Невидимі герої фронту: лікарі, які рятують не лише життя, а й повертають віру в себе (фото)

Про це та інше в інтерв’ю кореспондентці Української Служби Інформації Діані Георгієвій розкажуть щелепно-лицьовий хірург Іванчихін Дмитро Сергійович та стоматолог Шибеко Віталій Вікторович.

Іванчихін Дмитро Сергійович

Розкажіть, будь ласка, про себе?

На початку повномасштабного вторгнення я працював у державній лікарні. До цього був хірургом-стоматологом і саме розпочав спеціалізацію з щелепно-лицевої хірургії. Під час проходження цієї спеціалізації якраз усе й почалося. Ми провели 40 днів у лікарні без виходу, там ночували. Це була лікарня №1 на Червоному хуторі. Так, майже с першого дня до нас почали надходити поранені.

Ви проводили більше операцій, пов’язаних зі здоров’ям чи естетичних?

Це була щелепно-лицева хірургія та хірургічна стоматологія — усе, що стосується обличчя, від видалення зубів до реконструктивних операцій на щелепі.

Які травми обличчя та голови найчастіше трапляються у військовій практиці?

Переважно це вибухові поранення з переломами верхньої та нижньої щелепи, пошкодження орбіт, дефекти м’яких тканин – губ, носа, вух, щік. Але ми не розділяємо їх на окремі категорії, оскільки це все входить у сферу щелепно-лицевої хірургії.

Розкажіть про найскладніший випадок у вашій практиці.

Я не можу виділити якийсь один, бо всі випадки складні. До того ж кожне поранення унікальне, адже бойові травми відрізняються від цивільних. Усі вони супроводжуються дефектами кісткової та м’яких тканин, часто проводяться операції з первинної кісткової пластики, тобто пересадки кісткової тканини з різних частин тіла.

Це впливає не лише на зовнішній вигляд, а й на якість життя?

Так, звичайно. Рубцеві зміни, асиметрія обличчя при дефектах кісткової тканини – усе це потребує відновлення, чим ми й займаємося.

Наскільки успішними є такі операції в Україні?

У нас немає такого, що щось «не вдалося». Усі оперативні втручання проводяться за планом і складаються з кількох етапів. Наприклад, якщо у пацієнта зламана верхня або нижня щелепа, а є й такі, у кого пошкоджене все, ми діємо поступово. Спочатку один етап – фіксація кісток, далі відновлення нижньої щелепи, потім верхньої. Після цього – реабілітація.

При цьому наші пацієнти часто потребують допомоги не лише щелепно-лицевих хірургів. Вони також лікуються у неврологів, нейрохірургів, офтальмологів, ЛОР-спеціалістів. А оскільки багато хто має ще й поранення рук, ніг, живота, до лікування долучаються загальні хірурги. Тобто це комплексний, мультидисциплінарний підхід.

Ваша лікарня в Києві. Як до вас потрапляють пацієнти?

Через етапи евакуації. Спочатку поранених вивозять із лінії фронту до стабілізаційного пункту, далі – до найближчих лікарень, наприклад у Дніпро, Харків чи Запоріжжя, де проводяться перші стабілізаційні заходи. Після цього пацієнтів направляють до нас.

Чи можете приблизно сказати, скільком пацієнтам ви надали допомогу?

Навіть не знаю. Але це сотні, можливо, тисяча. Я не рахував. Проте нещодавно читав лекцію про щелепно-лицеві травми та дивився статистику: у 2023 році близько 32% усіх поранень – це травми щелепно-лицевої ділянки. І дуже рідко буває, що у пацієнта уражене лише обличчя – зазвичай є ще пошкодження вух, очей, черепа тощо.

Чи траплялися випадки, коли ви з кимось подружилися або якісь історії запам’яталися емоційно?

Усі військові, яких я оперую, мають мій номер телефону. Це потрібно, адже рідко обмежується однією операцією. Найчастіше перше втручання – це лише початок, потім потрібно чекати, щоб тканини загоїлися, і вже через місяць – нове обстеження, наступний етап лікування. Це процес, що триває не один день.

А чи є якась історія, що запам’яталася вам не як лікарю, а на особистому рівні?

Так, був один військовий, у якого дружина якраз чекала дитину. Ми домовилися, що в нашій лікарні їй зроблять УЗД, а лікар напише стать дитини на листочку. Потім ми влаштували йому «гендер-паті» прямо в палаті – з кульками, як годиться. Ми й досі спілкуємося, у нас є група, де всі питають, як дружина, як діти. Він повернувся до служби й воює донині.

Чи є віковий розподіл серед ваших пацієнтів?

Вік дуже різний – і 23 роки, і 30, і 40+, навіть 58-річний пацієнт був. Але, звичайно, більше молодих.

Після ваших операцій потрібна ще пластична хірургія?

Уся щелепно-лицьова хірургія виконується в умовах первинно-пластичної. Ми намагаємося одразу накладати шви з урахуванням естетики. Тобто це не грубі нитки – звісно, бувають випадки, коли потрібно щось стягнути, але, як правило, ми намагаємося одразу мінімізувати подальшу кількість оперативних втручань. Адже одне питання – це функціональність, але ми ніколи забуваємо і про естетику. Людині ж із цим жити.

Хто це фінансує?

Залежно від сфери. Якщо говорити про стоматологію, то ми з Віталіком у клініці, де він працює (див. інтерв’ю з Віталіком нижче), робимо це безкоштовно. Якщо потрібна імплантація, ми знаходимо компанії, які нам допомагають. Якщо ж мова про щелепно-лицьову хірургію, то я працюю в госпіталі, і все це покривається державою.

Чи вистачає матеріалів та обладнання у госпіталі?

Так, звісно, у нас навіть є пластини для остеосинтезу.

Як ви вважаєте, що психологічно складніше: втрата кінцівки чи втрата зовнішності? Я розумію, що і те, і те жахливо, але якщо вже говорити про це…

Мені складно відповісти, я ніколи не ставив собі такого питання і, тим більше, цього не пережив. Але якщо подумати, то все ж таки обличчя більше на виду. Протез можна сховати під одягом, а обличчя не сховаєш.

Які нові технології ви використовуєте?

Є 3D-моделювання, і ми можемо деякі кісткові дефекти замінити титаном або біоінертним пластиком. Ці конструкції виготовляються індивідуально для пацієнта. Використовується 3D-принтер: спочатку модель проєктується, а потім друкується.

Чи є таке обладнання у вашій клініці?

Ні. Є компанія, яка нам допомагає – там працюють фахівці, які добре розбираються в цій техніці, і ми з ними співпрацюємо. Також є контракти з волонтерами-біоінженерами.

Наскільки доступні сучасна техніка та матеріали в умовах війни?

Зараз в Україні все є. Наші лікарі працюють на дуже високому рівні. І не лише оперують – реабілітаційні центри теж значно розвинулися за цей час. Психологи також. Тут немає питань – за час війни медицина зробила великий прорив. Навіть, коли приїжджають закордонні місії, вони бачать, що роблять наші лікарі, і залишаються під враженням.

Чи вважаєте ви, що, попри жахливі обставини, це все ж таки цінний досвід для вас та інших лікарів?

Є такий вислів: «Війна – це розвиток медицини». Це дуже погане й трагічне формулювання, але, на жаль, так і є. Якщо взяти ті поранення – військових чи цивільних – із якими зараз працюють наші лікарі, то навіть закордонні фахівці з такими випадками або не стикалися взагалі, або стикаються дуже рідко. І це стосується будь-якої галузі медицини.

Чи вплинула практика під час війни на ваш емоційний стан?

Ні. Я просто виконую свою роботу, і немає часу засмучуватися чи опускати руки. Це єдине, що я вмію, я люблю свою роботу й хочу допомогти кожному.

Розкажіть позитивну історію – можливо, вам робили сюрпризи військові після виписки?

Дарують шеврони – ми їх збираємо.

Яка ваша мрія після закінчення війни?

Хочу побачити море.

Чи є у вас кар’єрні плани? Наприклад, відкрити приватну практику?

Ні, не планую приватну практику, бо допомога військовим буде потрібна ще багато років після закінчення війни, і я потрібен тут.

Якщо хтось захоче до вас потрапити після цього інтерв’ю – це можливо?

Я працюю в госпіталі НСЗУ, але ми також лікуємо військових. Єдина відмінність у процедурі: профільні військові потрапляють без бюрократичних моментів, а в інших випадках потрібне погодження. Але процедура нескладна – потрібно звернутися до начмеда, він пояснить, як усе правильно оформити. Ми допомагаємо всім і робимо це безкоштовно.

****

Шибеко Виталий Викторович

Розкажіть, з чого почалася ваша волонтерська діяльність?

Із самого початку війни, щойно я дізнався, я хотів бути корисним. Я ще не знав, що саме робити. Я прийшов на роботу — зараз я працюю стоматологом, а до цього був зубним техніком. Був упевнений, що пацієнти не прийдуть, але всі прийшли за записом. Того дня я дізнався, що клініку закривають, і нам сказали: «Робіть, що хочете».

 І що ви зробили?

Почав шукати можливості в інтернеті: можливо, десь потрібні руки для шиття, допомога в операційних або ще щось. Але скрізь отримував відмови. Зрештою ми змогли організуватися з лікарем, із яким разом працювали, домовилися з керівництвом клініки, щоб мати можливість приймати військових. Так ми почали працювати щодня з 9:00 до 21:00.

Це було безкоштовно?

Так, це було волонтерство. Ніхто не брав грошей. Людей було настільки багато, що у нас не було навіть п’яти хвилин перерви. Так тривало з березня до середини травня. Потім військових почали переводити в інші місця, і їх стало значно менше.

Де ви брали ресурси?

Використовували свої матеріали, які вже були в наявності. Коли все закінчилося, була велика проблема щось дістати, тому що все було зачинено.

Матеріали були українського виробництва чи закордонного?

Будь-які, які тільки можна було знайти. Але знаходилися люди, які нам допомагали. Постачальники віддавали залишки зі складів.

Коли Київ почав відновлювати роботу, клініка теж повернулася до звичайного режиму, але ми продовжували приймати військових. Це були люди, яких ми вже лікували раніше. Вони приїжджали у відпустку на кілька днів, телефонували, розповідали про проблеми, і ми проводили лікування.

Який момент за цей період був для вас найзворушливішим?

Напевно, коли приходив військовий, який бачив страшні речі на війні. Ви ж розумієте, що там відбувається. Але я дивився йому в очі й розумів: війни він боїться менше, ніж стоматологічного крісла.

Є теорія, що чоловіки бояться стоматолога через те, що, лежачи на спині, відчувають себе вразливими, а лікар — фігура, яка домінує.

Можливо. Декого я навіть приймав у сидячому положенні, бо їм було страшно лягати.

Ви лікували звичайні стоматологічні проблеми чи проводили відновлювальні операції після поранень?

Ні, оскільки ми — приватна клініка, це не наш профіль.

Як керівництво поставилося до вашої ініціативи?

Позитивно. Дали дозвіл, не заважали, за що я дуже вдячний.

Які труднощі є в роботі волонтера? Це бюрократія, логістика?

Я не знаю про такі проблеми, але хотілося б, щоб ще більше людей допомагали. Хоча б щось, навіть маленьке. У нас все добре, але може бути ще краще.

Чи стикалися ви з нерозумінням з боку колег чи друзів?

Військові були тільки вдячні. Колеги теж намагалися допомагати. А ось друзі, буває, запитували: «Чому ти не береш за це гроші? Візьми хоча б щось».

Як ви оцінюєте роль волонтерства у війні?

На початку все на цьому й трималося. Я бачив це навіть по військових, які до мене приходили. Хтось був повністю екіпірований, а комусь видали одяг не за розміром. Дуже видно, кому допомагають, а кому — ні.

Що б ви сказали собі, якби могли зустріти себе до війни?

Не бійся, роби.

Ви досі приймаєте військових?

Так, звісно. Якщо подзвонять мої пацієнти або хтось порекомендує мене, я ніколи не відмовлю.

Раніше на  USIonline.com —

Бойові медики: незламні ангели війни — історія Костянтина з 55-ї артилерійської бригади (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.