На своєму фронті: міс Україна з Одеси будує будинки для жертв війни і допомагає ЗСУ

Зустрілися з Діаною Мироненко кореспонденти Української Служби Інформації Анна Городенцева та Арсен Подосян.

Як саме зараз під час війни допомагає ваш фонд “У нас є сили”?

Наш фонд працює вже більше 2 років. До повномасштабної війни ми допомагали жінкам з раком молочної желези і робили різні великі проекти по всій Україні – у Києві, Харкові, Львові тощо. Ми дуже багато їздили по Україні, також допомагали дітям з СМА. Коли почалося військове вторгнення росії в Україну, перше, що ми почали робити – це шукати, що необхідне найбільше для України. Перші тижні наша команда почала збирати медикаменти. Ми їздили на кордон, покупали в Польщі ліки. Тому що перший місяць з цим було дуже важко. До проекту долучилася команда з Британії, з якою я працювала минулого року. Вони приїхали з Британії на кордон з Польщею і почали допомагати вивозити дітей, які залишилися без батьків, і з дитячих будинків, замовляли для цього автобуси. Вивозили їх з гарячих точек до Львова, а звідти – до Європи.

Чи є історії переселенців, які вам особливо запам’яталися?

Є дуже велика кількість важких історій, особливо дітей. Найважчі були в перші тижні. Я не хочу говорити це слово, але, на жаль, ми звикаємо до того, що відбувається. Не хочеться, щоб так було. У перші дні війни, коли дітей почали перевозити з гарячих точек та садити їх до автобусів і везти до Львову, я пам’ятаю, як ми давали дітям їжу та воду, і одна дитина 6 років спросила мене: “я можу випити тільки ковток, чи усю пляшку?” Я бачила дуже багато сильних дітей, хоча вони не повинні бути такими сильними у цьому віці. Все, що залишається нам зараз, – триматися та продовжувати працювати та допомагати людям.

Зараз у вас новий проект – це будівництво будинків для сімей переселенців. Що вже вдалося зробити?

Во Львівській області ми вже поселили 60 чоловік. Це переважно жінки, діти та люди похилого віку. Зараз вони вже там живуть, а ми будуємо друге селище. І ще один проект – це більш сучасне, красиве, архітектурне будівництво, де буде психологічна допомога. Воно буде в Ірпені. Ми цей проект тільки почали вести з архітекторами, і зараз активно збираємо фінансування на міні-містечко. Ми розуміємо, що мине час і, окрім тимчасового житла, людям буде необхідно десь мешкати і будувати власне життя. Це місце, де ми можемо надати людям і якісне навчання у галузі IT – тому що в нас є зв’язки, і, можливо, будуть і курси, і робота, і місце, де вони зможуть піти в кіно, і це буде близько від центру. Ми хочемо, щоб у них було те життя, яке було до війни.

Звідки ці родини?

Переважно це Харків, Миколаїв, тобто це внутрішні переселенці. Ситуація з Харковом дуже важка, як і в іншим містах. Але в Харків я їздила, в мене там дуже багато знайомих. Люди там досі живуть в метро цілими родинами – і діти і літні люди. Там бомблять кожного дня. Це дуже важко знаходитися у такому стані кожного дня вже півроку. Люди не можуть нікуди переїхати, тому що це дорого, люди не розуміють, що робити далі. Ми намагаємося якось допомогти, щоб витягнути їх звідти, дати реабілітацію.

Скільки будинків ви готові побудувати?

У Львівській області вже стоять 6 будинків. Там є дитячі майданчики, кожного тижня приїздять психологи. Поруч будується ще одне селище. Там буде 10 будинків, і також ми будемо розширюватися. Ті будинки, які будуються в Ірпені, – ми хочемо територію в 3,7 га. Ми хочемо разом з хабом забудувати 20 гектарів.

Зараз ми ще шукаємо фінансування, тому що це не так легко. Але можна знаходити допомогу за кордоном. Я активно спілкуюся з представниками різного бізнесу з Польщі, Великобританії, Німеччини, розповідаю про наші проекти, про будівництво. Люди бачать, як ми палаємо цієї ідеєю, і вони в неї також вірять і говорять, що готові допомогти. Взагалі зараз надихає, як українці борються і допомагають один одному. Мабуть, це в нас говорить незламний дух наших предків.

Яка сума вам необхідна, і як ви будете вести збір коштів?

Будівництво у Ірпені – це міні-купол, будинок розрахований на 6 родин, він з підігрівом, виглядає як архітектурне рішення. Наші архітектори знайшли цю ідею у Скандинавії, також такі будинки стоять у красивих містах в Африці. Це не дороге архітектурне рішення на усі часи року. Вартість будинків – 15 тисяч доларів, – це ціна вже побудованого будинка з обігрівом, з кондиціонуванням, з вікнами, усе що є в ньому.

Ми також хочемо побудувати додатковий хаб, де люди будуть працювати, місце, де будуть їсти, і так далі. І кав’ярні, парковки, розваги для дітей – це все буде. Ми говоримо про 20 тис. доларів – це інфраструктура, а сам будинок коштує 15 тисяч. Ми беремо землю під оренду у держави. Але ми хочемо, щоб це було не тільки для мешканців Ірпеня, а для тих, кому у першу чергу потрібна допомога та реабілітація.

Спонсори будуть закордонні?

Так. Тому ми переходимо до питання, яке стосується того, що нещодавно я винесла український прапор на міжнародному конкурсі краси. Зараз йде війна, і, звісно не було у планах приймати участь у конкурсах, тому що зараз не до цього. Але це дуже велика платформа, де можна продовжувати розповідати про ситуацію у нашій країні. Тому що ми розуміємо, що йде час, і новини про війну в Україні – вже не найголовніші у світових медіа. Тому я поїхала туди, щоб нагадати людям усіх країн, що у нас війна- туди приїхали представниці 89 країн.

Ми розуміємо, що люди повинні знати, яка ситуація в нашій країні. Що нам важко, але ми впораємося. Що ми багато можемо самі, але ми потребуємо допомоги в окремих категоріях. Також я подякувала нашим друзям з Польщі за велику допомогу, тому що польські волонтери до сих пір їздять з гуманітаркою до кордону, хоча вже пройшло майже 6 місяців. Люди це роблять безкоштовно, знаходять час після роботи, відкривають двері свого житла.

Приймаючи участь у цьому конкурсі, представниці багатьох країн, приходили до мене та питали, що відбувається в Україні. Вони слухали дуже уважно та не розуміли, як таке взагалі може відбуватися у ХХІ сторіччі. Дуже багато дівчат мені сказали, що готові допомогти та прийняти переселенців. Такі конкурси – це велика платформа для того, щоб розповісти про те, що ми робимо, і з гордістю підняти український прапор та зі сльозами на очах подякувати всьому світові за те, що не забувають про нас.

Усі конкурсантки вийшли з українськими прапорами, а ви несли найбільший. Чия це була ініціатива?

Це була ініціатива організаторів конкурсу, якій відбувається вже 13-й рік. Вони усі з Польщі, і після початку повномасштабної війни в України, вони також активно допомагають, займаються тим, що дають роботу українцям. Вони знали, що я перемогла у конкурсі у 2017 році, та бачили, що я активно допомогаю і тому запросили мене розповісти про ситуацію в Україні.

Ви ще допомогаєти ЗСУ. Як саме?

Так. В мене зараз служить мій брат і дуже багато друзів. Вони пішли служити після початку повномасштабної війни. Дуже багато з них, на жаль, у лікарнях – я намагаюся усіх відвідувати. Я вражена тим, які сильні наші військові, молоді хлопці. Кожного разу, коли я приїжджаю до них, бачу хлопців з дуже серйозними пораненнями. Я розумію, що вони будуть жити з цим усе життя, проте у них настільки велика сила духа, що вони говорять: “нічого страшного, ми повернемося назад, в нас усе вийде, усе буде добре”. В них немає негативу, люди розуміють, що вони борються заради того, щоб жити у цій країні, щоб нашим дітям було добре, щоб їхнім батькам було добре. В них немає ненависті.

Буває так, коли прилітають ракети і ми, мирні люди, починаємо висловлюватися дуже погано. І ось мій брат говорить, що не треба так говорити. Він говорить, що ми переможемо, але не треба нести негатив, і що у нас все буде добре. Головне у це вірити та меньше нести негативу. І я розумію, що це те, що відрізняє нас від країни-агресора. І навіть те, як говорять наші солдати, навіть не дивлячись на те, що вони бачать увесь цей жах, смерті близьких – це дуже важко, але вони продовжують боротися і кожного дня роблять усе з великою внутрішньою силою. Це неймовірно.

В нас стільки історій, що я думаю, що після війни треба зняти не один фільм про наших героїв, і люди усього світу повинні це знати. Я спілкуюся з полком, та ми допомагаємо тим, що необхідно. Перші дні ми збирали гроші на “пташок” – коптери. Зараз ми питаємо, як справи, і вони кажуть, що наші “пташки” працюють і все добре. Також ми купили каски, аптечки, наплічники, все що необхідно, але важко діставати, щось більш серйозне. Цим вже займаються більш серйозні фонди. Ми робимо максимально все, що можемо. І від себе особисто теж – я працюю, і все, що можу, я віддаю, і розумію, що Бог повертає зворотньо.

Раніше на  USIonline.com —

Пережиті людьми жахи за місяць окупації – ціле життя, – інтерв’ю з Олександром Станкевичем

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.