Маріуполь схожий на постапокаліптичний фільм жахів, – журналістка Катерина Єрська (аудіо)

Що сталося з Маріуполем, як Катя була волонтеркою та коли насправді зможе відчути себе у безпеці, читайте у матеріалі Української Служби Інформації.

Знайомство

Привіт. Мене звати Катерина Єрська. Мені майже 32 роки. Я роблю цей запис в Одесі, але ще кілька днів тому я була в блокадному Маріуполі, де не залишилось жодного вцілілого будинку, де розташовувалась би кав’ярня чи ресторан. Де всі магазини знищено, всі аптеки винесено. Всі будівлі, в яких було життя, зараз стоять мертвими, напівзруйнованими, та з вікнами, виколотими, наче очі.

Я народилася у російськомовній родині на Одещині в Бесарабії. Ходила до російськомовної школи, але потім вирішила стати вчителькою української мови, тому що я не відчувала великої різниці у тому, якою мовою я розмовляю. Це називається білінгва. Я все життя жалкувала, що у мене немає здібності вивчити більше, ніж три мови: російську, англійську та українську. Хотіла зрозуміти всіх.

Я вважала, що мовного питання не існує. Що мовне питання – це якесь видумане, що це річ, якою оперують політики.

Але виявилось, що всім нам треба було інакше ставитись до мовного питання. Всім нам інакше треба біло ставитися до людей, яких ми вважали братнім народом. Що та демократія, яка існувала  у нашій країні, та терпимість, яка існувала до інших народів, вона не повинна була бути такою.

Що свобода слова, яка існує в Україні, що свобода вираження думок, що дозволенність на будь-які погляди, політичні партії, будь-яку пропаганду, до добра не доведе. Нам треба було з самого початку брати це під державний контроль та випалювати залізом. Тому що саме наша поступливість, наша справедливість, наша доброта та демократичність, призвели до того, що ми виростили у себе під боком гадюку, яка тепер кидається на нашу країну та знищує її.

Чому опинилася в Маріуполі

Так сталося, що за тиждень до нового року я приїхала з центру України до Маріуполя. Мені думалось, що я залишусь у цьому місці надовго. Мені подобалося Приазов’є. Там були заводи, але там було море. Там знаходився музей Куїнджи, та взагалі це була його батьківщина. Головний проспект, який впирався у драмтеатр, на Різдво перетворився у великий ярмарок, я із задоволенням пила там глінтвейн та їла баварські сосиски. Подумала, що буде добре знайти затишну квартирку неподалік цього місця. Так я і зробила.

Одного ранку, приблизно о четвертій, я прокинулась від дивних звуків. Раніше я жила поблизу будинку, який будували, та вирішила, що це звуки будівництва. Але вони були занадто ритмічні та досить гучні. Я зрозуміла, що це постріли, які лунали десь далеко, але досить відчутними, навіть скло в моїх вікнах задрижало.

Перше, що я відчула – це було здивування. Я не знала, що мешканці Маріуполя останні вісім років чують ці постріли постійно. Я чомусь не думала, що з боку окупованих так званих ЛНР та ДНР постійно ведуться обстріли наших українських земель. Мені не спадало на думку, що це відбувається у 20 кілометрах від того місця, де я жила. Тобто від центру Маріуполя.

Тоді у ЗМІ всі почали писати про війну. Приблизно за два тижні до війни я зрозуміла, що мені варто зібрати тривожну валізку, це був звичайний рюкзак з багатьма кишенями, я зпакувала туди все необхідне, бо здавалося, що війна близько. 16 березня з саме цим рюкзаком, з цією тривожною валізкою я покинула Маріуполь.

Що там сталося?

О четвертій ранку 24 лютого я прокинулась від телефонного дзвінка, мені сказали, що російські війська переходять український кордон. Я написала кільком друзям, у яких були маленькі діти. Ще раз подумала про те, що запаковано у моїй тривожній валізці, та лягла спати. Через кілька годин я прокинулася і разом із колегами, волонтерами, до яких я приєдналася, ми допомагали перевозити родини переселенців з Донбасу, які осіли у Маріуполі. Це були люди, які вже вдруге втрачали своє житло за останні десять років.

А потім почалася облога Маріуполя. Російські війська замкнули кільце навколо міста. Вони не впускали до міста гуманітарний конвой, не випускали з нього цивільних. Місто перетворилося на суцільний хаос. Там залишалася наша поліція, наші військові та рятувальники, проте місто постійно обстрілювали та ворог просувався дедалі у глиб міста, обстріли ставали все інтенсивнішими, все гучнішими. Відбувалися все частіше. Над містом почали літати військові літаки та скидувати авіаційні бомби. Коли авіаційна бомба втрапляє в школу, то після неї залишається котлован, а будівлі вже немає. Кількість постраждалих серед цивільних почала іти спочатку на десятки, потім на сотні. Потім на тисячі…

У місті пропав зв’язок, перебили водогін, обірвалася електрика, теплопостачання, не було газу. Майже три тижні люди прожили у підвалах, боючись навіть вийти на вулиці, аби перевірити чи вціліли їхні квартири.

За офіційними даними 80% будівель, які знаходяться у місті, пошкоджено. Говорячи простими словами, Маріуполя таким, яким ми його бачили, вже немає. Немає драматичного театру, у якому ховалися люди, немає відомого району “Тисяча дрібниць”, де знаходився великий магазин, ще мабуть з радянських часів, схожий на галантерею, немає пологового будинку номер три, лікарні поряд з ним, немає військового шпиталю.

У полон захоплена госпітал’єрка Тайра, яка відома всьому інтернету та всій Україні через те, що саме вона заснувала цей рух – лікарі, які працювали поряд із нею, отримали назву ангели Тайри. Вони робили справжні дива.

Волонтерська діяльність

Я працювала у волонтерському центрі, який виник спонтанно. На останньому тижні ми також працювали волонтерами, діставали людей з-під завалів, нам доводилося зашивати людей, витягати уламки, перебинтовувати, годувати. Маленьких та дорослих. Нам доводилося прибирати тіла загиблих просто з вулиць міста.

Маріуполь зараз схожий на постапокаліптичний фільм жахів. Там відбуваються вуличні бої. Містом їздять танки з фашистською літерою Z.

Як покидала місто

Містом небезпечно пересуватися. Наш волонтерський центр почали обстрілювати та ми вирішили евакуюватися, коли буде «зелений коридор». Виїхали.

Ми рухалися в ешелоні, який йшов “зеленим коридором”; автівку, в якій я була, обстріляли з блок-посту автоматною чергою. Це зробили чеченці, які стояли там під синьо-червоним прапором. Прапором так званої ДНР. Чеченці, які були там, вихвалялися, що в себе вдома пройшли дві війни. Єдине, що мені хотілося спитати в них: чи щасливі вони тим, як зараз виглядає їхня країна.

Під час обстрілу в нашій машині було поранено 12-ти річну дівчинку. Нам вдалося домовитися, аби доставити її до шпиталю у Запоріжжі. Ми проїхали 15 чи більше ворожих блокпостів. Там стояли росіяни, там стояли виходці з Донецьку, там стояли чеченці, буряти, ще якісь люди, яким не місце на нашій українській землі. Це загарбники, які вторглися до нас.

Поблизу Запоріжжя я побачила, що майорить жовто-блакитний український прапор. Він стояв на першому нашому блокпості. Я попросила зупинити авто, вийшла та останні 800 метрів пройшла пішки. Мені хотілося пересвідчитися, що там стоять наші. Мене пригостили шоколадкою та сказали, що тепер я вдома та у безпеці.

Але справжнє відчуття, що я вдома і в безпеці, прийде тоді, коли останній росіянин забереться з української землі.

Ранее на USIonline.com —«Бог ушел из Мариуполя»: рассказы вырвавшейся из ада .

Читайте нас в Facebook, Telegram и Instagram, смотрите на Youtube.