Одеса, 22 липня 2025 року.

Я сиділа у підвалі будинку, де майже не має звʼязку. Син був у центрі міста. Навіть за 5/6 км були чутні вибухи. Я не могла дозвониться. В якийсь момент я вийшла на вулицю бо зрозуміла що просто втрачаю здоровий глузд і побігу до нього.

Кому здається, що це «совкове свято», - почитайте хоча б вікіпєдію, у нашому Львові його почали відзначати задовго до всякого СРСР і раніше, ніж у Росії.

Це може бути не очевидним, але заборона публікувати такі фото в усіх можливих кодексах журналістської етики є не через те, що ніхто з нас не хоче залишитися в пам'яті цілого світу як кусок голого побитого тіла. Не це є основною причиною, хоча і важливою.

Моє серце як попіл. Мені болить за кожну жертву цієї війни, це іноді нестерпно і я задумалась, чого насправді хоче росія, вбиваючи цивільних, катуючи полонених і знищуючи міста? І як цьому протистояти. Ось трохи родумів як психолога що стануть у пригоді для цивільних в першу чергу.

І зараз, коли емоції трохи вляглись, я хочу сказати про дуже важливе:

Вчора чи не для кожного українця в світі - було би обов'язком. І обіймали, щоб подякувати.