«Між картинами завжди є конкуренція», — інтерв’ю з художником Анатолієм Криволапом про творчий шлях та силу кольорів (фото, відео)

Про це повідомляє кореспондент Української Служби Інформації.

У 2020 році майстер найтонших колірних нюансів увійшов до списку 100 великих українців за рейтингом журналу «Новий час», а у 2024 — до рейтингу «Люди десятиліття» того ж видання.

Але так було не завжди. Успіх прийшов в кінці 80‑х, коли йому було за сорок. 20 років Криволап шукав свій власний стиль у живописі, експериментуючи в майстерні з кольором і техніками.

Крім мистецтва, Анатолій Криволап активно займається благодійністю — з початку повномасштабного вторгнення задонатив уже близько 500 тисяч євро на потреби українських захисників. А нещодавно зробив донат у 4 млн гривень і тим самим офіційно закрив збір «НаKILL ворога», який ініціював Фонд Сучасна Україна для підтримки бойових підрозділів Держприкордонслужби FPV-дронами та спецтехнікою.

Ми поспілкувалися з Анатолієм Криволапом про його творчий шлях, пошуки стилю й силу кольору у роботах, про символізм коня у його житті та мистецтві, про розписи церкви на Київщині та про те, над чим працює зараз. Також торкнулися тем благодійності та підтримки українських захисників під час війни.

Розкажіть, будь ласка, чому саме цей проєкт ви вирішили підтримати?

Я допомагаю з перших днів повномасштабної війни. Донатив на дрони, на машини, знову на дрони, на повне захисне спорядження для бійців. Я з першого дня воюю — так, як можу — зі свого боку, своїми можливостями.

Я розумію, що таке дрони. Знаю, як швидко вони змінюються — і в формі, і в ефективності. Тому я вклав $100 тис. доларів, щоб закупити їх для бійців Держприкордонслужби, які першими зустрічають ворога і дуже потребують нашої підтримки. Наступні у черзі — мій давній друг Мадяр, а також Андрій Білецький.

Зараз такий час, коли потрібно рятувати наших хлопців. Вони щодня під вогнем, у багнюці, під постійною загрозою для життя. Вони зустрічають атаки з боку ворога, який часто має перевагу.

Для мене це — абсолютно усвідомлений вибір. Ми повинні дякувати тим, хто дає нам можливість тут жити. Це не щось особливе. Це просто позиція українця.

Ви неодноразово разом із Фондом підтримували захисників і є членом Почесної ради. Чим саме “Сучасна Україна” заслужила вашу довіру?

Ми давно знайомі з президентом Фонду Володимиром Гавришем, а він співпрацює з куратором виставок, і за кордоном, і в Україні, Ігорем Абрамовичем. Ігор створив волонтерську групу Front Art — об’єднав художників, які протягом усіх цих років війни допомагають армії — відповідно до можливостей.

Для прикладу: вони вже закупили 480 FPV-дронів та біля 100 автівок для армії. Постійно доставляють усе необхідне військовим на передову. Саме через Ігоря Абрамовича я і познайомився із Фондом Сучасна Україна.

Знаю, що станом на весну 2024 року з початку великої війни ви перерахували на потреби Сил оборони близько €350 тис. А можливо ви знаєте, станом на сьогоднішній день, яка це може бути сума?

Сума… Думаю декілька сот тисяч.

Анатолій Криволап із заступником Голови ДПСУ Сергієм Сердюком під час передачі 100 FPV-дронів

Що вас мотивує допомагати? Це хвилювання за майбутнє, громадянська позиція? Чому ви передаєте саме такі великі суми?

Я просто українець. Роблю те, що має робити кожен громадянин України — допомагати бійцям усіма можливими способами. Для нашої перемоги. І для того, щоб зберегти життя цим фантастичним воїнам, які стоять проти ворожої навали.

Ви знана людина у світі мистецтва, і я б хотіла перейти до теми вашої творчості. Якось в одному інтерв’ю ви говорили, що кожен художник народжується з власним кольором. Що таке колір та відтінок, чим вони є для вас?

Колір — надзвичайно потужна сила. Він здатен створювати настрій, драматизм, передавати психологічні стани. Це неймовірно. Щоправда мені не легко вдалося осягнути, як можна чистими фарбами створювати те, про що я марив, те, що відбувалося у моїх почуттях.

Кожна людина має свій колір. Як я вже казав — якщо посадити людину в синю, червону, чорну чи білу кімнату, вона відчує силу кольору. І якщо цей колір не її — вона намагатиметься якнайшвидше вийти.

Комбінації кольорів створюють різноманіття почуттів — не лише побутових, а значно глибших. Треба зануритись дуже глибоко в себе, у підсвідоме чи навіть у несвідоме, щоб дістати щось справді унікальне. І саме колір дає цю можливість. Так само, як і музика.

Ваші роботи вирізняються надзвичайною яскравістю кольорів — це видно навіть у розписах церкви Покрова Пресвятої Богородиці в селі Липівка на Київщині. У моєму традиційному розумінні храмові розписи виконують у стриманих, пастельних тонах, а у вас же — навпаки.

Тут інша ситуація. Розписи Софії Київської та Софії Візантійської були виконані яскравими кольорами. А росія використала церкву, як засіб покорення страхом. Я бачив розписи у Володимирському соборі і відчув, що це мені неприємно, це не моє.

Тому коли мені запропонували зробити розписи в церкві Покрова Пресвятої Богородиці, я погодився, але відмовився від оплати. Я робив це безкоштовно, але сказав, щоб ніхто мені не заважав. Бо я маю іншу точку зору на це, свою ідеологію.

Людина, зі свого сірого, буденного життя, має йти у церкву, на зустрічі з Богом, як на свято. Я намагався створити це свято. І ті, хто там бували, відчували це, говорили: “Це як дорога до раю, де відчуваєш піднесення”.

Церква Покрова Пресвятої Богородиці в селі Липівка на Київщині

Мистецтво в храмі не повинно пригнічувати — воно повинно підносити. Знімати з людини тягар, давати відчуття легкості, чистоти, надії.

Тому я вирішив зробити церкву, яка справді була б дорогою до Бога. І багато хто так і писав у мережі: “Дорога до раю, дорога до Бога”.

Це важливо для мене — щоб людина, заходячи, відчувала світлість, піднесення. Щось особливе. Щоб сам простір, сам інтер’єр знімав із неї ту сірість, той біль, що накопичується.

Я знаю, що розписи в цій церкві були пошкоджені через бойові дії, обстріли.

Так, вони були пошкоджені. Там ішли бої, був підбитий танк, загинули четверо танкістів — їх поховали поруч. Потім тіла забрали рідні. Зараз там стоїть стела з іменами загиблих.

Храм перетворився в бомбосховище для дітей, жінок та людей похилого віку. На території церкви йшли запеклі бої, під час яких церкву розстріляли. У самій церкві залишилися сліди — обгорілий, розірваний метал, який показує увесь трагізм того, що там відбувалося. І я попросив його не чіпати, а залишити нащадкам, щоб вони знали, з ким ми маємо справу, хто наш сусід.

Вони 300 років намагаються нав’язатися нам у брати. Це не брати — це вороги. Вороги номер один. Росія ввібрала в себе всю жорстокість монголо-татарського іга.

Я знаю, що ви не любите вислів «шукати себе». Чому це так?

Ні, ну… це хіба що добрий вислів для студентів. Цю тему давно закрив Пабло Пікассо. Він казав: «Я не шукаю — я знаходжу».

Себе треба не шукати, себе треба розкривати. Треба занурюватися у свою психіку, відкривати нове — навіть те, що може нажахати. Треба заглиблюватись в себе і тоді можна віднайти те недоторкане.

Розкажіть, як ви розкривали себе у своїй творчості та знайшли власний стиль?

Це цікаве питання. Пошуки почалися ще в шістнадцять років та продовжилися в Київському художньому інституті (зараз Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), де мене називали «хворим на лівизну».

Після закінчення Інституту я взяв участь у кількох республіканських виставках при Радянському Союзі. Для молодого художника це була мрія — навіть ті, хто все життя малював, не завжди потрапляли на республіканські виставки.

Я мав здібності. Мені казали: “Анатолію, що тобі ще треба, ти ж можеш”. Але мене це не влаштовувало. Мені цього було замало. І я закрився на 10-12 років у майстерні, ні з ким не спілкувався і проводив експерименти з кольором. Я навчився відчувати кожен відтінок, їхнє сполучення.

Бо колір — дуже підступна річ. Кольори можуть сперечатися між собою. А можуть бути байдужими одне до одного. А буває, що вони мають стосунки, як закохані — і тоді світяться.

Мені треба було пройти через усе це і тільки тоді переходити до наступних завдань. І коли я це пройшов, напевно, доля подарувала мені розуміння: це те, що мені справді потрібно. І з того моменту наче почалося інше життя. До того було життя чорно-біле, а потім — кольорове, де з’явився успіх, високі ціни на мої роботи.

Спочатку — в Німеччині. З 1992-го по 2005-й в мене не було українських покупців. Мої картини купували виключно іноземці.

А яким був, можливо, переломний момент, коли українці прийшли до розуміння вашого мистецтва?
Ті люди, які під час перебудови раптом стали заможними, здебільшого купували тих художників, яких купували члени політбюро ЦК КПРС: Шишка, Глущенка та інших.

А після того, як змінилися покоління, молоді комерсанти поїздили Європою, походили по музеям, галереям, у них відкрилися очі на сучасне мистецтво. На кожного художника є досьє — виставки, аукціони — є підтвердження, що ти вартий того.

До речі, колекціонери іноді кращі за мистецтвознавців. Бо вони дуже глибоко занурюються. Вивчають роботи по мазках, можуть тижнями сидіти, розбиратись, перш ніж ухвалити рішення про купівлю картини художника. Це дуже обізнані люди.

А як ви обираєте колір для своїх робіт? Це інтуїція? Логіка?

Я вивчив усе про колір. Я був Сальєрі — аж поки мене не переламало, і я не став Моцартом. У мене прекрасна академічна школа — найкращого професора Київського художнього інституту, Віктора Пузиркова. Я точно знав: тут має бути ось цей колір, там — інший. І я робив усе ідеально. Але чим ідеальніше я робив — тим більше мене це дратувало.

Потім стався перелом. Я зрозумів, що я — нуль. Бо я знаю, що треба взяти синю фарбу — а рука тягнеться до жовтої. Треба зробити так — а щось усередині веде інакше. Це був особливий стан.

Тому я далекий від зверхності. Бо це як прийде. Ти пишеш-пишеш одну роботу — академіст. А потім як щось на тебе впаде, ти за п’ять хвилин усе переробиш. Автоматично. Несвідомо. І в цій миті — з’являється щось неймовірне, те, чого ти сам від себе не очікував.

Про ваших коней. У 2013 році на лондонських торгах Phillips вашу роботу «Кінь. Вечір» придбали за рекордну суму — $186,200. І ви маєте цілу серію робіт, присвячену цій тварині. Яку історичну чи особисту роль кінь відіграє у вашому житті?

Їх, до речі, треба бачити в натурі. Бо інше — це спотворення. Це особлива історія.

Картина «Кінь. Вечір» 2012 рік

Якось давно, взимку, мені подзвонив мій колега Микола Муравський. Він тоді був у батьків, у селі на Житомирщині. Каже: «Толю, я таку картину бачив! Це твоя тема!» . Розповідає, що не спалося йому, вийшов серед ночі у двір — і раптом відчув, ніби хтось поруч. Почув тихе фиркання. У цей момент місяць виглянув із-за хмари — і просто перед ним зʼявився кінь. Стоїть, темний на темному тлі, в ореолі місячного світла, яке ще й від снігу відбивається. Каже: «Ніч, стоїть кінь, зима. Такий силует!». Я це уявив і виконав першу роботу. А далі вже воно пішло.

Кінь — це символ волі, швидкості, відлуння минулих часів. Не знаю, є в конях якась таємниця, яка мене приваблює. Тому я створив цілу серію: «Кінь. Ранок», «Кінь. Зима», «Кінь. Осінь» і так далі.

Цей об’єкт дає змогу відчувати через себе колір і настрій.

Саме кінь дає змогу відчувати колір і настрій?

Моне написав 24 картини Руанського собору у різних станах. Мені цікаво було провести коня через усі варіанти освітлення, бо за кожним освітленням стоїть свій колір, а за кольором — настрій.

Ця серія уже закінчена. От, і я думаю, що вона дуже вдала, тому що вона якось стала знаковою, як і «Хата».

Пейзаж-триптих з озером в Засупоївці, в якому відбиваються спалахи нічного бою — це перша ваша робота з початку війни? Чи, можливо, були ще якість роботи, які ви не показували? Розкажіть про триптих, як ви дозволили кольору стати свідком трагедії?

Це перша робота. Тому що у мене навіть часу не було. З першого дня війни всі почали виїжджати. Кожен хапав те, що міг, і багато людей поїхали. Багатьом зі знайомих не вистачало грошей, і постійно до мене зверталися по допомогу. Я ніколи нікому не відмовляв — увесь час надсилав кошти, а потім уже пішли збори на дрони й інше.

Пейзаж-триптих з озером в Засупоївці, в якому відбиваються спалахи нічного бою

І от десь з’явилася пауза, коли я відчув, що виникла якась абсолютно нова драматична ситуація, до якої я ніколи не торкався. Я прекрасно розумів, що мої кольори не можуть передати весь драматизм того, що відбувається — це недоторкане.

Це був, мабуть, другий чи третій тиждень, коли бої точилися зовсім поруч, десь за 20 км. І стояла цілодобова канонада. Відлуння стояло в озері біля мого дому цілодобово.

І ті спалахи, які я бачив…. Я якось відчув, як це можна передати, яким чином. І вийшло те, що не схоже на мої роботи — ні за кольором, ні за структурою. Бо я відчув саме так, і вийшов такий триптих.

Чому ви вирішили заснувати Премію для молодих художників?

Там була, знаєте, така контрастна ситуація. В інституті навчали академізму та реалізму, але мистецтво вже пішло набагато далі. Але все одно треба знати основи.

Тому я і зібрав конкурс: відібрав, на мій погляд, 5 найцікавіших молодих художників. Кожному виділялася $1000 для того, аби вони могли поїхати в Європу, подивитися музеї старого й сучасного мистецтва — щоб від самого початку зрозуміти, куди ти хочеш рухатися. Ось для цього я й заснував цю Премію.

А чи є зараз сучасні українські художники, молоді, чия творчість вам імпонує?

Сьогодні — важливий день. Мені вдалося відстояти кандидатуру Степана Рябченка: тепер він — член-кореспондент Національної академії мистецтв України. Йому 37 років, він працює у цифровому мистецтві, з новими технологіями.

Він надзвичайно талановитий, я це зрозумів буквально з першого погляду. Ми з ним майже не знайомі, ми зустрічалися кілька разів до цього. Але я вважаю, що це один із найталановитіших художників нового покоління, і його треба підтримувати, бо це вже нове мистецтво, яке відрізняється від того, що робимо ми. Я дуже сподіваюся, що ця підтримка дасть йому новий потенціал для розвитку. Це важливо.

Я от часто ставлю собі це запитання, але не мала змоги поставити його художнику. Скільки у вас незавершених робіт? І чи є вони взагалі? Що ви з ними робите?

Я ніколи не називав причини, щоб не працювати так, як хочу. Не було такого, щоб мене зупиняла сім’я чи ще щось — я фанатик, поставив собі цю мету у 15 років і йду до неї безповоротно.

Спочатку я став професіоналом, а потім — справжнім художником. І коли я працюю над картиною, це завжди захопливо: ти починаєш одне, виходить інше. Буває, що спочатку здається — все прекрасно, а вранці дивишся й хапаєшся за голову.

Або, навпаки, закінчуєш, здається, що все добре, але всередині ніби щось шкребе, що не те. Тоді я відкладаю такі роботи на місяць, рік, два. Найдовший термін був — 13 років. Я підходив до неї і не бачив завершення.

Але завершення таких робіт не залежить від того, що я просто до них повертаюся. Це буває по-іншому: працюю над новою картиною — і раптом бачу, як треба закінчити ту попередню. Я б сказав, тут працює інтуїція. А розум уже потім формулює остаточне рішення.

У художників є така небезпека: зробив роботу, радієш, показуєш — а всі дивляться й мовчать. Це погано. Дуже важливо: сказати так, щоб точно і безповоротно.

Я розповідав про час, коли я багато експерементував. Так от, у голові виникав образ, я його переносив на полотно — а виходило зовсім інше. Я зрозумів, що це хвороба, яку треба перемогти. І почав робити варіанти.

Один зробив — наче добре. Але ще щось хочеться. І ще один. І ще. І так я роблю по 10–20 варіантів, поки вже не піду “вниз”, а це значить, що я маю ідеальну роботу.

І ще в мене є камертонні роботи. Якщо я думаю, що нова картина закінчена, я ставлю її поряд із такою «камертонною», і одразу бачу всі недоліки.

Між роботами завжди є конкуренція — не між художниками (хоча й таке буває), а між картинами. Якщо їх поставити поруч, виграє та, що найбільш цікава та досконала. Бо може бути щось цікаве, але недомовлене — це не те.

Треба сказати так, щоб вже було остаточно й точно. І через це доводиться відкладати десятки робіт, чекаючи моменту, коли просвітлішає розум і відчуття.

А потім — п’ять хвилин, і все готово. І те, що не бачив роками, раптом стає очевидним. Це захоплює, і немає в житті нічого більш захопливого.

Розкажете, над чим працюєте зараз? Поділитеся?

Ну, зараз основний проєкт — це церква Покрови Пресвятої Богородиці у селі Липівка. А щоб підтримувати форму, я паралельно пишу невеликі роботи, більш реалістичні. Адже академізм і реалізм — це та база, на якій усе будується.

Якщо класний реаліст, який пройшов цю школу, візьметься за абстракцію — вона також буде високого рівня. Ти дивишся на роботу й читаєш її: бачиш автора, його інтелект, почуття — усе залишається на полотні.

Тому живопис був і залишиться найголовнішим мистецтвом. Бо музика прозвучала — і зникла, кіно подивились — і пройшло, а картина залишається перед очима. Кожен мазок — це закодований автор.

Раніше на  USIonline.com —

Благодійники передали громадам Одещини нові медикаменти та тест-набори (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.