Мене виводили на розстріл: розповідь про полон військового з Одещини Дмитра Рашкевича «фото»

Мене виводили на розстріл: розповідь про полон військового з Одещини Дмитра Рашкевича

Били струмом, душили та обіцяли вбити. Все це у полоні рашистів витримав 25-річний уродженець Білгород-Дністровського Дмитро Рашкевич. Військовий інженер захищав Азовське море, його полк не встиг покинути Запорізьку область до окупації. У полоні він чув, як розстріляють інших українських військових, як у сусідній камері гвалтують полонену жінку, як катують його друзів. Зараз визволений захисник вже вдома та розповів журналістам свою історію. Слухати без сліз про усе, що пережив хлопець, неможливо.

Про це повідомляє кореспондент Української Служби Інформації.

Далі – пряма мова Дмитра Рашкевича.

Ми дізналися, що в тилу у ворога

Я військовослужбовець 880 окремого полку інженерних військ. Я перебував на завданні поблизу Маріуполя досить довгий час. З моєю групою ми повинні були захищати узбережжя Азовського моря та в разі нападу, як це сталося 24 лютого, ми повинні були зробити інженерні загородження. Тобто замінувати узбережжя, щоб не дати ворогу десантуватися на сушу.

24 числа о 4 ранку я якраз стояв в наряді – пролунала тревога. Почалася війна. Я просто вінтик в великій машині, яка має назву Збройні Сили України. Я повинен виконати своє завдання, виконувати накази і тоді все буде добре, тоді ми переможемо. Так і зробив – ми успішно виконали своє завдання і потім зрозуміли, що зв’язку вже немає. Все, що ми дізнавалися, ми дізнавалися лише від людей. Але точної інформації не було про те, що відбувається навколо.

Потім ми дізналися, що опинилися в глибокому тилу у ворога вже на окупованих територіях: це було поблизу міста Бердянськ. Коли ворог напав з Кримського перешийку, а з іншого боку почав заходити з Маріуполя, всі шоссе були перекриті.

Ми не встигли піти тому, що були на завданні

Було прийнято рішення, що ми повинні евакуюватись з нашої точки, і ми вийшли в місто Приморськ Запорізькій області. Командири наказали, щоб ми передягнулися в цивільний одяг і рассредоточились по місту. Так в місті ми провели тиждень, кожен знайшов собі зайняття – допомагали біженцям, які знаходились в школах, в бомбосховищах. Ми забрали с частини всі речі – ліжка, матраци, палатки, буржуйки – тобто все, що потрібно для життя. Все це ми віддали мирним людям, які знаходились тоді в підвалах школи, а самі зняли квартири.

Але я не залишився – відправився пішки в Бердянськ з Приморську. Тому що Приморськ – маленьке містечко і було не варто привертати до себе увагу. На той час з наших військових, які базувалися там, вже усі евакуювалися з початку до Токмака, а потім в Орєхов, а нам не вдалося, тому що ми виконували завдання.

Допомагав військовим покинути зону окупації та попав у полон

Я перейшов в Бердянськ, там моя частина зв’язала мене зі службою Спеціальних операцій із Запоріжжя. В мене була така мета – витягнути якомога більше моїх хлопців на нашу не окуповану територію.

Я почав робити, що можу – витягнув трьох. Коли вони намагалися вийти з окупації, двох із них взяли в полон. Я залишався в Бердянську, я хотів приймати там хлопців і відправляти їх до безпечних місць. Перша моя спроба не вдалася і Сергій Шатковський та Микола Швец попали до полону. Потім почалося полювання на мене в Бердянську, але завдяки спеціалістам, з якими я співпрацював і вони мене направляли, в мене було багато адрес, де я міг переховуватись та продовжувати свою діяльність. Також я фотографував поліцейських-зрадників, які прийняли бік окупанта, я фіксував їх місцезнаходження та відсилав для того, щоб надалі їх змогли ідентифікувати і вони отримали по заслугам.

В березні з Маріуполю у Бердянськ приїхало багато біженців, і коли я планував виїзд з Бердянську, я спілкувався з ними, тому що думав виїхати як біженець разом з хлопцями. Була родина, якій я надавав житло, тому що в мене були варіанти де жити. Так я прожив там два місяця, але 26 квітня у Приморськ, де залишилися мої побратими, зайшли окупаційні війська і взяли їх в полон. Я гадаю, що їх здали місцеві поліцейські-зрадники, це моя така думка. Їх взяли в полон і тортурами змусили вийти зі мною на зв’язок, щоб і мене схопити. Вони мені зателефонували.

Я  розумів, що це небезпечно, але вони сказали, що в місто зайшли ворожі війська і попросили допомогти вибратись у Бердянськ. Я виходив пішки по берегу, тому що всі дороги були у блокпостах, а я знав маршрут, яким краще йти. Я їм все розповів і назначив місце зустрічі, де я їх зустріну і вже допоможу більш суттєво.

Але навіть коли я ще не дійшов до цієї геопозиції, мене оточили і взяли в полон.

Полон: били струмом, лякали, що каструють 

Я не знаю, хто були ті, хто взяв мене в полон. Мене знерухомили, одягли маску на обличчя, потім відвезли в невідоме мені місце, а потім я дізнався, що це був міський поліцейській відділок. Там вони намагалися витягнути з мене інформацію про місцезнаходження мого зв’язного: вони думали, що в Бердянську є сили спеціальних операцій, що я співпрацюю з ними напряму. Випитували карти мінування, бункери, кількість зброї, імена місцевих, які нам допомагали.

Першу добу я тримався, нічого не казав, хоча я розумів, що вони взяли моїх побратимів, що десь там за стінкою кричить хтось з моїх друзів. Але я до кінця намагався донести їм історію, яку я вигадав про те, що я студент і не в курсі, що відбувається.

Тортури були різні: мене зв’язали, ноги прив’язали до ніжок залізного стільця, а руки – назад у наручниках, включали проводи та били струмом. Також застосовували гумові дубинки, натягли пакет на голову, душили. Я тричі втрачав свідомість. Першого разу я швидко прийшов до тями, а наступні рази, коли я приходив до тями, я розумів, що в мене вибитий зуб, то в мене зламаний ніс. Я спитав їх, навіщо вони це роблять? І вони почали розповідати завчанні історії про кастрацію їх військових. Мене це бісило. Якщо це було би правдою, то кожен другий має бути в них кастрований.

Одного разу вони стягнули з мене штани, вони почали прив’язувати щось до моїх статевих органів. Я подумав, що вони від слов перейдуть до діла і це стяжка, щоб я не стік кров’ю. Як я зрадів, коли зрозумів, що це був лише струм.

На другу добу вони дали мені мій телефон, вони його розблокували. Він був чистим – там не було ніяких переписок, але в телеграмі є папка, яка фіксує все, що ти бачив в телеграмі. Вони мені показали мої фото в військовій формі і різні докази того, що я точно не можу бути студентом. Мені було дуже страшно. Я гадав, що другий раз катування я не витримую. Телефон став останньою краплею, і я зламався.

Я розповів їм хто я такий, назвав своє ім’я, сказав, що я – військовослужбовець. Назвав імена своїх товаришів, розповів де ми мінували. Це моя слабкість. Мені за це дуже соромно. Потім мене катували вже не так сильно, тому що я вже йшов на зв’язок. Вони ховали обличчя і намагалися зробити східний акцент, мабуть боялися, що їх можуть впізнати в майбутньому.

Гірше за всіх себе поводили буряти. Я нічого не маю проти цієї національності, але ось ці поводили себе, як тварини. Потім вже провели допит нормально, без побоїв, щось записували, без образ до мене. Один раз тільки дубинкою вдарив, щоб я розумів його владу наді мною.

Життя во в’язниці 

Потім мене транспортували в 77 колонію міста Бердянськ, у Запорізькій області. В якій я провів 4 з половиною місяця в карцері. Яке було відношення? Всі, хто нас охороняв, дуже нас боялися. Вони намагалися не розмовляти з нами, навіть не розглядати. Ми могли нікого не бачити добу, дві, три. А коли хтось приходив, це було дуже швидко і з дуже переляканими обличчями.

Вони повторювали вивченні історії, що ми бандерівці, що ми робимо «живі бутерброди». Як я зрозумів, це коли на один поверх загоняют цивільних, на другому військові, а на третьому знову цивільні. Розповідали одні й ті ж якісь жахи про статеві органи.

Що я хочу порадити людям, які потрапляють у полон? Не забувайте, де ви і що вони вороги. Ви завжди повинні бути в обороні, нікого не слухайте і не з ким не розмовляйте. Це мені допомогло зберегти свої принципи. Були люди, які ломались – поки я там був, багато чого чув. Нічого не міг бачити, тому що був за залізними дверима, але чув багато. Я чув, як гвалтували жінку-військовослужбовця. Це тривало десь три доби. Потім ії вже не було чутно і я не знаю, що з нею. Я ії ніколи не бачив, але сподіваюсь, що зараз з нею все добре, наскільки це може бути після такого.

Іноді до мене в камеру закидували новоприбулих. Ми сиділи ввісьмох, причому камера була розрахована на три особи. До нас приводили людей в жахливому стані: я вперше побачив людину, у якій вмятина в лобі. Того чоловіка ще довго катували. Я запам’ятав всіх катів. Там їх було троє, які виконували ці завдання. Одного з них я навіть можу впізнати без маски.

Чотирі з половиною місяця там я думав про сім’ю, про кохану – про себе я вже не думав. Я думав не про те, що я буду відчувати коли опинюсь вдома, а про те, що будуть відчувати мої близькі. Ще я думав, що вони будуть відчувати, коли мене не стане. Я був не готовий до того, щоб вони це пережили.

Розстріл: в цей момент я себе поховав

Одного разу нас виводили на розстріл. Нас всіх вишукували, у всіх маски на обличчях, і по одному заводили в якусь кімнату. Я відчував, що людей біля мене становиться меньше. Було чутно постріли. Я стояв передостанній і з кожним пострілом я відчував, що біля мене людей стає меньше.

Коли мене завели, вони під ноги кинули гранату. Це повторювалося декілька разів, але я вже зрозумів, що вони це роблять заради розваги. Новенькі боялися. Але коли в перший раз нас вивели на розстріл, я вже помер в думках. Це як щеплення – і потім я вже не боявся померти.

Говорили, що везуть на обмін, а привезли до Криму

В вересні сталося подія, яку я так чекав. Нам зв’язали очі, руки, кинули в КАМаз і сказали, що ми їдемо на обмін. Але у кузові було багато ємностей з пальним, я зрозумів це по запаху, і зрозумів, що нас везуть не на обмін. Я ближче до бочок прислонився, щоб якщо все, то скоріше померти. Лише після справжнього обміну я зрозумів, що це для того, що якщо станеться вибух, щоб не знайшли залишків і тех кого везуть, і тих хто везе. Тобто в них таке ставлення і до наших, і до російських.

Нас привезли в Севастопіль, вивантажили. Там до нас військовослужбовці ставилися добре. Так, вони рашисти, але вели себе, як військові. Там нас більш-менш привели до тями, добре годували, в нас була свобода в спілкуванні один з одним. Тому що ці чотири місяці в Бердянську… Страшніше ніж чути, як когось катують, або чекати, що до тебе прийдуть катувати, була тільки повна ізоляція і повний вакуум інформації про те, що відбувається навкруги, з моєю країною, з моєю родиною.

Там нам казали, що Одесу вже взяли, Київ теж взяли, залишився тільки Захід України. Які могли бути думки після цього? Тільки найгірші. В Севастополі був телевізор – так, це були російські ЗМІ, але якщо їх переглядати через призму здорової критики, в загальних деталях, те що потрібно було дізнаватися ми дізнавались, спілкувались один з одним. З нами працювала поліція, були якісь протоколи. Фізично їх не змушували підписувати, але говорили, що якщо це не зробити, нас не обміняють. Читати їх не дозволяли, але я бачив зіпсовану анкету, і там було написано, що військовополонені свідки геноциду донецького і луганського народів. Ніби ми – свідки злочинів українських військових. Мабуть, вони це роблять на випадок коли справа дійде до міжнародних суддів.

Після того, як ми приїхали, через три дні забрали 50 чоловік. Ми думали, що вони поїхали на обмін. Тому що по російським новинам показали, як вдалося повернути російських полонених, і там якраз було 50 російських фашистів. Ми дуже зраділи, що скоро поїдемо додому. Але через 4 дні із тих наших, яких вивезли, повернули 6 зі зламанными ногами, руками, в одного хлопця був зламаний таз, він не міг ходити до туалету, він не міг нічого. Від них дізналися, що наших хлопців повезли у Таганрог, дізналися, як їх «приймали». Російські спецназівці нещадно били їх.

У Севастополі я пробув місяць, і прийшла звістка, що буде обмін. Я вже в це не вірив і думав, що мене відвезуть на Таганрог. Ми навіть про це жартували, тому що без гумору там неяк. Цікаво, в кожній машині в них їздить пральна машинка, я думав, що це неправда, що пропаганда існує і з нашої сторони теж. Про те, що російські солдати крадуть унітази і таке інше. Унітази не бачив, а ось пральні машинки бачив три рази.

Я до останнього не вірив, що буде обмін, поки не побачив представника з нашої сторони. Це відчуття не передати словами. Це ніби, якщо з вашого тіла все витрусили, а потім повернули би назад.

Потім нас привезли в Полтаву на реабілітацію. І другий раз я відчув, що повернувся з полону, коли приїхав додому. Скоро вернусь на службу, хочу змінити фах. За фахом я командир понтонно-мостового відділу, але я хочу робити щось, що зараз на мою думку буде більш корисним.

Я не бачив міжнародних спостерігачів

За весь цей час я не бачив представників Червоного Хресту. Я бачив брошури про те, як з нами повинні поводитися, але це єдиний слід цієї організації, який я бачив за весь час.

Раніше на USIonline.com

Обійми та слова дяки: у Білгород-Дністровську зустріли визволених з полону захисників (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.