій частині. В самому селі була встановлена ялинка біля Будинку Культури, там проводили  різні цікавинки для дітей. Вдома у нас теж була велика ялинка і багато різноманітного новорічного декору. Мріяла цього літа закінчити ремонт, зайнятся оздобленням двору, хотіла зробити ставок та альтанку, мангал та піч, щоби збирати друзів. Цього року ми просто посидимо вдома. А мрія одна – наша Перемога, – розповіла Юля.

Зараз жінка та ії дві улюблені собаки вимушено знаходяться в Одесі. Тож мріють вже у наступному році повернутися додому та реалізувати свої мрії.

Раніше на  USIonline.com —

Щоб закінчилась війна: новорічні бажання дітей із Одеси (відео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.