«Наша перевага над ворогом – це мотивація» – одеський активіст, який боронить Україну

Кореспондент Української Служби Інформації поговорив з Ігорем Бею про те, як він вирішив піти на фронт, у чому складність бойових дій проти росіян та про те, що чекає на Україну після перемоги.

Розкажи будь-ласка, де зараз проходиш службу, і де служив до цього, якщо служив?

На якому саме напряму та де проходжу службу – сказати не можу через всім зрозумілі причини. Можу тільки розкрити: знаходжусь на одному з найгарячіших напрямів, про який дуже часто пишуть у новинах. Ще додам, що тут у нас тривають піхотні та артилерійські бої. Також можу розказати, в якому підрозділі я служу: у саперському, я є сапером-розвідником.

За яких обставин і чому вирішив піти на війну?

До цього року я ніде не служив, не проходив службу у жодному підрозділі української армії. Я не міг служити через кримінальне провадження, розпочате після спротиву забудові Літнього театру у Міському саду. Після подій там мене обвинувачують у тому, що я розбив голову тодішньому керівнику Нацполіції у Одеській області Дмитру Головіну. Кримінальне провадження триває вже більше п’яти років, ніяких доказів моєї провини немає, а сам Головін на суди теж не ходить.

Після початку повномасштабного вторгнення я мобілізувався. Я гадаю, що це обов’язок кожного чоловіка, який живе в Україні. Ні, не обов’язково бути на фронті, достатньо допомагати всім, чим можеш, підтримувати хлопців.

Я вирішив піти на війну, тому що моє здоров’я дозволяє це робити, а свій обов’язок перед державою та народом я знаю та розумію. Я вчився в українській школі, ще там мені привили любов до Батьківщини. Всі члени моєї сім’ї – українці, ми спілкуємось у побуті українською. Я люблю свій народ і свою Батьківщину. Тому я вирішив піти на війну саме зараз, під час повномасштабного наступу рф.

Як саме я прийняв рішення піти на війну? Ще з лютого по середину березня ми з моїм другом Дем’яном Ганулом допомагали знайомим, які вже тоді зустрічали російську навалу. І коли я зрозумів, що більше не маю ресурсів допомогти, – пішов до військкомату. Спочатку я подався до бригади морської піхоти. Прийшов, приніс документи, чекав на дзвінок. Але, не дочекавшись, прийняв запрошення мого товариша «Техніка», Степана Філімонова – відомого одеського активіста. Він теж сапер, взяв мене до себе у групу і ми відразу з ним поїхали на війну. І вже за кілька днів ми були на передових позиціях.

Настільки сильно відрізняється твоє бачення війни до участі у ній і після? У чому виявляється ця різниця?

Скажу так: з 2014 року багато моїх товаришів воювали. Я уявляв війну «окоп на окоп», де переважає стрілецька зброя і всі намагаються один-одного як можна швидше вбити з найменшими втратами для себе.

Зараз війна дещо інша. Основна різниця: це дуже велика кількість артилерії, при чому з двох сторін – з нашої та їхньої. Тут також є справжні танкові бої. Це я вже не кажу про використання РСЗО (ракетних систем залпового вогню), дуже високу насиченість мінами.

До речі, про мінування: у кацапів мінуванням займаються регулярні війська. Тут потрібно розуміти, що у них є «челядь» – «вагнери», зеки, мобілізовані. А вже еліта – десантники, мотопіхота, – знаходиться на другій лінії, і у випадку чого вони просто допомагають тим, кого відправили на перед.

Так от, коли ми вибиваємо їх з першої лінії та заходимо у посадки – ці посадки дуже якісно замінові. По-перше, там ми часто зустрічаємо розтяжки з різних бойових гранат взагалі всіх можливих типів. Іноді нам навіть потрапляли до рук розтяжки з отруйною речовиною, яка, зазвичай, використовується для розгону масових демонстрацій.

По-друге, ще дуже цікава методика – це використання протитанкової міни, під яку кладуть ще й «міну-сюрприз» – гранату. Це робиться для того, аби розміновувач, коли витягає протитанкову міну, підірвався на цій гранаті. Ці всі речі ми вже знаємо, це все ми вже пройшли. Цей досвід ми здобули своєю кров’ю.

Підсумую так: наприклад, у фільмах ми бачимо війну як моменти радості та горя. Насправді, так воно і є в нашій війні. І наші воїни набагато більше сміються, ніж плачуть. Бо ми розуміємо, що боремось за свою землю. І що кожна звільнена лісопосадка, кожне звільнене село наближає нашу перемогу.

Тому війна – вона і є така, як показують у фільмах. Єдина різниця, що там всі бігають без касок, у нас так не можна (сміється).

Про тебе писала «Армія.Інформ», після чого цю історію перепостили Міноборони та ГУР. Розкажи, будь-ласка, ще раз про той епізод. І чи якось піднялась твоя впізнаваність у підрозділі?

Так, дійсно. Нещодавно з товаришем давав невелике інтерв’ю «Армії.Інформ». Мене просто запитали, який був наш наяскравіший «двіж» на цій війні. Їх, звісно, було дуже багато, але чомусь згадався саме той. Напевно, тому що тоді це було для мене чимось новим, небезпечним.

Розкажу про нього. Події відбувались на ділянці, де у нас не було передових позицій – системи окопів, були тільки невеликі укріп-райони. Нам треба було підібратися якомога ближче до ворога, аби можна було працювати наявною у нас зброєю. А на той час це був крупнокаліберний міномет, кулемет та СПГ (протитанковий гранатомет – УСІ).

Ми знали ту зону дуже добре, ми працювали постійно по ній, я проводив розвідку дроном і знав, де знаходяться позиції противника. В обід нам приходить наказ починати зранку операцію. Задача була наступна: підібратись до противника якомога ближче та стягнути вогонь із ствольної артилерії та танків на себе. Це було потрібно, аби вони не побачили прорив у іншому місці, який ми намагались здійснити силами кількох піхотних батальйонів через річку Інгулець. Це було у районі населених пунктів Калинівське, Терновка Миколаївської області.

Далеко не вперше ми робили такі операції. Наше командування намагалось максимально зберегти бойові підрозділи, аби потім вони мали сили проводити наступальні дії на тактичному, а іноді навіть і на оперативному рівні. І це була одна з операцій, яка ставила на меті зберегти життя тих хлопців, які в іншому місці вчиняли прорив.

Нас було двоє – я і мій побратим «Гага». Я корегував міномет «мавіком» (дроном – УСІ). Прямо перед нами працював міномет, який не давав нашим хлопцям провести вдалу наступальну операцію. І нам вдалося подавити їх міномет з нашого. Думаю, вони були дуже здивовані від того, що були настільки поряд, а нас не побачили. Ми були десь у 500 метрах від їхніх крайніх позицій. У складі невеликої групи ми з ними провозилися спочатку мінометом, потім СПГ кілька годин. І потім росіяни почали обстрілювати позиції, на яких нас вже не було. Так ми відтягнули на себе вогонь кількох гармат і, можливо, навіть САУ (самохідної артилерійської установки – УСІ). І у цей момент наші побратими намагалися зайняти плацдарм на іншій стороні ріки Інгулець.

Що, за твоїм досвідом, найважче на війні?

Я, у першу чергу, дуже соціальна людина. І у мене є певне відчуття свободи, до якого я звик та якої потребую. А військова служба – це як раз про те, що у тебе немає певних особистих свобод. Ти, наприклад, часто не можеш поїхати до рідних, до сім’ї, коли це справді треба. Не можеш вирішити багато нагальних власних проблем.

Тому особисто для мене найважче – це обмеження у свободі. Хоча у нас підрозділ хороший, дають можливість поїхати у відпустку на кілька днів.

Також важким є непередбачуваність на війні. Ти не знаєш, скільки часу ти проведеш на своїй позиції, де може бути і холодно, і мокро. У тебе може щось боліти, може бути хороший або поганий настрій. Це ніколи не хвилює. Ти можеш поїхати на завдання та повернутись через тиждень. А можеш кудись поїхати, просидіти там кілька днів і нічого не зробити, тому що операція відміниться.

Є відчуття, що ти не керуєш сам собою та власною долею. У цьому нічого такого немає, це звичайне армійське життя. Однак, для людей, які ніколи не проходили службу – це є незвичним. Так, до цього можна звикнути, Але за 10 місяців я сам ще до цього не звик. Мені дуже важко відчувати себе невільною у чомусь людиною.

У чому найбільша перевага нас над росіянами? А у чому, можливо, переважають вони?

Це хороше питання. Наша найбільша перевага у тому, що ми, звісно, захищаємось. Тому у нас більша мотивація, ми захищаємо власний дім. А на росіян ми злі вже дуже давно, багато хто – ще навіть до початку війни у 2014 році, у нас немає нестачі у людях, які прагнуть служити у лавах ЗСУ.

Ще одна важлива перевага – це допомога наших західних партнерів. Це виявляється і у навчанні, і у новій бойовій техніці. Це велика перевага: нас підтримує весь світ, а рф – тільки Еритрея та якісь ще забуті всіма африканські країни, невизнані ніким республіки та Північна Корея.

Ще одна важлива перевага – це дух українців. Ми роботяща нація, ми можемо робити все, що завгодно.

А тепер про переваги росіян. По-перше, ці переваги дійсно є. По-друге: їх командування взагалі не жаліє піхоту, особливо, якщо це «вагнери» та мобілізовані. Вони намагаються буквально затулити наші танки та наші кулемети їх грудьми. У цьому вони справді монстри. Я не знаю, на якій мотивації раз-по-раз наступають ці підрозділи. Можливо, там навіть є місце наркотичним речовинам, тому що настільки не боятись та не цінувати своє життя та життя своїх людей може тільки особа, яка несповна розуму. Бо у жодній книжці з тактики не описані такі прийоми, як «послати натовп на кулемети, щоб їх всіх покрошили».

Ще одна їх перевага – це те, що рф постійно бере участь у якихось війнах. Це і Афганістан, і Куба, і корейська війна, і Чечня, і Сирія. У їхніх командирів дійсно великий військовий досвід. Але чому вони тоді настільки безжально ставляться до своєї піхоти – це теж секрет. Втім, у них справді є і хороші танкісти, і артилеристи. Але наші все одно краще.

Чим закінчиться ця війна?

Ця війна, перш за все, закінчиться репараціями. Росія програє. Я до кінця не розумію, як вони будуть виводити війська, але вони точно не будуть воювати до останнього солдата. Можуть воювати до останнього бомжа, наркомана, мобілізованого, зека. Але своїх саме солдат вони намагаються берегти. Де є регулярні війська – вони і відходять вчасно, і наступають, коли треба, керівництво за них думає. А всіх інших – і залишають, аби вони прикривали відхід регулярним, і так далі.

Після виходу військ будуть репарації, а потім – поступове повернення рф до цивілізованого світу. Але перед тим їх чекає ще десятиріччя принижень та гонінь.

А наша країна – дуже сильно зросте на міжнародній арені, з нами будуть радитись щодо багатьох безпекових питань. Думаю, що нам треба буде створювати мережу приватних воєнних компаній, аби допомагати світу підтримувати мир та захищатись.

У нас круте майбутнє, а зараз – найважче. Потрібно виграти.

Раніше на USIonline.com —

Одесит Валерій Пузік видав книгу «З любов’ю – тато!», написану на війні

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.