«Катування струмом та голод» – дружина бранця розповіла про тортури у російському полоні (фото)

Дружина Юрія – Ольга Кайова розповіла кореспондентці Української Служби Інформації Тетяні Горбонос, як поводяться окупанти на Херсонщині з місцевими мешканцями, а також про довготривалі пошуки свого чоловіка та злочини, які загарбники вчиняють з цивільними у своїх в’язницях.

Свідчення даного інтерв’ю описують постійну практику насильства й жорстокого поводження в місцях утримання українських полонених. За даними бранців та незаконно ув’язнених херсонців, багато хто з заручників зазнавали сексуального насильства.

Саморобний календар в одній з підвальних камер в Херсонському управлінні поліції

Спочатку розкажіть, будь-ласка, про свою родину: чим займалися ви та чоловік до початку повномасштабного вторгнення?

Чоловік займався розвитком власного бізнесу разом з другом, вони разом його будували. Просто ми будували будинок, дітей ростили, я трохи працювала в ювелірному магазині для власного задоволення. В нас двоє дітей – дівчинці 17 років, а хлопчику – 14.

Як ви познайомилися з чоловіком?

В нас звичайна історія: ми познайомилися на роботі. Я після школи пішла працювати офіціанткою, а він навчався й приходив до нас в наше кафе. Вже майже 20 років разом.

Яким для вашої родини був день 24 лютого 2022 року? І як змінилося життя після цієї дати?

Життя повернулося на 180 градусів, я думаю, для кожного українця. Особливо для тих, хто безпосередньо мав  контакти з росіянами: або були під окупацією, або у бойових зіткненнях.

В нас почалося  з того, що я прокинулася після вибуху о 5-й ранку, був прильот по Чорнобаївському аеропорту. Це дуже близько від нашого селища, від нашого будинку – буквально через цвинтар. Чоловік був на пробіжці, як завжди зранку. Він прийшов та показав мені фото з пробіжки, сказав, що почалася війна…І намагався заправити машину, встав в чергу на заправці, але сказав, що чекати не буде, бо дуже багато людей. Хто їхав одразу, всі панікували, хто просто взапас намагався заправити автівку, адже не знали, чого чекати. Потім він поїхав на роботу, подивитися що у місті: люди були налякані, все зачинено, не було вже ні поліції, ні адміністрації в нас, тільки було чутно, що йдуть вибухи, але невідомо де. Жодної інформації не було. До нас в цей час приїхали ще друзі та родичі, в наш будинок, бо у нас є укриття. В багатоповерхівці люди боялися залишатися. Люди були налякані, скупали всі продукти, і за два дні вони повністю розпродали свої склади з їжею, бо вони займалися продажом ковбасної продукції та сирів.

Пам’ятаю, що на третій день я поїхала з ним, теж хотіла подивитися, що там у місті відбувається. В той час люди потроху приходили до тями, скажімо так. Ми собі залишили продукти, так само, тому що не знали, що буде далі. Ми вирішили для себе, що тікать не будемо і намагалися жити – ми вдома у себе. Потім окупували Херсон, ти ж не виїжджаєш з дому, коли в тебе миші заводяться або таргани, чого ти повинен тікати.

Ми виходили на мітинги, залишали дітей вдома, залишали телефони, адже телефони перевіряли. Ми йшли на мітинги зі звичайними кнопковими телефонами й думали, що можемо щось зробити, показати, що ми не раді окупантам.

На фото Ольга Кайова/Голос Америки

Яке було життя під час окупації? До вас додому приходили росіяни, намагалися залякати?

Життя було  різне, зазвичай це просто гонка за продуктами – черги в магазинах були по п’ять годин, на морозі намагалися щось купити, щоб були якість запаси.

В нашому селищі Зимівник російських військових майже не було, але вони ставили блок-пости на в’їзді та виїзді. Ми намагалися туди не ходити та іншими шляхами обходити, тому що не хотілося просто з ними зустрічатися. Навіть, якщо ти ідеш по вулиці і назустріч до тебе їде «зетка» і ми повертали кудись в інші квартали, на якісь тропки, щоб менше з ними пересікатися. В селищі їх майже не було видно. Єдине, що 29 червня ми поїхали, декілька разів вони влаштовували обшуки по селищу – обходили подвір’я, де не було вдома людей, могли виламати вікна або двері. Є такі в мене свідчення від сусідів. Просили відчинити багажник на блокпостах.

До нас, до речі, до нашого дому до 29 червня жодного разу не доходили. Обшуки були, але десь там по селищу, по сусідах. Декілька разів ми їздили через ці блокпости, то вони обшукували – ну так, повільно, просто багажник, документи. Але це все було неприємно, бо видно було, що вони почувалися себе хозяєвами по місту.

Коли проходило голосування, вони також ходили по хатах – як це було?

Я не була у селищі під час так званого референдуму, але зі свідчень знайомих та людей в херсонських групах у месенджерах, знаю що всі люди в ці дні намагалися залишатися вдома й не виходити на вулицю взагалі. Тобто, щоб їх не спіймали й не змусили голосувати. У нас там кілька груп, так само ОСББ одного, другого будинків, група селища. Ти знаєш інформацію по місту, якщо ти там не знаходишся. Декілька людей свідчили про те, що їх ловили й вони декілька разів голосували. Їх змушували – тому що до тебе підходить якась людина з опитувальником і декілька хлопців з автоматами, посперечатися не вийде. Це було так.

Одного разу, пам’ятаю, ми поверталися з роботи в селище, я почула стрілянину – було страшно. Це була п’ята година дня, і ти їдеш і десь повз машину кулі свистять. Чоловік піддав газу, щоб швидше проїхати цю ділянку. А потім вже стало відомо, що декілька російських військових прийшли до місцевої бабки за самогоном, але вона їм не відчиняла, й вони вирішили постріляти в повітря, щоб вона швидше вийшла.

За яких обставин забрали Юрія, вашого чоловіка до полону? 

На початку березня мій тато виїхав з окупованої території. Виїжджаючи колоною Червоного Хреста, він побачив свого знайомого, з яким навчався у школі. Вони поспілкувалися та обмінялися контактами, а коли вже він виїхав до Запоріжжя, він нам скинув контакти Акимченкова Олега Володимировича, він був керівником цієї колони. Сказав, що може буде корисним, а чоловік хотів допомагати людям, в нього велика машина була від заводу, хотів їздити на підконтрольну, скажемо так, Україні територію. Юра зателефонував Олегу, запропонував йому свою допомогу, сказав, що в нього є великий бус і там багато місця, щоб возити гуманітарку. Вони місяць майже не могли виїхати. Оце пам’ятаю, що проїзд через Снігурівку зачинили, але Василівку ще не відкрили. І вони з’їздили раз, другий, потім на третій вже я виїхала з дітьми, бо мені треба було вже виїжджати, я нервувала і вже не могла знаходитися під окупацією. Це тяжкі відчуття: ти повинен мовчати, не казати свою думку, вони змушували приймати свої рублі, це було якось страшно, а не хотілось всього цього робити.

Сім’я

Потім чоловік їздив ще декілька разів, я була вже в Запоріжжі, він залишився, тому що люди чекали й потребували допомоги. Вони вантажили все, що з селища люди замовляли, адже російські військові вилучали термінали та люди не могли розрахуватися гривнею. А через нас вони могли замовити якісь товари для себе, чого в Херсоні не було, просили привести, я бігала купляла, чоловік привозив. Десь там поміж гуманітарної допомоги ми ці передачі засовували у кожну щілину – машина виїжджала з Запоріжжя просто, чиркаючи пузом по асфальту.

Вони возили ліки в лікарні, інсулін. Пам’ятаю, були складнощі через те що російські військові потребували якихось особливих документів, то пропускали з цим, то не пропускали. Й одного разу, коли передостанній раз він проїжджав з Херсону в Запоріжжя, окупанти їм натякнули, що наступного разу їх не пропустять. Проте вони залишили документи, форму та наліпки з машини вдома й поїхали просто так у цивільному порядку, адже люди чекали, допомога стоїть – треба було комусь це робить. Під час рейсу їх затримали, при спробі виїхати в Скельках. Це Василівський район Запорізької області, який досі окупований.

Потім ви втратили зв’язок із чоловіком, шукали його…

Так, ми шукали його, два місяці я його шукала. Не знала взагалі, ні за що, ні де його тримають. Ходили по комендатурах. В мене мама була в окупованому Енергодарі на той час, вона намагалася там через комендантів щось дізнатися. Мої родичі ходили в комендатуру в Херсоні, там відповіли, що такого немає. Хоча в мене десь 14-15 серпня вдома був обшук, сусіди сказали, що двері відчинили ключами. Тому в мене були здогадки, що його, можливо, привезли в Херсон. Потім вже наприкінці вересня, вийшли з «підвалів», випустили людину, яка була в одній камері з моїм чоловіком, дав одну коротеньку вісточку, що він живий та знаходиться у Херсоні. Це було перше свідчення.

Потім вже, 6 жовтня, коли його вивезли до Сімферополя, вже там вони почали йому щось інкримінувати. Зі мною звідти зв’язалася адвокат, сказала, що його утримують та звинувачують в тероризмі, що він визнав вину. Звісно після двох місяців «підвалів» та знущань не таке визнаєш. Сказали, що після засідання його депортують до Москви у Лефортово, нещодавно він був ще там.

СІЗО «Лефортово» у Москві, архівне фото

Коли ви чули в останній раз голос свого чоловіка?

П’ятого він телефонував доньці, а з ним я спілкувалася напередодні, десь 4 серпня. Зв’язок був дуже поганий у дорозі, там щоб в Скельках, щоб зателефонувати додому, треба було десь на гірку вибратися, де ловив український зв’язок.

Як ви спілкувались після затримання?

Перша звістка, яку я побачила – це записка з Сімферополя, написана його рукою. Відтоді ми листуємося, приходять листи його рукою. Тобто я впізнаю його почерк, але дзвінок вони не дозволяють.

Лист рукою Юрія до дружини з СІЗО у Лефортово

Що Юрій розповідає про Лефортово?

Багато в СІЗО не розповіси. Але вже в Лефортово вони поводять себе нормально. Умови дещо кращі за тих, що були у херсонській в’язниці: є гаряча вода, там вони не знущаються, не б’ють, не катують. Не те, що він пройшов у Херсоні.

Він каже, що вони згадують поміж собою, посміхаються, жартують з цього, але тоді їм хотілося померти.

Пристрій для катування електричним струмом

Що відбувалося саме у Херсонському ізоляторі?

Людина, яка там сиділа п’ять діб, вона нам розповідала, що там була решітка, до якої приковували на декілька днів. Годували раз на день, або на два чи три, забували вивести в туалет. Постійно горіло світло, умови були нелюдські, в одній камері було від чотирьох до шести осіб. Постійно когось виводили, катували. І ось просто, людина яка була прикована до решітки, кожен хто проходив з окупантів повз, її катували струмом, вони і до геніталій прив’язували ці свої електроди.

Катівня. Фото: Офіс Генпрокурора та СБУ

Зараз йде підготовка до суду?

Так, зараз чоловіка перевезли до СІЗО в Ростові. На кінець лютого призначений суд, судити буде їх Південний воєнний суд. Але жодних документів вони не надають. Засідання проходили до цього в закритому режимі. Тобто, адвокат не має права мені скидати постанови або ще щось. Вона просто мені телефонує й каже, що бачила Юру, він любе, цілує, обіймає, почуває себе добре, або прихворів. Вона каже, що процесуально не може вплинути на ситуацію.

Ось 20 лютого було засідання, наступне відбудеться 21 березня. Адвокат навідала його в СІЗО, каже про жахливі умови утримання: камера не опалюється, вологість, на стінах грибок та пліснява. Медичної допомоги там майже немає. Захворів. Годують недостатньо, точніше, те, що дають, важко назвати їжею. Таргани та миші. Я вже другий тиждень на заспокійливих.

Юрі загрожує від 10 і більше років ув’язнення. Я тут все роблю, щоб він був у списках на обмін. Бо незрозуміло, наш пан Лубінець каже, що цивільних наших там просто повинні відпустити без жодних умов. Але ж ми всі розуміємо, як вони вже судять, відпускати чоловіка ніжно не буде. Треба їх обмінювати. Нас багато – є група «Цивільні у полоні», там понад 300 людей, і кожного дня це боротьба, щоб наша влада, міжнародна спільнота впливала на ці процеси, щоб вони йшли та хлопців швидше звільнили.

Розкажіть, будь ласка, як взагалі проходить процес повернення цивільних додому?

Цими процесами займається Координаційний штаб, але списки погоджує Об’єднаний центр з розшуку полонених при СБУ.

Ми постійно штурмуємо кабінети, ми ходимо і групою й особисто на прийоми. У Координаційному штабі є особистий кабінет, де можна додавати якусь інформацію. Ці служби, ніхто з тобою не зв’язується. За півтори роки моїх митарств у цих кабінетах, жодного разу ніхто сам не зателефонував, не сказав, що в них є якісь відомості або ще щось. Я їм кажу й говорю: ось його перевели, ось це та інше. Ти їм надаєш інформацію, а вони поки що просто складають в папки, й поки що все.

Червоний Хрест теж не особливо допомагає: ти приходиш до них, питаєш, чи можна до нього навідатися, передати речі, тому що адвокат з Сімферополя коли зателефонувала, вона сказала що Юра голий, босий у шортах, кутається у якусь курточку із надписом «Поліція» на спині й для того, щоб вони його сильно не били за цей надпис, він її вивертає навиворіт, й каже «ви б передали якусь зубну щітку», нема чим ні помитися, нічого. І він писав, що хлопці з Сімферопольського СІЗО, яких також утримують, отримують передачі – поділилися з ним одягом, бо він смердів після двох місяців, як кабан. Це дуже страшно, це неймовірне порушення людських прав і ми зробити нічого не можемо.

Новий слідчий ізолятор у Симферополі/ фото ілюстративне

За увесь цей час ви змогли щось передати Юрію, це взагалі можливо?

Так, вже коли він опинився у Лефортово, вже стало можливим з території росії через знайомих та десяті руки передати йому речі. Ці передачки приймаються поштою просто на СІЗО, вказуючи прізвище, ім’я та рік народження. Так само як листи.

Увесь цей час що вам допомагає триматися?

Надія, що все, що я роблю, може якось вплине, і все ж таки його звільнять.

Чи у вас є якісь думки та плани, на той момент, коли повернеться Юрій?

Насолоджуватись життям. Тому що зараз дуже складно – тобі не лізе кусок в горло, бо ти знаєш, що він там голодний. Я довго себе змушувала просто навіть фільм подивитися або музику послухати, або в кіно сходити. Все робиш через силу, як наново вчишся жити, і це дуже важко…Я б нікому не побажала таке пройти.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Раніше на  USIonline.com —

Росіяни цілеспрямовано полюють на медиків й обстрілюють евакгрупи – боймед Надія Біла про воєнні злочини окупантів (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.