«Наша сила – це свобода, це любов» – одеський фотограф Олександр Якимчук створює фотоальбом про Одесу під час війни (фото)

Про це фотограф Олександр Якимчук розповів кореспонденту Української Служби Інформації Сергію Маріну.

Олександр Якимчук та його творчість відомі поціновувачам фотографії не лише в Одесі, а й далеко за її межами. Для тих же, хто не знайомий з його творчістю, в цій невеликій передмові ми хочемо сказати, що майстер пройшов значний шлях від простого захоплення чарами фотографії до розуміння, як ця магія створюється, і оволодіння цією магією. А Одеса стала для нього тим особливим місцем, де сталося перетворення на майстра, а також усвідомлення себе у цій реальності. Це усвідомлення він висловлює у своїх роботах, – деякі з них можна побачити у цій публікації.

Також одесити бачили роботи видатного одеського фотографа Вікентія Кугеля, які Олександр разом з співавторкою фотоальбому Ганною Голубовською повернув глядачам. Крім того, багатьох вразила його виставка під назвою «Війна мине. І буде весна…», створена на основі однойменного проєкту. А ще Олександр відкрив у собі талант викладача – він навчає людей бачити та фотографувати, – виставки його учнів вже також викликають неабияку цікавість глядачів.

Додамо тільки, що створюючи свою книгу-фотоальбом, автор, який бореться із серйозним захворюванням, намагається показати нам красу та важливість світу, в якому ми живемо. А ще це меседж, надісланий людям, які живуть за межами Одеси та України. Втім, про це Олександр говорить у цьому інтерв’ю.

Олександре, ти вирішив створити книгу-альбом, в якому будуть зібрані найкращі, знакові твої роботи. Як я розумію, це пов’язано не так з твоїм ювілеєм – тобі цього року виповнилося 50 – скільки з бажанням висловитись?

Цим альбомом, який є моєю мрією, я хочу показати, що не можна стріляти по красі. Це потрібно лише зберігати та берегти. Я досі ось здивований – як чиїсь ідеї поламали людей, і люди прийшли нас вбивати, руйнують цілі міста.

Я вважаю, що створити цей альбом потрібно саме зараз. Я як автор вважаю за потрібне сказати своє слово різними мовами світу. Меседж, який я хочу передати цим альбомом – показати, що цей світ складається з життя, почуттів, краси, того, що хочеться і необхідно берегти. Я переплетений з болем війни, сам усе бачу у мене в сім’ї, мої родичі з Херсона.

Книга представить якусь еволюцію твоїх поглядів на фотографію та світ, чи ти просто вирішив обрати головні свої знімки?

Я хотів би почати з того, щоб показати ці два альбоми (демонструє фотоальбоми, – С.М.). Їхній автор один із найвідоміших фотографів світу, його ім’я Станко Абаджич. Він сам із Хорватії, дуже багато років він прожив у Празі. Його знають у світі фотографії.

Це знято на плівку. Тобто класичний підхід: світло, тінь, виразність. 2016 року я запросив його до Одеси. Він приїхав, і було представлено виставку відомих його робіт у Музеї Західного та Східного мистецтва. Виставка мала назву «Прага», роботи були про це місто. В Одесі він прожив три тижні, доки йшла його виставка. Він здобув величезне враження від нашого міста. Тобто з перших моментів після приїзду він вирішив затриматися. І я його супроводжував упродовж цього часу. І після цього він вирішив випустити альбом «Одеса». Це дуже відомий альбом, присвячений нашому місту, він був випущений у 2016 році.

І ось цей авторський альбом, присвячений нашому місту, і представляє своє бачення, розуміння, свої акценти сприйняття. Гра світла, настрій, рух. Я був поряд і багато локацій йому показував. Ці фотографії хочеться розглядати. Тому що на них безліч деталей, форми двориків, перекликання тих чи інших просторів і ліній, характерів, настрою, руху.

Дуже співзвучні ці фотографії. Ми тоді порозумілися: він був приємно здивований так само, як і я, що ми говоримо однією фотографічною мовою, бачимо і розуміємо акценти.

Звісно, це був його погляд на наше місто. Альбом, повністю присвячений Одесі, авторське видання. Він також має альбоми-присвяти Празі, Берліну, Парижу. Це всесвітньо відомий фотограф.

Також існує альбом авторських фотографій Одеси кінця 1980-х нашого земляка Дмитра Зюбрицького. Він присвятив своє життя творчій фотографії, також знімав ню, у мене є багато його фотографій.

На чому я ще хотів акцентувати увагу. Ось відкриваємо мої фотографії. Це дворики, світло, мій настрій. Гра ліній, форм. І пошук гармонії. Я вірю, що дотик до цієї гармонії, де все перегукується в цьому хаотичному просторі – і тіні, світло, і різні деталі, люди, тварини, світло і тінь – і коли все це пов’язуєш, з’являється якась цілісна картина, яка входить у кожного і відкриває кожному щось своє.

Моя фотографія має коріння з дитинства. Перший дотик до фотографії був у далекому 1984 році. Ось, це весна 84-го року, фотокухоль, і мені 10 років. Тоді стався мій перший дотик до теми фотографії.

1984 рік. Олександр – другий справа

І ось з того часу фотографія поряд зі мною. Звичайно, це було таке захоплення, і я не розумів тоді багато про те, що таке фотографія, що вона несе. Але вже тоді вона так сильно мене захопила, бо давала можливість щось робити, створювати. Тобто, сам інструмент, фотоапарат, давав настрій, створював можливість. І це було цікаво для хлопчика, школяра: адже ти можеш зупиняти мить. І цією миттю поділитися – з однокласниками, із друзями. Ти можеш надрукувати фотографію, проявити плівку.

Фотографія повернулася до мене з появою цифрової ери. У 2000-ті почали з’являтися перші цифрові камери, і звичайно мене все це більше і більше захоплювало.

Якогось моменту сталося спустошення. Я ніяк не міг знайти натхнення, яке я одержав у ці юні шкільні роки за допомогою фотографії. І низка різних ситуацій на початку двохтисячних, якісь внутрішні пошуки привели мене до питання, що мені подобається в житті. І я повернувся у своїх думках у дитинство, у юність. У ті миті, коли було добре, цікаво, коли я безтурботно фотографував та жив моментом. Це все разом стало такою кулею всередині, яка не відпускала мене, вона була поруч зі мною.

Знову виник інтерес, цікавість, внутрішнє бажання побачити світ, насолоджуватися. Побачити все, починаючи від квіточки, хмари, хвилі, світанку, я жадібно «їв» простір цим цифровим фотоапаратом. Це була дуже захоплююча подорож. З’явилися перші фотографічні сайти, українські, де була можливість викладати фотографії. Це залучення до фотографії мене так захопило!

Все це тривало деякий час, і в певні моменти я почав думати про глибину фотографії. Тобто спочатку йшов такий період насичення, пересичення візуальним світом, візуальними почуттями. А потім почало відбуватися занурення. Розуміння, що таке гарна, цікава світлина. Чому ця фотографія приваблює глибиною, але ти бачиш якісь прості лінії форми? Чому ти хочеш довго розглядати деякі світлини?

Чи можна сказати, що ти знімаєш у певних жанрах? Як ти сам визначаєш свою сферу фотоінтересу?

Що далі я входив у фотографічну творчість, то більше виникало запитань: чому це так працює, що таке мистецтво? Що таке гармонія?

І ці питання все глибше зачіпали мене. Я почав занурюватись у цей фотографічний світ. І в якийсь момент, вже під кінець 2000-х, прийшло розуміння, що я все дитинство і юність знімав на плівку.

З того часу, з кінця 2000-х, я повернувся до чорно-білої фотографії. І тут почали відбуватися метаморфози. Якісь невипадкові випадковості почалися у моєму житті. І змушували думати. Наприклад, одним із яскравих авторів, який до мене прийшов десь у 2008-2009, з’явився Яромір Функе. Теку з фотографіями я випадково купив на Старокінному ринку. І цей невеликий набір фотографій дав мені дуже потужний поштовх, імпульс.

Тут переплетення форм, знаків, світла, тіні. Якісь взаємозв’язки, люди, композиції.

І у всіх фотографіях є світловий потік. Взаємозв’язок світла та тіні створює настрій, емоції. Для мене це стало певним відкриттям. І призвело до нових питань.

Що таке класична фотографія? Що таке школа фотографії? І що таке мова фотографії? На поверхню вийшли десятки запитань.

Що таке мистецтво? Глибина його? Що таке візуальна мова?

Виявляється, візуальні світи складаються з ліній, і кожна лінія має свій настрій; з форм, і кожна форма має свій настрій; з кольору і кожен колір має свій настрій.

Людські емоції складаються з кольору, тіні, їхнього переплетення, з’єднання. Поєднання цього зовнішнього стану, в якому ти перебуваєш, та внутрішнього світу – створює щось чудове.

Ось це поєднання натхнення автора та його зовнішнього світу народжує стиль та мову стилю. Воно може бути у будь-якому художньому напрямі: у живописі, скульптурі, поезії.

Так само є візуальна фотографічна мова, якою можна створювати та будувати. Все у нашому світі має емоцію, настрій, атмосферу, простір.

У 1919 році була створена школа Баугаус, Інститут дизайну, вони проіснували до 1933 року, потім їх розженуть, назвуть дегенеративним мистецтвом. Так, там викладав Василь Кандинський. Прихильники Баугаусу говорили, що все довкола нас має почуття, і в переплетенні тих чи інших почуттів відбувається народження твоєї композиції. Таке розуміння мене дуже сколихнуло, і дало великий поштовх натхнення йти шукати свою мову та саме розуміння – а що таке моя мова, моя краса, моя лінія, моя форма, моя емоція, мої фарби, моє натхнення?

Це був абсолютно новий світ, і це дуже цікава подорож. Вже починаючи з 2010-х років, уже не так давно, я поринув у цей новий світ. А де ж знімати? Та ось поряд – Одеса.

Тоді я побачив альбоми великих класиків фотографії: Анрі Картьє-Брессона, сьогодні я маю одну з його книг з його підписом, Робера Дуано…

У той час якраз у мене з’явилися знайомства в Одесі з людьми, які також захоплені у своєму пошуку. І ось це все разом, цей пучок енергії, він мене направив у свій пошук, і я перейшов на пошук своєї композиції, своєї рівноваги. А Яромір Функе, якщо можна так сказати, показав мені його закоханість у світло, бо він казав, що можна закохатися у світло. Мені ця фраза не давала спокою: як це, закохатися у світло? Чому б не спробувати вдивлятися? І коли ти вдивляєшся, виявляється, світло входить до тебе. І ти заповнюєшся цим світлом, яке ти шукаєш, і світло починає вести тебе, ти починаєш бачити світло на обличчі, у підворітті, на стіні старого будинку.

Цей пошук плюс самоосвіта, вивчення літератури, фотографічної композиції, академічної композиції, композиції внутрішнього світу дали ефект. Почали з’являтися мої фотографії, де я почав знімати, шукати і оперувати такими поняттями, як експресіонізм, імпресіонізм, формалізм, неопластицизм. Я розчинився в Авангарді 20-го століття, зачитувався роботами людей, які об’єднувалися в цих напрямках. І кожен із них мав рацію, проголошуючи свій центр сприйняття: «Форма первинна», «Людська емоція первинна», «Первинне світло». І всі мають рацію – таке їх сприйняття.

З цим внутрішнім світом, новим відчуттям, я поринув у наше місто, яке почало відкриватися переді мною. Моє навчання йде і зараз, це нескінченний процес занурення у красу.

Війна дуже багато змінила в нас. Що вона змусила тебе зрозуміти? І чи буде тема війни якось відображена у книзі?

Нині триває війна. І для мене мої фотографії є зброя. Я не одразу зрозумів до кінця слова Яроміра Функе про те, що мистецтво може бути зброєю. Сьогодні я як ніколи розумію, що мистецтво, життя, прагнення краси, моя фотографія, творчість, моє самовираження – це інструмент, це зброя, гвинтівка. Я хочу показати усьому світу, хто ми. Щоб люди у світі побачили, хто ми та що нам є що захищати.

Усі ці фотографії були зроблені впродовж останніх 15 років, і весь цей час я бачив, як проростала Одеса, росли творчі люди в Одесі. Я за останні 15 років торкнувся свободи, понять настрою, стану, – звичайно, саме у фотографії.

Я не міг розвиватись окремо від країни, від міста, від простору. І мені хочеться показати саме великим багатолистовим альбомом своєї чорно-білої фотографії наше місто, Одесу. Я думаю, що цей альбом стане моєю великою книгою боротьби, моєї внутрішньої краси, книгою, яка показує не тільки хто я як автор, як людина, а й об’єднує нас, бо тут знято простір нашого міста, його емоції.

І звісно ж запитаю про Одесу. Вона явно буде в одній із головних ролей у твоїй книзі. Що вона означає для тебе?

Я почав розмову зі Станко Абаджича, – ми почали розуміти, чим ми дихаємо. Ми дихаємо повітрям кохання, якщо так можна сказати, кохання до життя. Життя це моє прагнення відчувати, вдивлятися, дихати, розуміти, чути. Фотографія дала розуміння того, що світ нескінченний у почуттях, переплетенні емоцій. Наше місто я називав Клондайком почуттів, можливостей та творчої реалізації, де можна побачити переплетення стилів, характерів, внутрішнього світу. Це як комунальна квартира, де ми всі один одного знаємо і говоримо простою, ясною мовою, різними мовами світу. Тут і ідиш почуєш, і українську, і російську, і грецьку — усі мови світу, але нас поєднує любов: до міста, до простору, до природи, до сонця, до моря.

Це і є сила, я думаю, не лише наша, не лише міста Одеса. Це сила України, цей дух свободи. Одеса для мене — це головне місто на Землі, бо це моє рідне місто, і я в ньому живу, тому головне місто, де я виростав. І в результаті прийшло розуміння та бажання показати цю Одесу, ділитися нею, бо одне з найпрекрасніших почуттів для людини — поділити з кимось красу, радість, стан.

І ось зараз, цього року, в мене з’явилося дуже чітке бажання поділитися низкою фотографій у вигляді авторського альбому. Я хочу зібрати якусь кількість фотографій, 300 – 400, у мене їх досить багато. Тих, що пов’язані з Одесою, понад півтори тисячі – можна на моєму Facebook знайти альбоми, зібрати мої фотографії та поділитися. Для мене цей рік ювілейний, мені виповнилося 50 років, і я дуже чітко і твердо розумію, що саме цією свободою, саме цією красою, саме цією любов’ю ми, одесити, говоримо всьому світу, що ми за люди. Хочеться показувати всьому світу: подивіться, яка краса тут є, яка сила, яка душа, які почуття.

Я днями запитав знайомих – що таке Одеса. Хтось сказав «дім», хтось сказав «серце», хтось – «життя», «рідне місто», «нескінченність», «місто мого дитинства», «мама». Хтось сказав «світло», хтось сказав «любов», а хтось сказав «це все», хтось сказав – «ковток материнського молока». Ще говорили – «вулиця дитинства, Баранова, (Княжа), «Дюк» «Оперний театр» тощо. Одеса – це центр нашого світу, краса. І я вірю цим хлопцям, які сказали, що Одеса це дім. Хочу показати через візуальний світ, який бачу, що це будинок, що це краса, що це рідні вулиці.

Скажи, яка думка чи відчуття для тебе зараз є головними? Про що ти хочеш розповісти людям?

Наша сила – це свобода, наша сила – це любов. Наша сила – це вірити в суспільство, в якому ми живемо, суспільство, яке захищають сьогодні наші захисники. Тому я відчув, що я зобов’язаний зробити цей альбом своєї творчості і поділитися ним. Тому що моя творчість проростала не тільки сама по собі, вона пов’язана з людьми, друзями, близькими людьми. Я ділився з ними, і ось тут проростала моя Одеса, якою хочу поділитися зі світом. Я впевнений, що це сильний меседж.

Для мене важливим акцентом є необхідність показати, що я дивлюся на світ через внутрішнє відчуття, через стан, через чесність, якщо так можна висловитися, через ось це єство сприйняття. Так, трохи наївно, це правда, а тут якась вивіреність, це також правда. Це переплетення в цьому міксі, ось тут народжується наша справжність.

Допомогти Олександру Якимчуку у створенні книги-фотоальбому ви можете, переказуючи кошти на рахунок:

ПриватБанк

4149629357059591

Раніше на USIonline.com —

«Стан – Життя!»: в Одесі відкрилася виставка про пошук краси попри важкі часи (фото)

«Війна мине. І буде весна»: в Одесі відкрилась виставка Олександра Якимчука (фото)

Якби не проукраїнські одесити, тут вже була б «ОНР»: польський дослідник Борис Тинка написав книгу про 2 травня

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.