Культура, мова і звичаї гагаузів на Одещині: спадщина, що зберігається попри війну (фото)

Про життя, побут і збережені крізь віки традиції гагаузів дізнавалася кореспондентка Української Служби Інформації Ганна Бодрова.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

За даними перепису населення 2001 року, на Одещині проживало 27,6 тисячі гагаузів. Нині вони мешкають у селах Дмитрівка, Олександрівка, Виноградівка, Котловина, Старі Трояни, Кубей.

Цей народ переселився до Бессарабії з північно-східної Болгарії та Румунії наприкінці XVIII — у першій половині XIX століття внаслідок переслідувань населення Балкан турками. Побутують гіпотези «слов’янського» та «тюркського» походження гагаузів. Згідно з першою, гагаузи — це слов’яни, які перейняли тюркську мову та зберегли православне віросповідання. Прихильники другої гіпотези пов’язують походження гагаузів із різними тюркськими племенами, які прийшли в Прутсько-Дністровське межиріччя (тюркомовні кумани, огузи, сельджуки тощо). На початку XIX століття вони разом із болгарами переселилися у степи Буджаку.

Розвиток матеріальної культури гагаузів у XIX столітті був тісно пов’язаний із соціально-економічними та географічними умовами краю проживання. Їхня культура вирізнялася складним переплетінням архаїчних (балканських і добалканських) традицій із культурами українців, росіян і молдован, які також населяли Буджак. Господарство гагаузів мало комплексний характер: воно поєднувало розвинене рільництво, садівництво, виноградарство та шовківництво з тваринництвом (передусім вівчарством), домашніми ремеслами й промислами.

Домашнє ткацтво, борошномельний, кушнірський і кравецький промисли зберігали багато спільного з традиціями гагаузів та іншого населення Болгарії. Проте вже у другій половині XIX століття традиційні промисли почали набувати досконаліших рис. Ремісничі знання чіткіше відокремлювалися від суто домашніх занять (ковальська, кравецька, ювелірна, теслярсько-столярна справи). У цей період розвивалися старі та з’являлися нові види домашніх занять: в’язання, мереживоплетіння, художня аплікація, рогозо- та лозоплетіння тощо.

Слід зазначити, що вишивка для гагаузів також була одним з основних видів мистецтва. На полотнах і рушниках у гагаузькій вишивці переважають рослинні мотиви. Крім того, через посушливе літо типовим символом гагаузької вишивки став гребінь — символ дощу, найголовнішого багатства для хліборобів. Також у вишивках зустрічаються зображення птахів і тварин.

Основним зооморфним образом є півень — охоронець домівки. У гагаузьких поселеннях важко було знайти будинок, де б у кутах не облаштовували місця з вишитими рушниками. Ними також прикрашали фотографії, картини й дзеркала.

КОТЛОВИНА — МАЛЬОВНИЧЕ СЕЛО, ДЕ ЖИВУТЬ ТРАДИЦІЇ ПРАЩУРІВ

Щоб більше дізнатися про побут гагаузів на Одещині, ми вирушили до села Котловина Ізмаїльського району.

Село розташоване на півдні Одеської області, за кілька кілометрів від кордону з Молдовою, на західному березі найбільшого прісноводного озера України — Ялпуга. Через усе село з півночі на південь протікає річка Безіменка. Нині вона сильно обміліла й забруднилася, проте в громаді розробили план порятунку водойми та втілюють його в життя. На узбережжі також планують облаштувати зону відпочинку для туристів.

До 1945 року село мало назву Болбока, деякі місцеві й донині називають його саме так. Гагаузи оселилися тут ще на початку ХІХ століття. Нині в Котловині близько 1000 будинків, однак від початку війни третина з них спорожніла.

Котловина

У Котловині розмовляють здебільшого гагаузькою, а також російською мовами. Людям старшого віку важко опанувати українську, адже за радянських часів вони її не вивчали. Діти ж державною мовою спілкуються вільно.

При місцевій школі в Котловині функціонує унікальний краєзнавчий музей, у якому діти проводять екскурсії гагаузькою, українською та англійською мовами. Загалом у музеї понад 4000 експонатів. Одному з них понад 100 років — це трюмо. Про нього відомо лише те, що його для своєї коханої виготовив житель села, однак, на жаль, ніхто не знає, для кого саме. Старожили згадують, що цей чоловік до кінця днів прожив на самоті.

Одна з кімнат музею присвячена випускникам і вчителям школи. За словами директорки Прасковії Долапчи, на щорічних зборах випускників це найпопулярніше місце в музеї. Тут колишні учні годинами сидять і згадують шкільні роки та різні історії. Також на вході до школи встановили «дерево випускників»: на кожному листочку прикріплена фотографія випускника з його побажаннями іншим учням.

Про історію села в музеї розповідають учні 4–11 класів. На думку директорки школи, проведення екскурсій прищеплює любов молодого покоління до своєї малої батьківщини.

Також «філіал» краєзнавчого музею, присвячений ткацтву, в Котловині розташований при місцевому будинку творчості, у будівлі, яка потребує ремонту. Тому тимчасово цю локацію туристам не демонструють. У селі планують найближчим часом відремонтувати будівлю й проводити екскурсії і цією частиною музею.

ВІВЧАРСТВО: ОСНОВА, НА ЯКІЙ БУДУЄТЬСЯ ГАГАУЗЬКА КУЛЬТУРА

Випасання овець в Тарутинському степу в літньо-осінній «пасовищний» період. Авторське право – Одеський обласний центр української культури. Фотограф Сергій Гуменюк

Коли гагаузи оселилися в Буджаку, однією з основних занять було скотарство. Тут розводили здебільшого овець. Вівчарство визначало спосіб життя гагаузів: перехід від зимового утримання до літніх пасовищ впливав на структуру поселень та сімейні заняття. Вівцями займалися чоловіки, а нитки й тканини з вовни ткали жінки. У селі й нині працює невелика фабрика з виготовлення подушок і ковдр із вовняним наповненням.

Вівчарство й сьогодні забезпечує гагаузів бараниною та молочними продуктами, які є основою їхньої традиційної кухні та важливим елементом культурної ідентичності. Гагаузька кухня — ситна, м’ясна, з великою кількістю молочних продуктів, мучних виробів (пироги, мамалига), овочів (соління «туршу») та спецій. Вона поєднує тюркські, балканські й молдовські традиції та відома такими стравами, як «гезлеме», «кивирма» (пироги з бринзою) і «мамалига» (кукурудзяна каша).

Традиційні страви: каурма, бринза. Авторське право – Одеський обласний центр української культури. Фотограф Сергій Гуменюк

Найбільше м’яса гагаузи споживають на свята. Оскільки вся культура цього народу тісно пов’язана з вівчарством, важливим святом у житті громади є Георгіїв день. Легенда про святого Георгія у гагаузів є центральною: вона розповідає, як пастухи молилися за захист отар, що підкреслює шанування природи та вищих сил у їхньому скотарському житті. Це головне весняне свято, яке відзначають 6 травня. Воно знаменує початок літнього випасу худоби й пов’язане з ритуальним приготуванням курбану з ягняти — символу подяки та достатку.

Традиційна страва «курбан» з баранини. Авторське право – Одеський обласний центр української культури. Фотограф Сергій Гуменюк

Курбан також готують, коли хтось у родині важко захворів: люди звертаються до Бога або певного святого з проханням про допомогу. Після одужання можуть приготувати ще один курбан — на знак вдячності. Також гагаузи готують і вінчальні курбани.

АШИК — ГРА СТАРИХ І МАЛИХ, ЯКА ВІДВОЛІКАЄ ВІД ВІЙНИ

Під час свят, коли люди різали баранчика, передні колінні кістки залишали для гри в кості — «ашик». На початковому етапі існування гри в ній брали участь винятково чоловіки: вона мала азартний характер, і за один вечір можна було втратити всі заощадження або навіть майно. Згодом в «ашик» почали грати й жінки старшого віку, які вже не мали змоги виконувати важку фізичну роботу. Гра перестала бути ризикованою розвагою: бабусі навчали їй своїх онуків, за якими доглядали, поки батьки були на роботі.

Разом з умінням грати в кості старші передавали дітям любов до рідної землі, її історії та традицій, формуючи міцний зв’язок між поколіннями. У травні 2024 року «ашик» внесли до Національного реєстру нематеріальної культурної спадщини України.

Під час війни ця гра набула ще одного значення — вона допомагає відволіктися від тривожних думок і звуків сирен.

Старожилка Котловини, 80-річна Євдокія Харлампіївна, розповідає, що в різних частинах світу люди грали в кості з давніх часів. Так, у Стародавньому Шумері — на території сучасного Іраку — археологи знайшли баранячі кісточки, які використовувалися для гри. Ще більше таких знахідок виявлено в Єгипті, зокрема у Фівах. Існує припущення, що гра в кості виникла в Лідії — давній державі в Західній Малій Азії. Під час посухи та голоду місцева влада нібито вигадала цю розвагу, щоб відвернути людей від бідувань. За іншою версією, винахідниками були греки.

На фото Євдокія Харлампіївна

Гра в кості згадується і в Біблії, і в поемах Гомера; вона була поширена в Давньому Римі та в язичницькій Київській Русі. Після хрещення Русі церква намагалася викорінити цю гру, оскільки кості використовували також у ворожінні. Проте серед простого люду вона залишилася популярною — на відміну від Західної Європи, де в кості здебільшого бавилася знать.

Євдокія Харлампіївна згадує, що її бабуся, яка народилася 1872 року, розповідала: у її дитинстві в Котловині в «ашик» грали переважно чоловіки — це була азартна гра, яку зазвичай проводили в корчмі за чаркою. Згодом кості перейшли до літніх жінок, і саме вони почали навчати дітей. Дівчата тим часом займалися рукоділлям на «сидянках», а старші та малеча грали для розваги.

Вона й сама пам’ятає, що грала в «ашик» у віці близько п’яти років: діти просто сідали на вулиці й бавилися. Тепер традиція майже зникла, але, за її словами, місцеві намагаються її відроджувати. Зокрема, на винному фестивалі в Рені вона проводила майстер-клас: дехто вже знав гру, інші бачили її вперше. Одна жінка навіть перехрестилася, бо була переконана, що церква забороняє такі забави. Проте, як пояснила Євдокія Харлампіївна, нині гра втратила будь-який азартний чи ворожильний зміст — настільки, що в ній якось брав участь і місцевий священник.

Жінка зазначає, що ця гра допомагає відволіктися від тривоги та звуків війни. Хоча Котловину не зачепили російські обстріли, місцеві добре усвідомлюють, що відбувається в інших регіонах, тож позиція «мене це не стосується» тут не працює.

Окрім того, гра в кості чудово розвиває спритність, координацію та зосередженість — навички, корисні для людини будь-якого віку.

Гра відволікає від поганих думок. Це потужне психологічне розвантаження: зосереджуєшся лише на кістках. Особливо це важливо тепер, коли всі члени родини мають якісь гаджети, кожен дивиться щось своє, діти зайняті окремо від дорослих у власному віртуальному світі. Про що вони думають, що їх турбує? Їх також пригнічує війна, власні негаразди, а ми можемо цього вчасно не помітити. За грою ж вдається заспокоїтися, відійти від негативу, поспілкуватися з дітьми без відволікальних чинників. Я зі своєю онукою постійно граю, — розповіла Євдокія Харлампіївна.

Нині в Котловині мріють організувати фестиваль гри в кості, на який хотіли б запросити представників усіх тюркомовних країн, адже в кожній з них існують власні варіанти цієї гри. Хоча в «ашик» грають у Туреччині, Ірані та Монголії й попри те, що форми гри різняться, місцеві сподіваються провести спільний фестиваль саме у своєму селі. Вони висловлюють віру в те, що після Перемоги ця мрія здійсниться, а поки що роблять усе можливе для популяризації гри — навчають дітей і проводять майстер-класи як для туристів, так і на різноманітних фестивалях.

Таким чином, вівчарство є не просто господарською діяльністю, а основою, на якій будується вся гагаузька культура, формуючи світогляд, традиції та повсякденне життя народу.

ГАГАУЗЬКА МОВА ПІД ЗАГРОЗОЮ ЗНИКНЕННЯ

Щодо гагаузької мови, то у 2024 році її було включено до Атласу мов, що перебувають під загрозою зникнення, ЮНЕСКО та до Європейської хартії регіональних мов. В Україні вона належить до мов, які потребують особливої підтримки та законодавчого захисту для збереження мовного розмаїття.

Директорка Обласного центру гагаузької культури в селі Виноградівка Болградського району Ольга Кулаксиз — одна з головних берегинь гагаузької культури й мови — переконана, що популяризація мови є шляхом до її збереження.

Найбільша помилка полягала в тому, що не було відкрито школи з вивчення гагаузької мови. Ми намагаємося зберегти нашу мову. Зокрема я — авторка підручника з гагаузької мови для 1–4 класів. Така робота продуктивно впливає на її збереження, — каже науковиця.

Проте, на її думку, на вивчення гагаузької мови в сучасних школах відведено замало часу.

Дітям важко: вони вивчають українську, англійську, французьку — мови з різних мовних сімей. Однак гагаузька мова все ж вивчається, і ми популяризуємо її через культуру. Зокрема, в Центрі гагаузької культури у Виноградівці всі експонати підписані гагаузькою мовою, — зазначає Ольга Кулаксиз.

Вона також наголосила, що гагаузька культура значною мірою асимілювалася з українською.

Вишиванки стали частиною національного одягу в гагаузьких селах, як і в українських. Ми сприймаємо це як частину нашого життя. Нині маємо можливість вільно говорити українською, у бібліотеках з’являється українська література, яка впливає на нашу культуру. Гагаузи ніколи не відмовлялися від чужих культур, а навпаки — ставилися до культури іншого народу з повагою. Виявляючи цю повагу, вони знали мову народу, з яким проживали поруч. Відтак гагаузи вільно спілкуються болгарською, молдовською та російською мовами, — додала директорка Обласного центру гагаузької культури.

На фото Ольга Кулаксиз

ТРАДИЦІЇ, ЯКІ ЖИВУТЬ І ПОНИНІ

За словами Ольги Кулаксиз, гагаузи й досі зберігають свої давні традиції, які тісно пов’язані з православ’ям і сільським господарством (вівчарством, виноградарством), мають спільні риси з болгарськими звичаями та містять елементи тюркської міфології. Цікаво, що гагаузи поділяють рік лише на два великі періоди: від травня до листопада і від листопада до травня. Такий поділ пов’язаний із традиційним циклом випасу худоби: на початку травня тварин передавали пастуху, а в листопаді він повертав їх господарям. До того ж саме травень уважається часом пробудження природи — появи першої роси та першого приплоду. Саме з цим пов’язане свято Хедерлез, яке відзначають 5 травня й шанують майже так само, як Великдень.

Наприкінці листопада, своєю чергою, настає період так званих вовчих свят. Його основою є ритуальні заборони: жінкам не дозволяється виконувати роботи, пов’язані з вовною, а також користуватися гострими предметами.

Народних традицій у гагаузів багато — вони пов’язані і з побутом, і з важливими подіями життя, такими як весілля чи вагітність.

Весілля починалися після Великого посту. Влітку весіль було небагато, адже всі займалися заготівлею продуктів на зиму, а після свята святої Марії — 28 серпня — весільний сезон відновлювався. Справляли весілля до 27 листопада — до початку Різдвяного посту. Нині гагаузи також намагаються зберігати цю весільну традицію, — каже Ольга Кулаксиз.

Фото: Одеський обласний центр української культури  – «Туршу» – квашені овочі за рецептом гагаузів

ГАГАУЗИ ТАК САМО ПЕРЕЖИВАЮТЬ БІЛЬ ВІД ВІЙНИ

Вона зазначає, що війна залишила тяжкий слід у житті гагаузів в Україні.

Гагаузи так само болісно переживають війну, як і українці. Багато молоді виїхали за межі України й не можуть повернутися до рідних сіл навіть на свята. Водночас вони бережуть наші традиції в країнах, де нині перебувають: готують традиційні страви, відзначають свята, — каже Ольга Кулаксиз.

Після початку повномасштабної війни Росії проти України активізувалися процеси дерусифікації та деколонізації, що охопили й сферу топоніміки. У Бессарабії значну частину назв населених пунктів, а також вулиць, провулків і площ було змінено в радянські часи. Представники гагаузьких асоціацій і культурних товариств закликають повернути історичні топоніми гагаузьких сіл. Вони зазначають, що самі гагаузи й досі часто користуються старими назвами, зокрема Курчу чи Балбока, тому пропонують юридично закріпити ці унікальні традиційні топоніми.

Водночас існують села, назви яких не пов’язані з Російською імперією, наприклад Виноградівка, однак і вони мають тюркське коріння, близьке гагаузькій спільноті. Подібна ситуація і зі Старими Троянами: їхня давня назва не збереглася, проте серед гагаузів побутує назва Єскі-Троян, яку пропонують зробити офіційною. У випадку з Олександрівкою ситуація складніша: село має давню назву Сатилик-Хажди, але було перейменоване ще до радянської доби — на честь російського імператора Олександра ІІ. У Дмитрівці давньої назви також немає, однак відомо, що сучасний топонім пов’язаний з Дмитром Ватікіоті — капітаном імперської армії, який воював проти турків у складі болгарського ополчення.

Гагаузи з цих сіл з 2014 року служать в українській армії та інших підрозділах сил безпеки, захищаючи територіальну цілісність і незалежність України. Серед них є загиблі та безвісти зниклі.

Попри всі виклики, гагаузька громада залишається невід’ємною частиною українського суспільства, розділяючи з ним спільну історію боротьби й спільне майбутнє. Збереження мови, традицій і історичних назв для гагаузів сьогодні — це питання пам’яті та форма самоідентифікації в незалежній Україні.

Головне фото у матеріалі: Одеський обласний центр української культури. Фотограф Сергій Гуменюк

Раніше на  USIonline.com —

У Бессарабії скасували викладання румунською мовою у старшокласників: громада звернулася до президентів

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.